Вежа блазнiв
Вежа блазнiв читать книгу онлайн
Анджей Сапковський (Andrzej Sapkowski) — хто не знає всесвітньо відомого автора «Відьмака»? Іронія, дотепність, віртуозний сюжет, майстерні діалоги, літературні алюзії та інтертекстуальність — фірмові риси авторського стилю цього польського фантаста. Твори Сапковського перечитують, цитують, пародіюють, за його романами знято серіал і художній фільм, ілюстровано комікси, навіть вигадано комп'ютерну іграшку.
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Adsumus!
— Провидіння, — Стінолаз підняв голову, а очі його зблиснули відбитим світлом полум'я, — посилає нам, браття мої, чергову нагоду знов поразити ворогів Господа і ще раз покарати недругів віри. Настав час завдати чергового удару! Запам'ятайте, о браття, це ім'я: Рейнмар із Беляви. Рейнмар із Беляви, званий Рейневаном. Послухайте…
Лицарі в каптурах нахилилися, слухаючи. Ісус, падаючи під вагою хреста, дивився на них із фрески, а в його візантійських очах був безмір дуже людського страждання.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Над річкою Олесничкою, яка круто в'ється між чорними вільховими заплавними лугами, купками білих беріз і зеленесенькими луками, на узвишші, з якого видно було стріхи й дими села Борова, князівський кортеж зробив дещо триваліший постій. Але не для того, щоби перепочити, а зовсім навпаки. Для того, щоби втомитися. Себто по-панськи розважитися.
Коли вони під'їжджали, з боліт зірвалися хмари птаства: качок, чирянок, куликів, рибалочок і навіть чапель. Бачачи це, князь Конрад Кантнер, пан на Олесниці, Тшебниці, Мілічу, Сьцінаві, Волові і Смогожеві, а разом із братом Конрадом Білим — також і на Козьлі, негайно наказав почту зупинитися і подати йому його улюблених соколів. Князь просто-таки маніакально обожнював соколине полювання. Олесниця і фінанси могли почекати, вроцлавський єпископ міг почекати, політика могла почекати, весь Шльонськ і весь світ могли почекати — на те тільки, щоби князь міг побачити, як його улюбленець Рябий дере пір'я з крякв, та пересвідчитися, що Срібний мужньо поводитиметься в повітряній сутичці з чаплею.
Тому князь пускав коня учвал по очеретах і заплавних лугах, мов одержимий, а разом з ним гасали — так само відважно, хоча й трохи тому, що мусили, — його найстарша донька Агнєшка, сенешаль Рудігер Хаугвіц та кілька пажів-кар'єристів.
Решта почту чекала в лісі. Не злазячи з коней, бо ніхто не міг знати, коли князеві набридне. Закордонний гість князя ненав'язливо позіхав. Капелан бурмотів — либонь, молитву, скарбник рахував — мабуть, гроші, міннезінгер складав — очевидно, вірші, фрейліни князівни Агнєшки обговорювали — напевне, інших фрейлін, а молоді лицарі розганяли нудьгу, об'їжджаючи і досліджуючи навколишні зарості.
— Егей, Бичок!
Генрик Кромпуш різко зупинив коня і розвернув його, вельми здивований, після чого нашорошив вуха, намагаючись з'ясувати, від котрого-то з кущів хтось покликав його стиха його власним фамільярним прізвиськом.
— Бичок!
— Хто тут? Ану, покажися!
У кущах заворушилося.
— Свята Ядвіго… — Кромпуш від подиву аж рота роззявив. — Рейневан? Це ти?
— Ні, свята Ядвіга, — відповів Рейневан голосом кислим, як аґрус у травні. — Бичок, мені дуже потрібна допомога… Чий це почет? Кантнера?
Перш ніж до Кромпуша почало доходити, до нього приєдналися ще два олесницькі лицарі.
— Рейневан, — зойкнув Якса з Вишні. — Господи Ісусе, як ти виглядаєш!
«Цікаво, — подумав Рейневан, — як би ти виглядав, якби твій кінь упав одразу за Бистром? Якби тобі довелося всю ніч проблукати болотами й урочищами над Сьвєжною, а ще до сходу сонця поміняти мокрі й заляпані багном лахи на свиснуту із сільського плоту сірячину. Цікаво, як би ти після такого виглядав, прилизаний паничу?»
Третій олесницький лицар, Бенно Еберсбах, який дивився на них доволі понуро, схоже, думав так само.
— Замість того, щоби дивуватися, — сухо сказав він, — дайте йому якусь одежину. Знімай це лахміття, Беляу. Ну, панове, виймайте із в'юків, що там у кого є.
— Рейневан, — до Кромпуша усе ще слабо доходило. — То це ти?
