Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Вже перші слова Нечая розвіяли страх та привернули отцеві Пристальському певність себе.

— Отець Пристальський? Чув я, чув я. Права рука високопреосвященного владики. Дуже радий вас, панотче, вітати в себе. Дрозде! Дрозде!

Дрозд увійшов у тій самій хвилині, несучи на великому підносі різнородні напитки та закуски. Виглядало, наче б він уже ждав з усім тим під дверима.

Просимо вашу милість — говорив далі Нечай — сідати й загрітися трохи після їзди, бо мороз бере щораз дужчий. Дрозде, подбай також, щоб візник всечеснішого отця теж мав щось з'їсти та чим загрітися. Від чого ви, пан-отче, хотіли б зачати? Горілка, мед, чи вино? Надворі зимно, може б горілка була найліпша? Вона в мене запікана та заправлена. Бачите, мій Дрозд — майстер від усього.

Дрозд витріщив очі та розширив уже уста, але схаменувся й не сказав ані слова.

— То може зачнемо від горілки? — спитав отець Пристальський, потираючи руки.

— Дрозде, наливай!

Дрозд став обережно наливати до дерев’яних кубків.

Нечай підніс чарку.

— На ваше здоров’я!

Отець Пристальський ковтнув горілку, рішив, що добра, і так вирішив свою власну майбутність.

— Я казав вам, отче. А тепер закусимо, чи повторимо?

— Як то кажуть? По першій не дишуть.

— Дрозде, наливай!

— На здоров’я!

Отець Пристальський не звертав уваги, що Нечай робить із своїм напитком. Коли б був стежив, був би помітив, що Нечай не дуже то сумлінно дотримує йому товариства. Для нього ж самого по цілоденному напруженні, страху, їздах, холоді горілка була, наче бальзам на рану. Отець Пристальський підбадьорився, думка почала працювати краще, кров кружляла живіше. Він поглянув на Нечая, затер руки, перехилився в бік полковника і, підносячи палець угору, промовив:

— А по другій не закушують.

— На здоров’я!

— Дай, Боже. Я до тебе, полковнику, від владики. Владика...

— А може б тепер чим закусити? — перервав йому Нечай. — Тут є добра вуджена риба, тут правдива чернігівська ковбаса з часником, тут київська ковбаса. Вибачайте, панотче, що нічого іншого нема, але що ж, чоловік сам, як палець, життя тверде, вояцьке. Годі! А що, добра ковбаса? Милости просимо, не гордіть, панотче. Вип’ємо?

— Дай, Боже, здоров’я! — відповів отець Пристальський, вихиляючи нову чарку.

Горілка вже почала розбирати його, вдарила до голови, розв’язала язик і він, забуваючи про свою місію, зачав говорити, що йому на язик прийшло.

— Ти, пане Нечаю, незвичайна людина. Не розумію, що вони всі мають проти тебе. Але панна Христина ще не монахиня, ще не черничка, вона ще могла б вийти з манастиря, коли захотіла б. Від неї це залежить.

— Від неї? А в котрім манастирі вона?

— В Панянськім Печерськім.

— Я так і думав.

— Нічого. Завтра поїду та з нею поговорю.

— Не знаю тільки, чи завтра буде безпечно туди їхати.

— Чому?

— Бо на завтра там обшук заповіджений.

Руки отця Пристальського задрижали і він повторив:

— На завтра...

Тепер пригадав собі бідолашний протодиякон, із чим його післали до Нечая.

— Владика просив... — почав, але Нечай перервав йому знову:

— Щоб я приїхав до нього, правда? Гаразд. Поїдемо. Ось іще по чарці на дорогу.

Отець Пристальський наново віджив, бо все складалося так гладко, що гладше й не могло. Вихилив чарку, поправив бороду та глянув із подивом на Нечая.

— Пане Нечаю, владика не любить пиянства і гостро карає за це. Я хотів би ще чарочку вихилити з тобою за спільну дружбу.

Нечай підвівся. На устах мав усмішку, але сірі його очі були холодні, як січень надворі. Нахилився над Пристальським.

— На дружбу, панотче, треба заслужити. Чим же ви заслужили? Тим, що вислали Христю в манастир?

Пристальський мовчки видивився на Нечая, вирячивши очі. Горілка била йому в голову щораз більше, все пішло ходором і давніший страх повернувся. Встав із крісла, але світ йому закрутився ще більше, так, що мусів спертися на стіл.

— Але тепер, пане Нечаю, я заслужу на дружбу.

— Побачимо — засміявся Нечай. — Хто зна, може вже запізно. Дрозде!

