Шукачi скарбiв

На схилі справді відбувався якийсь рух. Обережно, одна за одною, до ущелини посунули дві темні напівзігнуті постаті. Не стримавшись, Гармаш загнав патрон у патронник і, практично не цілячись, вистрелив у переднього. Постать зігнулася ще нижче й тепер пересувалася по-собачому. Сотник теж вистрелив, намагаючись усе ж таки зловити ворога на приціл, та куля все одно пройшла повз.

У відповідь із-за каменів гримнув дружний залп, ще один, ще. До них долучилася третя гвинтівка. Кулі заклацали над головами, розвідники відсунулися всередину халупи. Тим часом перша постать успішно досягла ущелини, й постріли почулися вже звідти. Так, прикриваючи один одного, всі четверо бандитів по черзі зникли в ущелині. Видно, останнім ішов Рогожин, бо розвідники почули його голос:

— Постережете заодно наше золото, старлею! Можете його жерти! Скільки зжерете — все ваше! Вдавіться ним, недоумки!

Гармаш послав слідом за ним ще одну кулю, а коли остання постать зникла в ущелині, зітхнув:

— Знову він правий, Костю.

— Ти до чого це зараз сказав?

— Ні до чого. Не будемо ми давитися золотом. Тиждень на самій воді — як, витримаємо?

— А якщо Кохан не добереться до людей?

— Ти вже аж так далеко заглядаєш? Тут би ранку дочекатися…

Ранок обложених

Ніч тягнулася дуже довго.

Годинників ні в кого з них не було. Обговорювати своє становище обом скоро набридло. Тому якийсь час вони просто мовчали, стежачи за виходом із ущелини й слухаючи дзюрчання потоку в нічній тиші. Потім Гармаш запропонував спати по черзі. Вони трошки посперечалися, кому лягти першим, а потім Сотник вирішив це питання просто: взяв патрон, завів руки за спину, там переклав його кілька разів із однієї долоні в іншу, потім витягнув стиснуті кулаки з-за спини. Павло не вгадав — патрон Костя тримав у правій руці. Тому він заліз у куток халупи, і йому ніби вдалося трошки поспати — після сповненого подій дня напруженість хоч важко, та все ж таки відпустила. Вночі Сотник розбудив його, і Павло вартував аж до сходу сонця. Ранком спати вже зовсім не хотілося, зате дуже кортіло, аби просто зараз бандити повторили атаку.

Вони знали, що найбільше сил забирає в подібній ситуації не битва, а її тривале очікування.

Коли зовсім розвиднілося, Павло розбуркав Костю, і вони нарешті оглянули свій сховок. Халупа виявилася справді невеличкою, квадратною, розміром приблизно два з половиною на два з половиною метри. Вочевидь вона призначалася під тимчасове житло, навіть не житло, а скоріше місце, де можна сховатися від вітру й дощу. Згодом люди не лише поселилися тут на довший час, а й прожили на земляній підлозі свої останні дні.

Стіни були зроблені з товстих соснових та кедрових гілок, складених у кілька шарів і ніби переплетених між собою. Опори будівельники вкопали в землю досить міцно. До того ж їх, певно, закріпили ще й камінням. Як люди тут грілися, тепер уже не можна зрозуміти. Зате чим вони займалися, нові мешканці халупи могли собі уявити.

Судячи з купи обладнання, тут пробували мити золото. Обшукавши всю халупу, розвідники не знайшли ані захованого золотого піску, ані самородків. Зате серед старательського обладнання знайшли старий шкіряний військовий підсумок. У ньому лежав зошит із списаними дрібним почерком сторінками. Частину його займали пронумеровані записи, частину — якісь креслення та викладки. Загалом зошит досить добре зберігся, з чого Гармаш зробив висновок: той, хто його ховав, дуже хотів, аби записи вціліли якомога довше.

Вони датувалися тисяча дев’ятсот одинадцятим роком. Люди прийшли сюди й померли тут тридцять п’ять років тому.

Лише тридцять п’ять.

Або аж тридцять п’ять.

Відносно недавно — чи дуже давно.

Нічого їстівного Павло і Костя в халупі не знайшли. Замість сніданку вони взяли іржаву лопату, і поки Гармаш тримав на прицілі вихід із ущелини, Сотник закопав напівзотлілий труп. Тіло Щербатого вони вирішили не чіпати, лише відтягли його ближче до гори. В кишенях знайшли худенький кисет із махоркою, газетний папір, запасні патрони для гвинтівки. Тепер у них було досить зброї, запас набоїв, трошки курива. Аби економити його, вирішили курити одну цигарку на двох і по можливості не часто. Перша допомогла — відбила відчуття голоду.