Рейневан не відповів. Натягнув кинуті йому сорочку і каптан. Він був такий лютий, що мало не плакав.
— Мені потрібна допомога… — повторив він. — Навіть дуже потрібна.
— Бачимо і знаємо, — кивком підтвердив Еберсбах. — І ми також думаємо, що дуже. Так дуже, що далі нікуди. Ходи. Треба показати тебе Хаугвіцу. І князю.
— Він знає?
— Усі знають. Твоя справа набула розголосу.
Якщо Конрад Кантнер із його витягнутим обличчям, видовженим через лисину чолом, чорною бородою і проникливими очима ченця не вельми нагадував типового представника династії, то щодо його доньки Агнєшки сумнівів бути не могло: це яблучко недалеко впало від шльонсько-мазовецької яблуньки. Князівна мала лляне волосся, світлі очі та невеличкий кирпатий веселий носик П'ястівни, вже увіковічений знаменитою скульптурою у наумбургському кафедральному соборі. Агнєшці Кантнерівні, як швидко підрахував Рейневан, було близько п'ятнадцяти років, так що її, очевидно, вже за когось посватали. Рейневан не пам'ятав чуток.
— Встань.
Він встав.
— Знай, — промовив князь, свердлячи його палаючим поглядом, — що я не схвалюю твого вчинку. Мало того, я вважаю його недостойним, ганебним і гідним кари. І щиро раджу тобі пошкодувати, що ти це скоїв, і покаятися, Рейнмаре Беляу. Мій капелан запевняє мене, що в пеклі є спеціальний анклав для чужоложців. Чорти тяжко мучать там грішників на знарядді гріха. У подробиці не вдаватимусь з огляду на присутність тут дівчини.
Сенешаль Рудігер Хаугвіц гнівно фиркнув. Рейневан мовчав.
— Яку сатисфакцію ти даси Гельфрадові фон Стерча, — продовжував Кантнер, — це вже його і твоя справа. Не мені в неї втручатися, тим більше, що й ти, і він — васали не мої, а князя Яна Зембицького. І, в принципі, я повинен відправити тебе до Зембиць. Умивши руки.
Рейневан ковтнув слину.
— Але, — продовжив князь після хвилини драматичного мовчання, — я не Пілат. Це раз. По-друге, пам'ятаючи про твого батька, який під Танненбергом віддав життя при боці мого брата, я не допущу, щоби тебе вбили заради дурної кровної помсти. По-третє, вже настав час узагалі покінчити із кровними помстами й жити, як належить європейцям. Це все. Я дозволяю тобі їхати у моєму почті хоч і до самого Вроцлава. Але на очі мені не лізь. Бо не тішить їх твій вигляд.
— Ваша князівська…
— Іди, я сказав.
Полювання закінчилося остаточно. Соколам понадягали клобучки на голови, впольовані качки і чаплі розм'якали, приторочені до драбин воза, князь був задоволений, його почт теж, бо полювання, яке обіцяло затягтися, тривало зовсім недовго. Рейневан зауважив кілька виразно вдячних поглядів — кортежем уже встигло рознестися, що то саме з огляду на нього князь скоротив полювання і рушив далі. Рейневан небезпідставно побоювався, що рознестися встигло не тільки це. Вуха йому пашіли, як перед першим побаченням.
— Усі, — буркнув він до Бенно Еберсбаха, який їхав поруч, — все знають…
— Усі, — підтвердив зовсім не весело олесницький лицар. — Але, на твоє щастя, не все.
— Що?
— Дурника корчиш, Беляу? — запитав Еберсбах, не підвищуючи голосу. — Кантнер, напевно, прогнав би тебе, а може, й відіслав би тебе зв'язаним до каштеляна, якби знав, що в Олесниці був труп. Так, так, не витріщайся на мене. Юний Ніклас фон Стерча мертвий. Гельфрадові роги як роги, але вбитого брата Стерчі не вибачать тобі нізащо.
— Пальцем… — проговорив Рейневан, кілька разів глибоко вдихнувши повітря. — Я й пальцем не торкнувся Нікласа. Присягаюся.
— А до всього, — Еберсбах демонстративно проігнорував клятву, — прекрасна Аделя звинуватила тебе в чаклунстві. У тому, що ти причарував її і приневоленою скористався.
— Навіть якщо це правда, — відповів після паузи Рейневан, — то її до цього змусили. Погрожуючи смертю. Адже вона у них в руках.
— Аж ніяк, — заперечив Еберсбах. — Від августинців, у яких вона привселюдно звинуватила тебе в диявольських практиках, прекрасна Аделя втекла до Ліготи. За ворота монастиря цистерціанок.