Шукачi скарбiв

Андрій Кокотюха

ШУКАЧІ СКАРБІВ

Сьогодні

УКРАЇНА, 2004 рік

1

Троє хлопчаків років по сім та дівчинка років шести у джинсовому комбінезончику, вже брудному на колінах, обступили русявого хлопця, з вигляду наймолодшого в гурті. Він присів навпочіпки біля краю клумби і зосереджено довбав розпушену вчора двірничкою землю синьою пластмасовою лопаткою. Коли разом із землею викопувався рожевий дощовий черв’як, русявий хапав його пальцями і акуратно викладав на асфальт. Таким чином він уже викопав четвертого черв’яка. Вони не хотіли лежати спокійно, лізли назад, і русявий терпляче відсував їх подалі від землі.

У бік дітвори час від часу позирала не стара ще жінка. Вона примостилася біля під’їзду на лавці з журналом «Добрые советы» в руках. Хлопчик, що порпався в клумбі, був її онуком, але поки він спокійно грається в межах тихого двору на київській околиці, бабця за нього спокійна.

Окрім неї, за дітьми уважно стежив молодик у джинсовій куртці, накинутій на білу футболку з написом «І love sex» у лівому верхньому куті, просто навпроти того місця, де знаходиться серце. Присівши на лавці за кілька метрів од дитячого гурту, він мав можливість чути, про що дітвора говорить між собою.

— Бачиш, Ярику, чевраки не хочуть тут жити, — зауважила дівчинка, торкнувшись носаком сандаля черв’яка, що звивався біля її ніг.

— Ніхто не хоче жити в землі, — уперто вів своє Ярик, не озираючись на неї. — Тебе б закопати в землю, як цього чірвака, ти сама б стала, наче чірвак.

— Їм краще в землі, малий, — втрутився один із хлопчиків. — Це так у школі нам казали.

— А мій тато викопує черв’яка, коли йде ловити рибу, — вихопився другий хлопчик.

— Твій тато не вміє ловити рибу, — буркнув третій. — Мій уміє. Ми кожен день їмо рибу.

— Черв’яки — це рибина їжа, — не звернув на нього увагу другий. — Вони живуть у землі, бо їм там добре.

— Нікому не добре жити в землі, — Ярик копнув ще раз, розгріб грудочки землі пальцями. — Бабця казала, що нашого діда закопали в землю, і там його їдять чірваки. Значить, їм там немає чого їсти, під землею. Вони з голоду помирають. А вони ж живі, так само їсти хочуть.

Хлопчик, якому закинули, що його батько поганий рибалка, раптом повернувся до свого кривдника і несильно штовхнув його в плече.

— Ти чого?

— Нічого. Ось нагодую черв’яками, як рибу, і почеплю на гачок. Аби-сь знав.

— Що мені треба знати? — кривдник дав штурхана у відповідь.

Худий молодик нарешті знайшов привід втрутитися в дитячу розмову. Він підвівся, ступив крок до клумби.

— Е-е, молодьож, чого це ви розійшлися? Ану, тихо мені, півники.

— Тато казав: півень — це лайка, — відреагував другий хлопчик.

— Не півень, а пєтух, — поправив його перший. — Це так він на міліцанєра каже. Того, який до тітки Надьки в сімнадцяту квартиру ходить.

— Ти бач, як у вас тут весело, — молодик запхав руки до кишень джинсівки. — Що це ви тут таке робите?

— Ярик дає чевракам свободу, — пояснила дівчинка.

— Отак, значить? А ви що?

— А ми не віримо, що вони захочуть у травичці жити.

— Ага, — молодик помовчав. — Значить, він — Ярик?

— Ярик, — майже хором відповіли хлопчики. Сам Ярик не звертав на них жодної уваги, напевно, втішений увагою дорослого дядька.

— Так. Він, значиться, Ярик… Ярик — барабалик, так-так… А ти часом не Оксанка?

