Мiцний кулак туарегiв

Велетенська «плавна комора» ось уже восьмий день не може підійти до гавані, бо сильний вітер не вщухає ні на мить і не дає незграбному вантажному кораблеві пропливти до затоки.

Незабаром настане весняне рівнодення, й хвилі з кожним днем здіймаються вище й вище. Ані миті спокою, ані хвилини перепочинку. З північного заходу сюди, до африканського порту Тріполі-ель-Акса, ринуть хвилі, закривають вузький прохід до рейду і, здається, от-от хряснуть череватим вітрильником об низькі скелясті береги…

Проте вчора бородатий капітан корабля наважився просигналити з рей тим, хто чекав на березі його ячменю, мов манни з неба:

— Зранку пропливу, хоч би що!..

І таки проплив! Став біля стерна й так провів корабель з приспущеними вітрилами, що малий чорний Карембу тільки очі вирячив. Оббиті міддю борти вітрильника мало не торкалися гранітних брил дамби…

Ото відвага! Важкі хвилі люто штовхали корму — велетенський корабель летів, немов стріла, пущена вапненою тятивою. Коли взяти трошечки ліворуч або праворуч, корабель розіб'ється на сто — ні, не на сто! — на п'ятсот брусів і на тисячу дощок!

Усе це бачив Карембу, він просто не міг не прибігти сюди й не подивитись, хоч бігти довелося кілька миль, аж із самого центру портового міста Тріполі, яке лежить у глибині широкої затоки за смугою світла та прозорим блакитним плесом цього ставка, вихопленого дамбами й хвилерізами із сум'яття, що вирує, може, за двісті сажнів звідси.

Чорний чоловіче, нічого такого тобі вже не пощастить побачити, поки й віку твого. Бо хто ж іще отак сміливо надумає розтрощити свій чудовий плавний палац разом з вантажем дорогоцінного золотого зерна?

А вітер лютує й за скелями. Навальний, мінливий, що про нього моряки згадують, насупивши брови, ніби про утопленого…

Коли надходить оте кляте рівнодення, Середземне море завжди отак бунтує. А здавалося б, чого? Просто сонце знову повернулося з півдня з зимової прогулянки, й люди на землі кажуть: «Іде весна…»

… Малий чорний Карембу стрепенувся.

«Адже все це можна побачити лише звідти, з Банчини, з тієї камінної довжелезної стрілки, що стирчить посеред розбурханого моря!»

Уже восьмий день тріполійці щоранку, прокидаючись, запитують:

— А як корабель? Ще й досі перед рейдом?

І щоранку це запитання лунає тривожніше. Завтра вже «Латаття» не маневруватиме вздовж тутешніх небезпечних берегів, бо шквалистий вітер перейде в бурю, як день переходить у ніч. І та буря закриє пристань хтозна на скільки тижнів… Уже завтра корабель «Латаття» тікатиме від бурі кудись на схід Середземного моря, а може, навіть аж до самого Стамбула, а то й далі… Тоді тріполійці матимуть ячмінь не раніше як за десять тижнів.

Кожен у місті знає, що тогорічні запаси борошна кінчаються. Кожен знає, що для Тріполі це — голод…

Тріполі-ель-Акса — великий і славнозвісний порт. Але чого варта ота латочка родючого грунту позад нього? Що на ній уродить? А коли ти не знаєш — чого та що, я поясню тобі: місто з'їло запаси борошна саме тому, що тепер 1841 рік. Тріполі вщерть переповнений біженцями з Алжіру. А люди, котрі тікають з країни, загарбаної ворогом, ніколи не приносять з собою власного окрайця, хіба що ламаний гріш… А коли вже вони втратили все — навіть своїх найдорожчих, то такі люди дають за глек збіжжя стільки піастрів, скільки за нього правлять. Бо біженців не приваблює перспектива голодної смерті.

Це так. А що ж мешканці міста? Мешканці гостинно зустріли біженців і втішали їх як тільки могли. Сьогодні — я тобі, завтра — ти мені! Аякже! Хіба ж у них не спільне горе? Хіба ж вони не магометани, як і ти сам? І хіба ти не бачиш, як сходять кров'ю їхні серця, коли тільки нагадаєш про те, що ці люди мусили кинути на поталу кривавому ворогові?

