Вежа блазнiв

— Хрестовий похід? А ви, може, щось знаєте, ваша милосте?

— Аж ніяк ні, — відповів Кантнер із гримасою, яка свідчила про щось зовсім протилежне. — Тільки-от так собі міркую. Господарю! Пива!

Рейневан тихцем вислизнув на подвір'я, а з подвір'я за хлів — і в кущі, за город. Коли йому як слід полегшало, повернувся. Проте не в кімнату. Вийшов через ворота, довго дивився на тракт, який зникав у синій імлі, й на якому він не побачив братів Стерчів, котрі б чвалом під'їжджали до корчми, і це його неабияк заспокоїло.

«Аделя, — раптом подумав він. — Аделя аж ніяк не у безпеці в ліготських цистерціанок. Я мушу…»

«Мушу. Але боюся. Того, що можуть зробити зі мною Стерчі. Того, про що вони з такими подробицями розповідають».

Він повернувся на подвір'я. Остовпів, побачивши князя Кантнера і Хаугвіца, які бадьоро і легко виходили з-за хлівів. «У принципі, — подумав він, — а чому тут дивуватися? У кущі за хлівами ходять навіть князі і сенешалі. Та ще й пішки».

— Настав-но вуха, Беляу, — безцеремонно сказав Кантнер, миючи руки в ківшику, який йому поспішно підставила служниця. — І слухай, що я скажу. Ти не поїдеш зі мною до Вроцлава.

— Ваша князівська…

— Стули писок і не розкривай його, поки я не накажу. Я роблю це заради твого добра, молокососе. Бо я більш ніж упевнений, що у Вроцлаві мій брат-єпископ засадить тебе до вежі раніше, ніж ти встигнеш вимовити «benedictum nomen Iesu» [73]. Єпископ Конрад дуже затятий, коли йдеться про чужоложців, певно, хе-хе, не любить конкуренції, хе-хе-хе. Отож візьмеш того коня, якого я тобі позичив, і поїдеш до Малої Олесниці, в йоаннітську командорію. Скажеш командорові Дітмарові де Альцею, що я прислав тебе на покуту. Там посидиш тихо, поки я не викличу. Зрозуміло? Має бути зрозуміло. А на дорогу ось тобі калитка. Знаю, що мала. Дав би тобі більше, але мій скарбівничий відрадив. Ця корчма надто підірвала мій фонд на представницькі витрати.

— Вельми дякую, — промимрив Рейневан, хоча вага калитки на подяку ніяк не заслуговувала. — Вельми дякую вашій милості. От тільки…

— Стерчів не бійся, — перебив князь. — В йоаннітському домі вони тебе не знайдуть, а в дорозі туди ти будеш не сам. Так складається, що в тому самому напрямку, себто до Морави, їде мій гість. Ти, певно, бачив його за столом. Він погодився, щоби ти їхав з ним. Щиро кажучи, не відразу. Але я його переконав. Хочеш знати як?

Рейневан покивав головою на знак, що хоче.

— Я сказав йому, що твій батько загинув у хоругві мого брата під Танненбергом. А він там теж був. Тільки він каже: «під Грюнвальдом». Бо він був на протилежному боці. Так що бувай здоров. І — не супся, хлопче, не супся. Нарікати на мою ласку ти не можеш. Коня маєш, якийсь гріш маєш. Та й захист у дорозі забезпечений.

— Як — забезпечений? — наважився подати голос Рейневан. — Милостивий князю… Вольфгер Стерча їздить сам-шестеро… А я… З одним лицарем? Навіть якщо він зі зброєносцем… Ваша милосте… Це ж усього лише один лицар!

Рудігер Хаугвіц фиркнув. Конрад Кантнер поблажливо надув губи.

— Ох і дурний же ти, Беляу. Ніби й учений бакалавр, а славетного чоловіка не розпізнав. Для цього лицаря, телепню, ті шестеро — дурничка.

І бачачи, що Рейневан усе ще не розуміє, пояснив:

— Це ж Завіша Чорний із Гарбова [74].

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Трохи стримуючи коня, щоби відстати, лицар Завіша Чорний із Гарбова припіднявся в сідлі і протяжно перднув. Потім глибоко зітхнув, сперся обіруч на луку і перднув ще раз.

