Вежа блазнiв

Рейневан полегшено зітхнув.

— Не вірю, — повторив він, — у ці звинувачення. Вона мене кохає. А я кохаю її.

— Прекрасно.

— Ото щоби знав, що прекрасно.

— Але по-справжньому прекрасно, — подивився йому в очі Еберсбах, — стало після того, коли обшукали твою робітню.

— Гм. Оцього я й боявся.

— І дуже правильно. На мою скромну думку, інквізиція поки що не сидить у тебе на шиї тільки тому, що вони ще не закінчили інвентаризувати диявольщини, яку познаходили в тебе. Від Стерчів Кантнер, може, тебе й захистив би, але від інквізиції, мабуть, ні. Коли рознесеться звістка про це твоє чорнокнижництво, він сам тебе їм видасть. Не їдь із нами до Вроцлава, Рейневане. Відлучися кудись раніше і втікай, сховайся де-небудь. Добре тобі раджу.

Рейневан не відповів.

— А між іншим, — кинув знічев'я Еберсбах, — ти справді знаєшся на магії? Бо я, розумієш, недавно познайомився з панною… Ну… Як би то сказати… Придався би якийсь еліксир…

Рейневан не відповів. З голови кортежу долинув окрик.

— Що там?

— Бикув, — здогадався Бичок Кромпуш, підганяючи коня. — Заїжджий двір «Під гусаком».

— І слава Богу, — упівголоса додав Якса з Вишні, — бо я через усе це сране полювання нестерпно зголоднів.

Рейневан і цього разу не відповів. Протяжне бурчання, що видобувалося з його нутрощів, було аж надто промовистим.

Заїжджий двір «Під гусаком» був чималий і напевне популярний, позаяк тут було повно гостей, як місцевих, так і прибулих, що було видно з коней, возів, а також із пахолків та збройних людей, які поралися коло них. Коли почт князя Кантнера із великою помпою і галасливо в'їхав у подвір'я, корчмар уже був попереджений. Він вилетів із вхідних дверей, наче куля з бомбарди, розганяючи птицю і розбризкуючи гній. Він переступав з ноги на ногу і згинався в поклонах.

— Вітаємо, вітаємо. Бог у дім, — мало не задихався він. — Яка честь, яка шана, що ваша ясновельможна милість…

— Щось тут дуже людно сьогодні, — Кантнер зліз із гнідка, якого тримали пахолки. — Кого ж це ти гостиш? Хто ж це тут горщики спорожняє? А чи для нас вистачить?

— Неодмінно, вистачить, неодмінно, — запевнив корчмар, ледве переводячи подих. — Та вже й не людно зовсім… Шльондр, студентів і кметів я вигнав… як тільки ваших милостей на гостинці зобачив. Вільна зусім хата нині, та й ванькир також вільний, йно…

— Йно що? — насупив брови Рудігер Хаугвіц.

— В хаті гості. Поважні й духовні особи… Посли. Я не посмів…

— То й добре, — перебив Кантнер, — що не посмів. — Мені би деспект учинив і всій Олесниці, якби посмів. Гості — це гості! А я — П'яст, а не сарацинський султан, мені не принизливо попоїсти разом із гостями. Ведіть, панове.

У дещо задимленій і заповненій запахом капусти кімнаті й справді не було людно. Як на те, то зайнятий був один лише стіл, за яким сиділи троє чоловіків. Усі — з тонзурами. Двоє носили одяг, характерний для духовних осіб у дорозі, але такий багатий, що вони ніяк не могли бути простими ксьондзами. На третьому була ряса домініканця.

Побачивши, що входить Кантнер, духовні особи підвелися з лави. Той, чиє вбрання було найбагатшим, поклонився, але без надмірної запобігливості.

— Ваша милосте князю Конраде, — промовив він, довівши добру поінформованість, — воістину, це велика для нас честь. Я, з вашого дозволу, Мацєй Кожбок, офіціал [67] познанської дієцезії, з місією до Вроцлава, до брата вашої княжої милості, єпископа Конрада, від його преосвященства єпископа Анджея Ласкажа. А це мої супутники, що, як і я, із Гнєзна у Вроцлав прямують: пан Мельхіор Барфусс, вікарій його велебності Кшиштофа Ротенгагена, єпископа Любушського. А також велебний Ян Неєдлий з Високого, prior Ordo Praedicatorum [68], що подорожує з місією від краківського провінціала ордену.

Бранденбуржець і домініканець схилили тонзури, Конрад Кантнер відповів легким рухом голови.