Хто ж цього не знає? Ворог — невірний гяур, проклятий християнин. Французи штурмом захопили сонцесяйний Алжір — найпишніше місто мусульманського люду…

Але відтоді минуло вже десять сумних років. А французькі війська й досі топчуть беззахисну, безпорадну землю, загарбану зненацька після підлої зради князя — такого самовдоволеного, жорстокого та зажерливого алжірського дея [4] тільки тоді, коли його армію розбили вщент, з безмежної пустелі на півдні — крізь гори та доли — примчали загони бедуїнів [5]. Але запізно. Їхні роз'єднані дії були для французів наче ті комарині укуси. І так було доти, доки повстання очолив Абд-аль-Кадір — великий син Мухіддіна, доки цей найпалкіший алжірський патріот 1832 року став еміром, шейхом [1], султаном рідного племені гашема…

А села й міста переходять і переходять до рук ворога. Того ж року впав Тлемсен — царствене перло в короні землі, стародавня столиця султанів, столиця мистецтва й науки.

Тому біженців на всьому узбережжі більшає, а хліба меншає і меншає. Довгі, неквапливі каравани, що плентаються пустелями поміж барханами та гостроверхими камінними брилами, коли досягають мети подорожі, — не долічують чимраз більше в'ючаків. Та й приносять вони мізерію. Вже годі й сподіватися зерна від Марокко — крайнього заходу Африки. Марокко має нагодувати своєю пшеницею передусім воїнів геройського еміра Абд-аль-Кадіра. А караванам тепер доводиться давати великого гака, щоб обминути окуповані території…

Тільки так можна пояснити, чому цього року вже в березні — місяці сівби — у Тріполі немає й мішка борошна. Саме це й спонукало до геройського вчинку капітана «Латаття» — великого океанського вітрильника.

— Слава аллаху!..

Карембу почув позад себе чиюсь ходу, але ще не мав сили одірвати зачарованого погляду від корабля, що легко віддалявся гладінню затоки.

Люди зупинилися поблизу берега. Двоє. Високі, худі і… мабуть, прийшли з Догани. Догана це тут, поблизу, трохи осторонь міста. У Догані мешкають самі рибалки. Догана зажила собі поганої слави. І тому не кожен наважиться прийти сюди з Тріполі пополудні, щоб не повертатися поночі повз Догану.

Ой, не дуже приємна тобі ця зустріч, Карембу? Адже ти тепер сам на сам з оцими двома довганями… А вони — мускулясті, з суворими очима рибалок, а вдягнені… Ні, краще й не розповідати далі…

Але треба ще сказати ось про що: Карембу — раб, річ. І як раб Карембу має мідний нашийник з вирізьбленим ім'ям свого пана. Такі нашийники тут носять усі раби. Раби й корови. Раб — цінна річ; раба купують і продають. За вбивство раба платять кілька срібняків, але не платять кров'ю, як за вільну людину. І того, хто вб'є раба, не розшукують так пильно, як того, хто вкраде козеня. Це кожен чорний раб добре знає… Тому не дивуйся, що захоплення, радість і щасливий подив Карембу вмить зникли.

Хлопчина швиденько сховавсь за каменем, що його лижуть морські хвилі. І, припавши майже до самісінької води, гарячково думав, як же його гайнути до міста, до Баб-ель-Дарб (Морської брами), що тепер бешкетникові здавалася просто-таки райською брамою, хоч Тріполі взагалі-то анітрохи не схожий на рай…

Треба мати чотирнадцять років, треба народитися з чорною шкірою, кольору найкоштовнішого оксамиту, треба знати, як муляє кований нашийник з ім'ям твого пана, коли хочеш збагнути ті прикрі думки, які обсіли малого Карембу. І все ж, коли ти гадаєш, що той хлопчина — боягуз, ти помиляєшся. Зовсім ні! Карембу — прудконогий, меткий, навіть надто хитрий, як на свої роки. Але Карембу — син тісних вуличок старого міста Тріполі, він живе тут змалечку…

Що ж промовляють за таких обставин золотаво-карі очі малого Карембу?

Вони гарячково бігають по камінню, яке стирчить над морським плесом. На думку Карембу, каміння лежить значно нижче, ніж стоять оті два підозрілі чолов'яги. І щонайголовніше — між отими двома поганцями та камінням, облизаним морськими приливами, є непрохідна смуга великих брил, яка заважатиме дорослій людині переслідувати отакого стрибунця, як Карембу.