Золотом хлопці за цілий ранок так і не поцікавилися. Лише Гармаш, пройшовшись уздовж потоку, знайшов один невеличкий неправильної форми самородок, але там його й залишив. Про скарби зараз не думалося.

Близько до ущелини вони поки що вирішили не підходити. Трималися так, аби випадково не потрапити на лінію вогню. Не виключено, що біля виходу затаївся хтось і чекає, поки бранці втратять обережність і вийдуть просто під приціл. Таким чином, безпечно було ходити лише на тих десяти метрах, котрі відділяли халупу від краю потоку.

Скидалося на те, що бандити вирішили заморити Павла з Костею в міжгір’ї голодом.

Сонце вже піднялося, новий травневий день уступив у свої повноцінні права. Над Ведмежою головою час від часу пролітали птахи. Пливли блакитним небом білі хмари, великі й маленькі. Дзюрчання потоку вже не здавалося веселим — Гармаш зрозумів, що до вечора буде готовий на що завгодно, аби цей звук перестав ґвалтувати його вуха. І тут же відчув: він, особисто він, старший лейтенант Павло Гармаш, не готовий витримати тривалу облогу в цьому кам’яному мішку, нехай і повному золота.

Ближче до полудня обложені таки ризикнули промацати супротивника і, прикриваючи один одного, рушили через потік. Щойно Сотник, який рухався на два кроки попереду, порівнявся з ущелиною, як звідти гримнув самотній постріл. Кость упав у воду, Павло зі свого місця двічі стрельнув у відповідь, але навіть не сподівався в когось влучити. На мить погляд уловив тінь, що майнула від краю ущелини вглиб. Більше не стріляли, Сотник із матюками підвівся. Вилазка не вдалася. Причому той, хто стріляв у них, зовсім не збирався цілитися. Досить лише попередити: за вашими пересуваннями стежать, не підходьте. Ані Кость, ані Павло не могли сказати один одному, як надовго вистачить у тих, то їх обложив, терпцю для сидіння в засідці. Але точно знали — всередину бандити першими не полізуть.

Після невдалої вилазки Сотник скоріше з принципу, аніж справді сподіваючись у такий спосіб вибратися з полону, спробував знайти спосіб залізти на гору по стрімкій стіні. Пострибавши біля неї, повернувся до Гармаша й картинно розвів руками — мовляв, нічого не вийде. Той знизав плечима, не знаючи, що на це сказати другові.

Пополудні розвідники знову спробували поспати по черзі. Так само розіграли кулю, і Гармаш знову не вгадав. Тому зайшов у халупу, вмостився на холодній підлозі, та заснути не зміг. Розгорнув знайдений зошит, спробував розібрати записи, та літери застрибали перед очима в шаленому танку. Міцно заплющивши очі, Павло знову спробував заснути.

Довкола нічого не відбувалося.

Тільки тиша, змішана із дзюрчанням потоку.

Тиша і дзюрчання.

Знову десь над головою каркнув крук.

Починало поволі дзвеніти у вухах. Дзвін ставав сильнішим, іще сильнішим, ще, ще…

І раптом до дзвону додалося щось інше.

Гармаш підхопився, дослухаючись, потім вискочив із халупи. Сотник так само стояв, витягнувши шию і нашорошивши вуха. Обом не можуть ввижатися одні й ті ж самі звуки. Здається… чи не здається… десь стріляють.

А потім — потім до їхнього слуху долинули голоси. Вірніше, не голоси — один голос. Він звучав спочатку нерозбірливо, потім — чіткіше, ще чіткіше, і нарешті з ущелини на схил вийшла постать. Вона махала руками, тримаючи в правиці гвинтівку, і викрикувала, наче промовляла заклинання:

— Ой, мамо! Люблю Гриця! Гриць! На конику! Вертиться! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! НЕ СТРІЛЯЙТЕ! СВОЇ! В ГРИЦЯ! ШАПКА! ДО ЛИЦЯ!

До них спускався Гриша Коломієць. Цілий, нехай із розбитим обличчям, але попри все живий, він стрибнув у потік. Гармаш і Сотник, ще не вірячи своїм очам, стояли на місці. А з ущелини вийшов із переможними криком Кохан, так само озброєний.