— Ваша достойність, ваші велебності, — промовив він дещо гугнявим голосом. — Мені приємно буде спожити їжу в такій зацній компанії. І порозмовляти. Розмов же, якщо це не наскучить вашим велебностям, матимемо чимало і тут, і в дорозі, позаяк і я до Вроцлава їду, зі своєю донькою… Ходи-но сюди, Агнєшко. Поклонися перед слугами Христовими.

Князівна зробила кніксен, схилила голівку, збираючись поцілувати руку, але Мацєй Кожбок зупинив її, поблагословив швидким хресним знаменням над світлою гривкою. Чеський домініканець склав руки, схилив голову, пробурмотів коротку молитву, додавши щось про clarissima puella [69].

— Оце, — продовжував Кантнер, — пан сенешаль Рудігер Хаугвіц. А це — мої лицарі і мій гість…

Рейневан відчув, як його смикнули за рукав. Послухавшись жестів і сичання Кромпуша, він вийшов разом із ним на подвір'я, на якому й далі тривав спричинений прибуттям князя рейвах. На подвір'ї чекав Еберсбах.

— Я тут про дещо порозпитував, — сказав він. — Вони були тут учора. Вольфгер Стерча. Він сам, та ще шестеро Стерчів. Я випитав також тих, з Великопольщі. Стерчі затримали їх, але не посміли нав'язуватися духовним особам. Але, видно, вони шукають тебе на вроцлавському тракті. Я б на твоєму місці втікав.

— Кантнер, — буркнув Рейневан, — мене захистить…

Еберсбах знизав плечима:

— Воля твоя. І шкура також твоя. Вольфгер дуже голосно і з подробицями розповідає, що він з тобою зробить, коли впіймає. Я на твоєму місці…

— Я кохаю Аделю й не покину її! — спалахнув Рейневан. — Це по-перше. А по-друге… Куди ж мені втікати? У Польщу? Чи, може, на Жмудь?

— Зовсім непогана думка. Щодо Жмуді тобто.

— Зараза! — Рейневан копнув квочку, що крутилася коло ніг. — Добре. Подумаю. І що-небудь придумаю. Але спочатку щось з'їм. Здихаю з голоду, а запах цієї капусти мене добиває.

Далі зволікати було не можна, ще трохи — і хлопці впіймали б облизня. Горщики каші та капусти з горохом, а також полумиски, повні свинячих кісток із м'ясом, було поставлено на головний стіл, перед князем і князівною. Посуд домандровував до краю столу лише після того, як його вмістом насичувалися троє священнослужителів, які сиділи найближче до Кантнерів і, як виявилося, були неабиякі мастаки поїсти. Як на лихо, по дорозі тим мискам траплявся ще й Рудігер Хаугвіц, мастак нітрохи не гірший, а також ширший у плечах навіть від Хаугвіца закордонний гість князя, чорноволосий лицар з обличчям настільки смаглявим, ніби він допіру повернувся зі Святої Землі. Таким чином, у мисках, які нарешті домандровували до нижчих рангом і молодших, не залишалося майже нічого. На щастя, невдовзі корчмар подав князеві велику тацю з каплунами, а ті виглядали й пахли так смаковито, що капуста і жирна свинина дещо втратили попит і потрапили на кінець столу в майже недоторканому стані.

Агнєшка Кантнерівна скубала зубками стегенце каплуна, намагаючись уберегти від жиру, що капав із м'яса, модно розрізані рукави сукні. Чоловіки теревенили про те і се. Черга власне випала на одного зі священиків, домініканця Яна Неєдлого з Високого.

— Я є, — просторікував згаданий, — а радше був пріором у Святого Климентія в празькому Старому Місті. Item [70] магістром Карлового університету. Нині, як бачите, я — вигнанець, що живе із чужої ласки та на чужому хлібі. Мій монастир сплюндрували, а в академії, як легко можете здогадатися, мені було не по дорозі з відступниками і паршивцями на кшталт Яна Пршибрама, Кристіяна з Прахатиці і Якуба зі Стршибора, хай їх Господь покарає…

— У нас тут, — вставив Кантнер, ловлячи очима Рейневана, — є один студент із Праги. Scholarus academiae pragensis, artium baccalaureus. [71]

— У такому разі, — очі домініканця блиснули з-над ложки, — я радив би уважно за ним стежити. Я далекий від того, щоб кого-небудь обвинувачувати, але єресь — мов сажа, немов смола. Як лайно! Той, хто крутиться поблизу, не може не забруднитися.