Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Гетьман зупинився при Нечаєві й поклав руку на його плече.

— Якби йшло тільки про Христю, Даниле, я сказав би: Даниле, забудь про неї, і все. Не стільки сонця, що у вікні! Але тут діло не про саму Христю. Ти є той прокажений, Даниле, так само, як я і всі, що з нами. І Косів, і Тризна, це люди Кисіля, а який Кисіль, ти сам знаєш. Тепер же дійшло до моїх вух, що по київських манастирях поховалося дуже багато шляхти, не тільки жінок та дітей, але й озброєних, на все готових поляків. Я довго думав, що з тим робити, бо не хотів іти проти митрополита. Одначе тепер думаю, що коли ми це викриємо, нанесемо їм страху, а в цьому й діло наше. Візьми, Даниле, одну сотню та перешукай місцеві манастирі. Знайдеш там Христю, але знайдеш і багато несподіваних гостей.

Нечай піднявся із стільця також і спитав:

— Що з тими людьми робити?

— Віддаси їх Кричевському. Це його полкове місто і його володіння. Але ліпше, як ти візьмешся до обшуку, не Кричевський. Я його повідомлю про все і то зараз. Нехай ладить приміщення й харчі для тих людей. Гей! Іванцю!

У дверях явився тихо, наче тінь, Брюховецький.

— Іванцю, виряди післанця до полковника Кричевського, щоб негайно до мене приїхав, і попроси генерального писаря до мене.

Виговський прийшов зараз, тому що його квартира була поруч із гетьманською і він також вибирався з гетьманом у Чигирин.

Коли вислухав від Хмельницького, в чому справа, схвилювався так дуже, що аж шаблею тріснув із пересердя.

Нечай здивувався, що Виговський, завжди такий спокійний та опанований, узяв аж так гаряче до серця його справу, але гетьман сам скоро вияснив йому причину.

— Це, бачиш, Даниле, Іван залицяється до Олени Стеткевичівної, доньки Богдана і Олени княжни Соломирецької й заходиться її посватати. Вона — православна. Коли митрополитові вдасться зробити з тобою таке, то й він не буде певний.

— А хто буде? — гнівно спитав Виговський.

— Тому й кажу, що митрополита треба перехилити на наш бік — відповів Хмельницький. — І я не знаю нікого, хто ліпше на це надавався б, як ти, Даниле. Напиши, Іване, письмо Данилові, що йому доручається переглянути всі манастирі в Києві та в околиці, як також інші будівлі, що могли б мати оборонне значення.

— Добре.

— Подбайте також, щоб Кричевський був тут, знав про все і підшукав житла для людей.

— Добре.

— Але ми тим часом поїдемо в Чигирин — засміявся гетьман. — Навіть до нікого на скаргу не буде могти Косів піти, як йому стане гаряче.

— Добре! О, добре — повторив Виговський.

Отець протодиякон

Страх і гнів, і лемент і широкий крик обурення понеслися по Києві, як відчинилася брама Свято-Михайлівського манастиря, й відтам вивели шістдесят п'ятьох по зуби озброєних поляків. Юрби людей стали громадитись коло манастирів. Озброєні міщани й козаки самохіттю кинулися, щоб ченці їм брами відчиняли, бо хотіли шукати за шляхтою. Серед натовпу щораз частіше було чути оклики обурення, а то й погрози в бік манастирів, ченців і митрополита, так що військові відділи з київських частин мусіли розганяти роз'ятрені й роз'юшені товпи й привертати лад, заспокоюючи людей тим, що полковник Нечай сам огляне всі манастирі та зробить, що треба.

В митрополичій палаті блукав страх і почалося безголов'я. Цей страх іще збільшився, головно в серці самого митрополита, коли він почув, що не Кричевський, тільки Нечай кермує обшуками. Скоро вислав посланця до гетьмана, але ще більше затривожився, коли незабаром посланець повернувся з вісткою, що гетьман виїхав у Чигирин.

Новий посланець пігнав зараз до Виговського, але повернувся з тією самою вісткою. Не було нікого, до кого можна було б звернутися з просьбою про поміч.

Післали протодиякона Пристальського, що був найметкішою, гнучкою правою рукою Косова, до Кричевського.

