Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2

Зніяковіли всі й замовкли. Тільки Фірлей помітив, що воєвода Лянцкоронський відсунувся в найдальший куток намету.

Князь Ярема, низький, простий, із великими блискучими очима, з широко закроєними устами, всміхаючись, підійшов до стола, розглянувся кругом і, побачивши Фірлея, звернувся до нього.

— Я саме об’їздив козацький табір і бачив сумний евентус децизії ваших милостей. Я завтра вирушаю на Вишнівець і уважаю за свій обов’язок вашим милостям про це communicare.

Потім кивнув злегка головою на всі боки, вийшов із шатра та від’їхав.

Але на Вишнівець не вдалося князеві так спокійно дістатись, як він задумував. Незабаром після заходу сонця повернувся роз’їзд, який вислано в напрямку Острополя, з новиною, що полковник Кричевський із цілим київським полком уже під Пилявцями.

Недосвідчені й нерозважні полководці дозволили розбиткам із роз'їзду, який тількищо повернувся, змішатися з військом, яке й так уже докраю було заломане та знеохочене, і швидко в таборі запанувала паніка, нічим не менша від колишньої, пилявецької. Кожний витягав із возів те, що вважав за найцінніше, клав на сідло й, не оглядаючись ні вправо ні вліво, пускався в дорогу.

Одначе коло Ярославки прийшло до затримки, бо треба було переправлятися через Бужок. Тут, як буря, наскочив на втікачів Нечай з усіма своїми кінними сотнями. Ледве-ледве князь Ярема зібрав кілька полків, щоб стримати козацький наступ. Коли оборонці гинули під козацькими шаблями, втікачі перейшли Бужок, залишаючи за собою тисячі трупів і цілий табір.

Польські реґіментарі самі почали тепер прискорювати військо до втечі. Але зранку, як кіннота, залишаючи піші частини їх власній долі, перейшла Немиринці, зустрілися польські війська тут із київськими сотнями полковника Кричевського, які впали на їхні карки, мов яструб паде на наляканого зайця, й, рубаючи немилосердно, гнали їх аж під Костянтинів.

Так закінчилася виправа польської армії на Україну. Реґіментарі з останками розбитків почали відступати на захід.

А зі сходу разом із дикою кримською ордою йшла за ними грізна козацька сила зі своїм гетьманом на чолі.

Полковниця

Вже на яблунях достигали спасівки, поля вже покрилися густо стернями, а на заході все ще гриміли гармати, йшли жорстокі, криваві бої. Поля Галичини спливали кров'ю. Київ із запертим віддихом стежив за подіями в Галичині, за облогою Збаража, за рухами польського короля Яна Казимира і стрепенувся ввесь, коли знечев’я понеслася чутка, що князь Радивил, за намовою короля, вибрав війну замість миру та з усім литовським військом наближався вздовж Дніпра до серця України, до Києва.

На рятунок столиці рушив із-під Збаража полковник Кричевський, загортаючи по дорозі всі залоги міст і містечок. Як голодний вовк на ловах, перескочив він через Прип’ять коло Мозиря та з легкою кіннотою, гострими шаблями й нечуваною відвагою заступив дорогу грізним наємним військам литовського гетьмана під Лоєвом.

Поліг полковник Кричевський, лягло багато найкращого товариства лицарською смертю на лоївських полях, але скривавлена литовська армія, неначе обезсилена дика потвора, прилягла на місці, облизуючи свої рани, не маючи сили рушитися ні вперед, ні взад, обхоплена з усіх сторін вогнем повстання, знеможена, виснажена, нездатна до бою.

Відідхнули кияни, коли небезпека литовського наїзду минула, гірко оплакуючи смерть своєго полковника й усіх тих, що згинули разом із ним. По церквах били дзвони. Духовенство заносило молитви й за тих, що впали в бою, й у подяку за те, що Бог всемогучою рукою спинив голодні литовські загони, й за успіх козацької зброї в Галичині.

Доходили вістки, що поляки в Збаражі бороняться розпачливо, що гетьман замкнув ціле польське військо, неначе кліщами, які затискав поволі, ступнево. В цих кліщах корчилася польська сила, маліло вороже військо. Голод почав зазирати до темних нор і ям, що їх викопали собі бутні колись польські шляхтичі, щоб укритися перед очима козацьких стрільців. Усякому ставало ясно, що Збараж упаде, коли не за день, то за два, за тиждень, але все одно рятунку для нього немає.

