Божi воiни

Сівши на валун, стінолаз поміняв подобу. Вітер почав смикати його чорне волосся. Піднявши обидві руки, він закричав. Дико, голосно, протяжно. Уся Радуня, здавалося, задрижала від цього крику.

На далекому пустирищі, на вершині далекої гори, червоні вогні запалали у вікнах замку Сенсенберг, який височів над скелястим урвищем. Небо над сірою чатівнею засвітилося червонуватим відблиском. Ворота з грюкотом розчинилися. Прозвучав демонічний крик і тупіт коней.

Чорні вершники поспішали на заклик.

— Я вирішив, — заявив, бавлячись стилетом, Ян, князь Зембиць. — Я вирішив дати тобі шанс, Рейнмаре Беляу.

Рейневан закліпав, засліплений світлом свічок, болючим для його очей після тривалого перебування в темниці. Крім князя, в кімнаті були й інші. Але знав він тільки Боршніца.

— Хоча злочини твої важкі й вимагають якнайсуворішого покарання, — князь бавився стилетом, — я вирішив дати тобі шанс. Щоб ти бодай трішечки спокутував свої провини, каяттям сподобився Божої милості. Ісус страждав за нас, а Бог милосердний, він відпускає гріхи й очищає від будь-якої неправедності. Навіть якщо гріхи були, як багрянець, будуть вибілені, як сніг. На заступництво Ісуса й милосердя Господа нашого може сподіватися кожен, навіть такий відщепенець, блюзнір, чарівник, збочений мерзотник, щурячий виплодок, чиряк, покидьок, виродок, паскудник і хуй собачий, як ти. Але за умови каяття й виправлення. Я дам тобі шанс виправитися, Рейнмаре Беляу.

— Гусити, — Ян Зембицький кинув стилет на стіл, на карту, що лежала на ньому, — все ще маючи сумніви стосовно штурму Клодзька, стоять укріпленим табором на південь від міста, неподалік села Ренгерсдорф, біля самого мендзилеського тракту. Ти знаєш, де це, правда? Підеш туди. Краловець тебе знає й довіряє тобі, тому він тебе послухає. Ти намовиш його згорнути табір і виступити на північ. Спокусиш його якоюсь брехнею, обіцянкою багатої здобичі, нагодою нищівної атаки на єпископські війська, шансом захопити самого єпископа живцем… Зрештою, твоя справа, якою брехнею ти його переконаєш, важливо, щоб він виступив. На північ, через Шведельдорф і село Рошиці, у долину Сьцінавки, з подальшим напрямом на Нову Руду. Ясна річ, гусити ніколи так далеко не дійдуть, ми займемося ними… раніше. Однак важливо… Ти мене слухаєш?

— Ні.

— Що?

— Ти не зробиш мене зрадником.

— Ти вже зрадник. Зараз ти просто поміняєш одну сторону на іншу.

— Ні.

— Рейневане. Ти знаєш, що можна зробити з людиною за допомогою розжарених кліщів і смоляних квачів? Я тобі скажу: можна припікати боки доти, доки з-під ребер не стане видно внутрішні органи.

— Ні.

— Герой, га? — Ян Зембицький подав знак рукою. — Не зрадить? Навіть якщо його затягнуть до катівні? А що буде, якщо виявиться, що зовсім не героя туди затягнуть? Що комусь іншому будуть припалювати бочки? А героєві накажуть спостерігати за процедурою?

Рейневан заціпенів, зовсім паралізований жахом. Він усе знав ще до того, як князь подав знак рукою. Знав іще до того, як пахолки втягнули до покою Ютту. Вона була бліда й навіть не опиралася.

Князь Ян жестом наказав підвести її ближче. Якщо доти Рейневан обманював себе надією, що феодал не насмілиться ув’язнити чи збезчестити Апольдівну, що не насмілиться заподіяти кривду шляхтянці, панні з лицарського роду, тепер вираз обличчя та очей князя розвіяв його надії й розпорошив їх, як пил. Хтиво і жорстоко усміхнений Ян Зембицький торкнувся щоки Ютти, і дівчина різко відсахнулася, відвернула лице. Князь засміявся, став за нею, різким рухом здер із її плечей котарді та сорочку, на очах Рейневана, який смикався в руках пахолків, стиснув долонями оголені перса. Ютта зашипіла й сіпнулася — марно. Тримали її міцно.