— Оксанка, — дівчинка чомусь не здивувалася, звідки чужий дядя знає її на ім’я.

— Дядю, — хлопчик, що заступився за батька-рибалку, виставив правицю, націлюючи вказівний палець на груди молодика. — А я знаю, що у вас там написано.

— Ти не можеш знати! — перший хлопчик так само легенько штовхнув його в плече. — Там не по-нашому.

— Мені мама казала, що чужу мову треба вчити з першого класу, о! У нас школа така, що англійську з першого класу вчать!

— І що ж там написано?

— Ти ще малий!

— Таке написано?

— Ні, ти ще малий таке читати, га-га-га!

Молодик посміхнувся одними губами, потім підморгнув хлопцям і, нахилившись, узяв руку дівчинки в свою.

— Ану, Оксанко, давай трошки вбік відійдемо, я тебе про щось запитаю, — своє несподіване прохання він відразу пояснив: — Бо ми тут стовбичимо і заважаємо Ярикові звільняти черв’яків.

Хлопці щільніше стали довкола Ярика. Судячи з усього, питання, житимуть черв’яки на поверхні чи ні, серйозно захопило їх. Настільки, що зміст напису на футболці незнайомця раптом перестав їх цікавити. Вже не дослухаючись до дитячих розмов, молодик сів на лавку, дівчинку поставив просто перед собою, вперся рукамй в розставлені коліна.

— А де твоя мама, Оксанко?

— Там, — вона махнула рукою кудись убік. Мимоволі ковзнувши поглядом туди, куди показала рука, молодик помітив чоловіка в спортивних штанях, тенісці та кросівках, що поквапом вийшов із дверей під’їзду, зупинився на мить, дивлячись просто на нього, а тоді рушив до лавки.

— Де «там»?

— У Віталії.

— Що ж твоя мама там робить?

— Робить. Ну, працює, робота в неї там. На роботу ходить, — нарешті дівчинка знайшла правильний вислів.

— Давно вона поїхала?

Дівчинка стояла спиною до чоловіка в спортивках, який тим часом швидко наближався.

— Давно. Ще сніг був.

— Це вона прислала? — пальці молодика торкнулися комбінезона.

— Вона. Віталійський, з Віталії…

— А таткові вона що прислала?

— ОКСАНО!

Дівчинка повернула голову на вигук, помахала рукою чоловікові в спортивках, який був уже поруч, підбігла до нього.

— Це — тато!

— Дуже приємно, що тато, — молодик не поспішав підводитися, дивився на батька Оксани знизу вгору. Він уже знав, що цей тридцятирічний власник невеличкого кафе в двобої не тягне на серйозного супротивника. Але не сподівався, що той, хто йому потрібен, з’явиться аж так швидко. Отже, Ігор Шульга напевно чекав цієї зустрічі.

Скоріше чи пізніше, але переговори з Шульгою треба починати.

— Оксанко, біжи додому, — батько легенько ляснув її по спині.

— Ми тут чевраками граємося…

— Біжи, потім іще пограєшся. Дівчинка піде? — він запитально подивися на молодика.

— Нехай собі йде, — знизав той плечима. — Кажеш, її мама в Італії?

— Кажу, — батько провів доньку поглядом, знову повернувся до співбесідника. — А тобі яка печаль?

— Кажеш — чи таки правда в Італії? — кутик рота молодика скривився.

— Може, відійдемо? Діти тут…

— Давай відійдемо, — молодик підвівся. Чоловік у спортивках виявився вищим за нього на цілу голову, тому все одно доводилося дивитися знизу. — Там за рогом у мене машина.

Чоловіки вийшли з двору. Попелястий «опель» справді притулився біля самої бровки тротуару за рогом сусіднього будинку. В машині нікого не було, не стояв ніхто й поруч із нею. Пискнула, вимикаючись, сигналізація. Молодик гостинно прочинив дверцята, сів на місце водія, кивнув супутникові на крісло поруч із собою.