Дрозд увійшов.

— Мої санки готові?

— Готові, полковнику.

— А тамті?

— Візник упився так, що світу Божого не бачив. Ми відіслали його й коні додому.

— Гаразд. Поможи отцеві надягти шубу.

На холодному повітрі отцеві Пристальському стало значно гірше; він мало пам’ятав, що з ним твориться, куди вони їдуть. Коли висіли з саней, два козаки мусіли вести його по сходах, при чому він постійно повторював іще різні нісенітниці про дружбу і приязнь.

Так увійшли обидва до митрополичої кімнати.

Нечай пустив наперед отця Пристальського, а сам поступав поволі за ним, держачи в руках шапку та злегка побрязкуючи шаблею.

Митрополит підвівся. Коли побачив, у якому стані отець Пристальський, затрусився і зблід.

— Високоппп-реосвященний! Ось тут є пан Нечай, що я при-и-и-віз. Він...

Але митрополит кликнув на своїх:

— Візьміть отця Пристальського, покладіть у гостинній кімнаті та залишіть мене з полковником.

Як залишились обидва самі в кімнаті, митрополит підніс очі на Нечая.

— Цього сорому міг ти мені заощадити, полковнику. Я й так маю доволі турбот.

Очі Нечая були холодні, як сталь.

— Чи моя в тому вина?

— Чого ти хочеш?

— Я не прийшов сюди тому, що я щось хочу. Це ви, владико, хотіли мене бачити.

— Я хочу, щоб ти занехав обшуків манастирів.

— Це вже неможливе, владико. Як ми цього не зробимо, то зробить це чернь і тоді буде куди гірше.

— Чернь можна розігнати.

— Чернь, владико — наші люди. Ми проти неї не підемо. І що люди говорили б, якби ми так лишили озброєних ляхів за нашими плечима?

— Але жінки, діти...

— Київський полк готовить для них житла й харчі.

— Чому тоді не веде цього Кричевський, що київським полковником, тільки ти?

Нечай здвигнув раменами.

— Як вам, владико, відомо, Кричевський сам недавно перейшов до нас. Тим то йому не було б це зручно. Подруге, як київський полковник він може частіше мати діло з владикою. Тому гетьман рішив доручити це мені. Потретє, я хотів цього.

— Знаю. Ти вчився в київській колегії?

— Так.

— Отець ректор Ґізель про тебе дуже добре говорить.

— Тому отець Ґізель у манастирі, натомість отець Пристальський — права рука владики.

— Був. Уже не буде.

— Кому буде з того кривда?

— Піде на село.

— Прошу дати мені його, владико. В Тульчині священика немає, в інших містечках та селах також. Князь Вишневецький багатьох замучив минулого року. Отець Пристальський буде мати курей та качок більше, ніж зможе з'їсти.

— Не зробиш йому кривди?

— Бог із ним, владико. Не хочу я його кривди.

— То нехай їде в Тульчин, в Немирів, чи де йому місце призначиш, коли так. Даси йому підводу?

— Дам і поможу.

— Так кажеш, що обшуків манастирів ти не можеш спинити?

— Ні, владико. Але...

— Але що?

— Але вийшло ще щось інше. Як із тим буде, годі ще знати.

— Що таке?

— Чернь стала сьогодні ввечорі шукати по заможніших домах за шляхтою.

Митрополит поблід.

— Кажуть, що познаходили поляків і повели до Дніпра. Ті, що попадуть у мої руки, будуть безпечні за життя, але тамті пропали.

Митрополит повернувся, став перед різьбленим хрестом, що стояв між двома свічками на малім столику. Мовчав довго, може в думках молився, але устами не рухав. По хвилині такої мовчанки глянув на Нечая.

— Не можна б їх із рук черні вирвати?

— Ні.

Митрополит підступив до Нечая.

— Чи ти знаєш, що їх кров спаде на мою душу?

Нечай не відповів нічого.

— Коли б я Христі не післав був у манастир, не було б того всього.

Нечай і дальше не обзивався.

— Приїжджають комісари. Під їх опікою ці люди могли б повернутися в Польщу живими. А так...

Нечай мовчав.

— Кожна людина може згрішити: і проста, і священик, і митрополит. Тільки як митрополит согрішить, тоді і Господня кара більша і покута більша. Признаюсь тобі, так я согрішив, пане Нечаю, бо використав час, у якому тебе не було, щоб Христю намовити в манастир. Але я, полковнику, не злий чоловік. Я хотів би всім добра. Я подбаю якнайскоріше направити зло, яке я тобі зробив. Віриш мені?