— Перш ніж ми почнемо припікати ці дві красуньки-близнючки, — засміявся Ян, брутально забавляючись персами дівчини, — я візьму собі панянку до ложа. Але якщо ти далі гратимешся в героя, панянка потрапить до карцера в ратуші, хай і там мають утіху. Бо знай, Беляво, що вони там і далі забавляються, наглядачі і стражники, та сама компанія, що й тоді, коли там мала нещастя опинитися бургундка. Дістануть хлопці і другу, яка вже набридла князеві, хе-хе… А тебе я накажу зачинити в сусідній камері. Щоб ти все чув і все собі уявляв. А потім… Потім будемо припікати…

— Пусти її, - ледь чутно видихнув Рейневан. — Пусти її… Лиши… Не смій… Пожалій її… Князю… Я зроблю, що накажеш.

— Що? Я не почув!

— Зроблю, що накажеш!

Кінь, якого йому дали, був норовистий, нервовий і неспокійний-або ж йому просто передався неспокій вершника. На гостинець за Гродзьку браму його провів почет лицарів, серед них Боршніц, Зайфферсдорф і Різін. І князь Ян, власною персоною.

Було холодно. Мерзле, покрите памороззю бадилля тріщало під копитами коней. Небо на півдні темніло, обіцяючи снігову завію.

— Гусити, — Ян Зембицький натягнув віжки свого коня, — повинні пройти в долину Сьцінавки! І далі новорудським трактом. Тому будь переконливий, Беляу. Будь переконливий. Нехай тобі в цьому допоможе думка, що якщо тобі вдасться, якщо гусити опиняться там, де я хочу, щоб вони були, ти врятуєш дівчину. Якщо підведеш, зрадиш, то віддаси її на ганьбу і муку. Тому старайся.

Рейневан не відповів. Князь випростався в сідлі.

— Нехай також тобі в цьому починанні допоможе думка, що, видаючи на згубу єретиків, ти рятуєш свою безсмертну душу. Якщо завдяки тобі ми витнемо їх до ноги, всеблагий Господь, поза сумнівом, зарахує тобі цей вчинок.

Рейневан не відповів і цього разу. Тільки дивився. Князь не зводив з нього очей.

— Ах, який погляд, який погляд, — він скривив губи. — Достоту як у Гельфрада Стерчі, з яким тебе все-таки так багато пов’язує й пов’язувало. Ти ж не спробуєш залякувати мене, як Стерча з ешафоту? Не скажеш: hodie mihi, cras tibi, що сьогодні мене, а завтра тебе спіткає? Не скажеш цього?

— Не скажу.

— Розважливо. Бо я за кожну вимовлену силабу [315] тобі відплатив би. А точніше — твоїй дівчині. За кожну силабу — одне прикладання розпеченого заліза. Не забувай про це, Беляво. Ні на мить не забувай.

— Не забуду.

- Їдь!

У Гродзькій брамі сиділи навпочіпки жебраки, прокажені та волоцюги. Князь Ян, вельми задоволений собою, наказав маршалові Боршніцу кинути їм жменю монет. Жебраки билися за мідяки, кортеж їхав, підкови гучною луною дзвеніли під склепінням брами.

— Милостивий князю?..

— Що?

— Якщо Белява… — Гинче Боршніц кашлянув у кулак. — Якщо Белява виконає… Якщо зробить те, що ви йому наказали… Відпустите дівчину на свободу? Йому також подаруєте?

Ян Зембицький сухо засміявся. Цей сміх, у принципі, мав бути достатньою відповіддю Боршніцові. Однак князь волів відповісти більш розлого.

— Бог, — почав він, — милосердний, — пробачає й вибачає. Однак часом він заходить у своєму милосерді так далеко, що, певно, й сам не відає, що робить. Мені це колись сказав вроцлавський єпископ Конрад, а єпископ — це ж не якийсь собі попик, на справі знається. Отож перш ніж, — говорив єпископ, — Господь грішника пробачить, треба тут, у цій юдолі сліз, зробити так, щоб грішник за свої гріхи та провини як слід постраждав. Так говорив єпископ, а я думаю, що він правильно казав. Отож Рейнмар з Беляви та його шльондра постраждають. Дуже постраждають. А коли після страждань вони постануть перед лицем Господа, тоді вже нехай їм Бог пробачає, якщо така Його воля. Зрозумів, маршале?

— Зрозумів, князю.

Небо синіло, обіцяючи снігову завію. І ще щось гірше. Гірше через те, що невідоме.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