Аж ось прийшла нова вістка. Така несподівана, раптова, нагла, але така радісна, соняшна, що всім віддих відняла.

Люди вірити не хотіли.

— Королівське військо розгромлене!

— Військо, що йшло на рятунок Збаража.

— Король в облозі під Зборовом!

Але заки дзвони перестали радісно дзвонити по київських дзвіницях, заки люди могли зловити віддих, охолонути після перших вражень, прийшла нова вістка про ганебну зраду хана, про Зборівську угоду, про кінець війни.

Внезабарі після цього на хутір тітки Ганни приїхав гурт козаків із Дроздом на чолі, щоб забрати полковницю Христину на нове посілля до брацлавського замку, на спільне пожиття з її Данилом.

Її батьки повернулися до Загір'я. Але Олешич мало перебував тепер дома, бо постійно був зайнятий доставок) пороху для залог у містечках на просторах брацлавського і вінницького полків, невпинно згадуючи Адама.

А Христя не раз дивувалася, що її Данило, який ізріс серед брязкоту зброї та звик до твердого січового й вояцького життя, вмів знайти стільки ніжнорадісних струн у своєму серці, вмів дати їй стільки рідного, доброго, тихого тепла, стільки щастя й кохання.

Хоча кохала його вже здавна, почула тепер, що це кохання опанувало тепер усю її істоту, полонило і зв'язало на добро й на зло, на радість і на смуток, на життя і на смерть.

— Пам'ятай, Даниле, й уважай на себе — говорила нераз, — бо я живу тільки тобою. Пам'ятай це, Даниле. Не було б мені життя без тебе.

Цікавилась усім, що діялося в полку. Ще заки свіжий сніг покрив пориті окопами бойовища під Збаражем і Зборовом, прийшла хвилина, що вона заволоділа серцями цілого полку.

Зборівська угода не задовольнила людей. Поворот панів в Україну лякав населення, приводив до розрухів і кривавих розправ і відплат, бо незабаром показалося, що всі, яких не міг охопити козацький реєстр, мали перейти назад у підданство давніх панів.

Спершу люди уважно приглядалися, спостерігали й мовчали. Потім почали говорити і скоро після того наново полилася кров.

Перший почав діло пімсти князь Корецький, той самий, що під Корсунем залишив своїх товаришів, рятуючись утечею ще перед тим, заки прийшло до битви. Пильно став вишукувати учасників повстання і немилосердно з ними розправлявся.

За його прикладом пішли й інші пани. Нарід почав утікати під опікунчі крила Нечая. Це дуже не подобалось панам. Не знаючи певно, якої думки є сам гетьман Хмельницький, постановили діяти на власну руку. Зібрали поверх три тисячі кінноти й рушили в напрямі на Брацлав. Але біля Красного наткнулись на краснянську і станиславівську сотні, які разом із повстанцями заманили польський відділ у засідку й вирубали його так, що мало хто з життям утік.

Тоді, не зважаючи на нагадування короля, звернулися до воєводи Кисіля по пораду.

Кисіль утішився тією подією так, немов і ждав на неї. Найперше вислав до гетьмана Хмельницького листа, в якому писав, що Нечай задумує зробити себе другим гетьманом і домагався скарати його за зраду на горло. Але що не був певний, як гетьман прийме його вістку, рішив вислати свого брата, новгород-сіверського хорунжого і черкаського старосту Миколу Кисіля до Нечая з повідомленням, що гетьман хоче покарати його смертю за бунт проти себе. Таким чином задумав кинути зерно незгоди між гетьманом і його найліпшим полковником.

На вістку про приїзд Миколи Кисіля до Нечая майдан коло церкви наповнився вщерть людьми, бо люди хотіли знати, з чим черкаський староста приїхав. Нечай заявив Кисілеві, що буде говорити з ним на майдані, так, щоб увесь нарід міг чути. Нерадо згодився на це пан Микола Кисіль.

Був він дуже подібний до свого брата, воєводи, тільки бракувало йому тієї гнучкости та проворности, що винесли Адама аж на крісло сенатора.

Коли Кисіль побачив перед собою таку незліченну кількість народу, завагався, не знав, що робити й допитливо глянув на Нечая.