Божi воiни

Так-от загинув і такої дочекався епітафії Ян, князь Зембиць, П’яст з роду П’ястів, нащадок по прямій лінії Семовита й Мешка, кров з крові і плоть з плоті Хороброго і Кривоустого. Загинув двадцять сьомого грудня 1428 року, або, як сказав би літопис, vicesima die mensis Decembris Anno Domini МССССХХVIII. Загинув у битві під сільцем Старий Велислав, за якусь милю на захід від Клодзька. Як стверджують одні літописці, загинув, як його пра-пра-і-ще-щось-там-дід, Генрик Побожний pro defensione christiane fidei et sue gentis. Інші кажуть, що загинув через власну дурість. Але так чи інакше, загинув. Помер.

А разом із ним загинула чоловіча лінія зембицьких П’ястів.

Битва все ще тривала. Деякі з сілезців, які втікати не могли або не хотіли, чинили запеклий опір. Збившись у групки, вони відбивалися від Сиріток, які запекло атакували. Деякі билися поодинці. Як Георгій Цеттріц, командир вроцлав’ян. Під Цеттріцем було вбито вже двох коней: першого — на самому початку битви, під вагенбургом, а другого — під час утечі. Тож не було як утікати. Без шолома, із закривавленим волоссям, Цеттріц був до того ж поранений у ногу: гуситська гізарма вколола його в стегно, продірявивши набедреник, викуваний у Нюрнберзі. Кров текла по бляхах бейгвантів. Спершись на вербу на межі, Цеттріц хитався, ледве стояв, але мужньо вимахував півтораручним мечем, відганяв нападників, які його оточували, а занадто настирливих рубав, аж дзвеніло. Його оточувало вже кільце порубаних, коли котромусь із чехів нарешті вдалося штрикнути його глевією в щоку так, що аж хряснули покришені зуби. Цеттріц похитнувся, але встояв на ногах. Виплюнув кров на нагрудник, по-блюзнірському виматюкався. І відігнав атакуючих розмашистими ударами півторака.

— Клянуся честю, пане Цеттріце! — заволав, під’їжджаючи ступою, Бразда з Клінштейна. — Може, досить?

Георгій Цеттріц виплюнув кров. Подивився на остереви на грудях Бразди. Важко зітхнув. Схопив меч за клинок і підняв — на знак, що здається на милість. Після чого знепритомнів.

— Бог переміг, — сказав стомленим голосом Ян Краловець з Градека.

— Бог так хотів, — додав він без найменшого пафосу. — І відтятий Моавові ріг, і рамено його розтрощене [321].

— Бог переміг! — підняв закривавлений меч Пйотр Поляк. — Ми перемогли, Божі воїни! Пихате німецьке лицарство лежить тут у пилюці! Хто нас тепер стримає?

— Ми помстилися за Крацау! — крикнув, витираючи кров з обличчя, Матей Салава з Ліпи. — Бог із нами!

— Бог із нами!

Тріумфальний крик тисячі горлянок Божих воїнів, здавалося, остаточно розігнав півтемряву та імлу. Пробиваючись крізь дими пожеж, вставав і займався день. Dies illucescens.

— Я мушу їхати, — повторив Рейневан, усією силою волі стримуючи зуби, яким раптом заманулося клацати. — Я повинен їхати, брате Яне.

— Ми зламали їх, — повторив Ян Краловець з Градека. — Ми відтяли ріг Моавові. Ян Зембицький убитий, Свидниця і Вроцлав знекровлені. Нас тепер ніхто не стримає. Ми використаємо цю перемогу, Шльонськ тепер на нашій милості. Хочеш помсти? Іди з нами.

— Я мушу їхати.

Сонце пробилося крізь хмари. День обіцяв бути морозним. Двадцять сьоме грудня 1428 року. Понеділок після Різдва Христового.

Краловець глибоко зітхнув.

— Ну, якщо мус, то мус… Тоді їдь. Spanembohem! [322]

На голові повішеника сиділа ворона.

День, хоч і морозний, був гарний та сонячний, майже зовсім безвітряний. Повішеник злегка тільки погойдувався і крутився на скриплячому шнурі, що вороні, здавалося, зовсім не заважало. Вчепившись кігтями у рештки волосся трупа, птах методично і спокійно видзьобував, що там ще можна було видзьобати.