— Це та капуста, — діловито пояснив він, наздогнавши Рейневана. — У моєму віці не можна їсти стільки капусти. Клянуся кістьми святого Станіслава! Коли я був молодий, то міг з'їсти ого-го! Кофлик, себто більш ніж півгарнця [75] капусти з'їдав за три отченаші [76]. І нічого мені не було. Я міг їсти капусту в будь-якому вигляді, хоч би й двічі на день, аби тілько кмину в ній не бракло. А тепер, тілько-но троха з'їм, зразу мені в животі аж кипить, а гази, сам бачиш, хлопче, ледь мене не розривають. Старість, пся мать, не радість.

Його кінь, могутній вороний жеребець, тяжко брикнув, ніби рвався в атаку. Жеребець весь, аж по ніздрі, був покритий чорною попоною, прикрашеною на клубах Сулимою [77], гербом лицаря. Рейневан дивувався, як же це він відразу не розпізнав цей славетний знак, та ще й такий нетиповий у польській геральдиці — і за почесною фігурою, і за мобіліями [78].

— Ти чого такий мовчкуватий? — зненацька запитав Завіша. — Їдемо, їдемо, а ти якщо за весь цей час десяток слів зронив, то таки не більше. Та й то коли тягти тебе за язика. Дуєшся на мене? Про Грюнвальд ідеться, га? Знаєш що, хлопче? Я міг би тебе запевнити, що ніяк не можу бути тим, хто вбив твого батька. Мені було б зовсім не важко сказати, що я не міг би із твоїм батьком зіткнутися в бою, бо краківська хоругва була в центрі бойового порядку польсько-литовських військ, а хоругва Конрада Білого — на лівому крилі хрестоносців, аж за Стемборком. Але я того не скажу, бо це була би брехня. Тоді, в день Розсилання Апостолів [79], я вбив багатьох людей. У суцільному замішанні та диявольській колотнечі, у якій мало що було видно. Бо це була битва. Та й годі.

— Батько, — відкашлявся Рейневан, — носив на щиті…

— Я не пам'ятаю гербів, — різко й досить грубо перебив Сулимець. — У загальній сутичці вони не мають для мене жодного значення. Важливо, в який бік повернута голова коня. Якщо в бік, протилежний тому, в який повернута голова мого жеребця, то я рубаю, хоч би в того лицаря й сама Богородиця була на щиті. Зрештою, коли кров поналипає на пил, а пил — на кров, то й так на щитах дідька лисого побачиш. Повторюю, Грюнвальд — то була битва. А в битві — як у битві. І на цьому покінчимо. Не дуйся на мене.

— Та я й не дуюся.

Завіша трохи притримав коня, піднявся в сідлі й перднув. З придорожніх верб зірвалися наполохані галки. Почет лицаря з Гарбова, у складі сивоволосого зброєносця і чотирьох озброєних пахолків, який їхав позаду, завбачливо тримався віддалік. І зброєносець, і пахолки їхали на чудових конях, а одяг мали багатий і чистий. Як і годиться слугам того, хто був крушвіцьким і спишським старостою і стягував, як подейкували, орендну плату круглим рахунком із тридцяти сіл. Однак ні зброєносець, ні пахолки не скидалися на шовкових панських пажів. Зовсім навпаки, вони мали вигляд міцних зарізяк, а зброю, якою вони були обвішані, аж ніяк не можна було би назвати парадною оздобою.

— Значить, — почав Завіша, — ти не дуєшся. То чого ж тоді ти такий мовчазний?

— Бо здається мені, — наважився сказати Рейневан, — що це ви більше дуєтеся на мене. І знаю чому.

Завіша Чорний повернувся в сідлі й довго вдивлявся у нього.

— От, — промовив він нарешті, — озвалася жалібним голосом покривджена невинність. То знай же, синку, що нікуди це не годиться — грати чужих жінок. І якщо хочеш знати мою думку, це підлий вчинок. І заслуговує на покарання. Щиро кажучи, ти в моїх очах нітрохи не кращий за того, хто зрізає в натовпі гаманці або обкрадає курники. І той, і інший, думаю собі, — дрібний негідник, мізерний ґунцвот, якому вдалося скористатися з оказії.

Рейневан не прокоментував.

— Давно тому був у Польщі звичай, — продовжував Завіша Чорний, — коли упійманого любителя чужих дружин відводили на міст і до цього мосту залізним цвяхом прибивали його мошонку з яйцями. А поруч із перелюбником клали ножа. Мовляв, якщо хочеш на волю, то можеш собі відрізати.