Цей прийняв його з належними почестями, вислухав скаргу, а тоді здвигнув раменами й відповів:

— Нечай багата й щедра людина. Коли відчинить манастирські брами, не обійдеться без того, щоб жменю одну-другу червінців не жертвував на манастирські потреби.

— Але люди...

— Ченцям, ані черницям жадної кривди не зробить. Будьте того певні!

— Але іншим людям...

— Хто ж інший має право перебувати в манастирі? Ще раз кажу: заспокійтеся, панотче. Нечай не з тих, щоб кривдити манастир, чи духовенство. Коли б у якомусь іншому манастирі сталося таке, що сталося в Свято-Михайлівському, в що я не хочу вірити, то він тими людьми поклопочеться, а ченців оставить у спокою. Думаю, що вже найпревелебніший владика сам покарає ігуменів тих манастирів, які сміли перетворитись із святих для кожного місць у заїзні господи.

З цим отець Пристальський повернувся до Косова.

Западав скоро зимовий вечір і холодно було в митрополичій кімнаті. З міста доносилися крики і свисти, там і сям на темних вулицях з'являлися смолоскипи.

— Що в місті? Що з іншими манастирями? — питав митрополит.

В місті рух. Люди кричать, збираються самі відчиняти навстіж манастирі.

Митрополит підніс дрижачі руки до чола.

— Кажуть, що завтра полковник Нечай знову буде робити обшук.

— Але чей же вночі не буде? — спитав Косів.

— Напевно — ні!

— То вночі можна б очистити всі манастирі.

— Це неможливе, владико.

— Чому?

— Бо біля брам кожного манастиря є сторожа з київського полку, щоб охороняти манастирі від юрби людей, які розпалили вогнища і ночують під манастирями. Хто вийшов би тепер із манастиря, мусів би згинути страшною смертю з рук черні.

— Де є той Нечай?

— Певно на квартирі в себе, де і його люди. Казали, що вислав листи до кількох ігуменів із повідомленням про свій приїзд до них завтра.

Митрополит задрижав знову, не знати, чи зі страху, чи з холоду.

— Це ви, отче протодияконе, намовили мене післати Христину в манастир.

Пристальський підвівся з крісла.

— Коли щось не вдасться, то Пристальський завжди винен, відомо. Але це не було діло Пристальського, що стільки збройних поляків є по київських манастирях.

— Що робити? Коли військо і Хмельницький довідаються, що ми переховували стільки поляків, то не буде добре.

— Ой, ні! — похитав головою отець Пристальський.

— Все це Кисіль наробив. Він мене спонукав, він переконав. Треба з Нечаєм говорити.

— З Нечаєм? — здивувався отець Пристальський.

— Чи ви, отче протодияконе, маєте іншу раду?

— Ні. Але як же? їхати владиці до козака?

— Ні. Ви, отче, поїдете і попросите його сюди.

— Я?

Голос отця Пристальського заламався. Це була місія куди тяжча й неприємніша, ніж їзда до Кричевського, тим більше, що отець Пристальський не мав чистого сумління. Його це була у великій мірі вина, що Христя пішла в манастир. Він це знав.

— І я радив би їхати зараз, поки він не піде спати.

— Не міг би хто інший їхати? Хтось, хто його знає? Отець Ґізель?

— Отець Ґізель не поїде.

— Чому?

— Я говорив уже з ним. Він їх приятель. Він казав, що Нечай правий.

— Ось як!

— Ґізель — мудра людина. Шкода, що не такі, як він, тут при мені. Не було б того всього.

— Дякую вам, високопреосвященний.

— Ви, отче протодияконе, радше їдьте вже!

— Що йому сказати?

— Що я хочу його бачити.

— А як не схоче приїхати?

— То тоді спитайте, коли я можу його відвідати.

З тяжким серцем і зо страхом увіходив отець Пристальський до Нечаєвої квартири. На подвір'ї застав багато козаків, які поклопотались його кіньми і його візником, а його самого ввели до малої кімнати. В кімнаті був стіл, стояло кілька стільців; на стіні висіли хрест і дві шаблі. За столом сидів Нечай, пишучи щось.

Коли побачив гостя, підійнявся на ввесь ріст. Отцеві Пристальському мурашки побігли поза шкурою, бо козак був, як гора, високий, широкоплечий. При ньому він сам почував себе малим, нікчемним.

Відізвався козак:

— Це отець Пристальський, що приїхав від отця митрополита до тебе, полковнику.