Блищала під грудневим сонцем черепиця на вежах Зембиць. Дорогою в напрямку Гродзької брами тяглася вервечка біженців. Звістка про наближення гуситів розходилася, видно, швидко.

Рейневан поплескав коня по змиленій шиї. Шість миль, що відділяли Старий Велислав від Зембиць, він подолав за неймовірно короткий час — півтори години. Результатом було те, що кінь знесилів до краю. Кінцевий відрізок дороги він уже ледве йшов. Та й то із зупинками.

Ворона зірвалася з голови повішеника, з карканням відлетіла, щоб сісти трохи вище, на горизонтальній перекладині шибениці.

— Рейнмар з Беляви, гадаю?

Чоловік, який його запитував, з’явився невідомо звідки. Немов з-під землі виріс. Він сидів на рябому конику. Одягнений був по-міщанськи. Обличчя мав звичайне й непримітне, а вимову — польську.

— Рейнмар з Беляви, звичайно, — сам собі відповів він. — Я саме чекаю тут на вашу милість.

Рейневан замість відповіді потягнувся до меча. Чоловік з непримітним обличчям навіть не здригнувся.

— Я чекаю, — спокійно сказав він, — без жодних лихих намірів. Тільки для того, щоби передати інформацію. Важливу інформацію. Я можу говорити? Ваша милість вислухає спокійно?

Рейневан не збирався підтверджувати. Незнайомий це помітив. Коли він заговорив, у його голосі зазвучали металеві й недобрі нотки.

— До міста тобі зараз нічого в’їжджати, Рейнмаре з Беляви. Ти їхав швидко, не жалів коня. А проте спізнився.

Рейневан переборов розпач, який раптом почав його охоплювати. Подолав слабкість. Опанував серце, яке стало підніматися до горла. Руки, які почали тремтіти, сховав за лукою сідла. До болю зціпив зуби.

— Панни, якій ти поспішав на порятунок, у Зембицях уже нема, — сказав незнайомий. — Спокійно! Без дурниць! Пацієнції [323], пацієнції більше! Вислухай мене…

Рейневан і не думав слухати. Дістав меча і пришпорив коня. Кінь смикнувся, загріб копитом, зафиркав, підняв і повернув голову. І не ступив ні дюйма вперед.

— Більше пацієнції, - повторив незнайомий. — Не роби дурниць. Твій кінь не рушить з місця, а ти до мене не наблизишся. Вислухай мене, будь ласка.

— Кажи. Кажи, що з Юттою.

— Панна Ютта де Апольда жива і здорова. Але вона покинула Зембиці.

— Звідки… — Рейневан глибоко вдихнув. — Звідки мені знати, що ти не брешеш?

Незнайомий недобре усміхнувся.

— Veritatem dicam, quam nemo audebit prohibere ^{56}, - його добра латина видавала в ньому поляка не гірше, ніж акцент. — Панни Ютти вже нема в Зембицях. Ми вирішили, що в руках князя Яна вона в небезпеці. Що люди, опіці яких князь її доручив, не гарантують їй тілесної недоторканності. Тому ми вирішили сальвувати [324] панну Ютту із зембицького ув’язнення. Нам пофортунило — сальвували. І взяли, так би мовити, sub tutelam [325].

— Де вона тепер?

— У безпечному місці. Спокійно, юначе, спокійно. Їй нічого не загрожує. Волосина з голови не впаде. Вона, як я зазначив, під нашою опікою.

— Себто під чиєю? Під чиєю, чорт забирай?

— Ти неймовірно нездогадливий.

- Інквізиція?

— Tu dicis, — усміхнувся незнайомий. — Ти сказав.

Рейневан знову спробував спонукати коня рушити вперед, а кінь знову зафиркав і затупотів на місці.

- Інших ви за магію палите, — сплюнув Рейневан. — Лицеміри срані. Я не питаю, чого ви хочете від мене і яка мета шантажу, здогадуюся, в чім річ. І лояльно попереджаю: я щойно прикінчив одного мерзотника-шантажиста. І твердо вирішив прикінчувати наступних, усіх, хто з’явиться. Передай це Гжегожеві Гейнче. А тебе, посланцю, я запам’ятаю, будь упевнений. Не знатимеш ні дня, ні години.

— Пацієнція, Рейнмаре, пацієнція, — скривив губи незнайомий. — Тримай себе в руках і контролюй поведінку. Бо брак контролю може мати важкопередбачувані, неприємні консеквенції [326]. Дуже неприємні консеквенції.