Божi воiни

Він минув Франкенштейн, об’їхавши місто з південного боку, через Садльно. Голова боліла страшенно, заклинання не допомагали, його не слухалися руки, що ходили ходором від нервів. Біль затьмарював очі.

Він їхав, немов у сні. У страшному сні. Дорога, клодзький гостинець, частина торгового тракту Вроцлав — Прага, раптом перестала бути дорогою, добре знайомим Рейневанові маршрутом. Вона перетворилася на щось таке, чого Рейневан не знав і ніколи не бачив.

У захмарене й без того темне небо раптом влилася, ніби чорнило у воду, вируюча й пульсуюча хмара густої пітьми. Повіяв, пригинаючи дерева, дикий вітер. Кінь мотав головою, іржав, звискував, шарпався. Рейневан їхав, ледве знаходячи дорогу в цій пітьмі єгипетській.

У темряві палахкотять рухливі вогники. І червоні очі. З-за чорних хмар блідо зблискує місяць. Кінь ірже. Стає дибки.

У місці, де має бути село Тарнув, нема села. Є цвинтар серед дерев-покручів. На могилах — перекошені хрести. Деякі позастромлювані навспак, догори дригом. Між могилами горять багаття, у їхньому мерехтливому світлі видно танцюючі силуети. Цвинтар кишить від потвор. Лемури роздряпують могили пазурами. Видираються з-під змерзлої землі емпузи й некурати. Мурони й мормолики піднімають голови, виють на місяць [316].

Між потворами — Рейневан бачить його виразно — сидить Дроссельбарт. Тепер, після смерті, він ще худіший, ніж за життя, більш кадавричний, ніж cadaver, він виглядає геть зовсім як мумія, як старий скелет, обтягнутий шкірою. Один із лемурів тримає його зубами за лікоть і жує. Дроссельбарт, здається, взагалі цього не помічає.

— Коли йдеться про благо справи, — верещить він, дивлячись на Рейневана, — індивіди не мають значення! Доведи, що готовий до жертв! Часом треба пожертвувати тим, що любиш!

— Камінь на шанець! — виють лемури. — Камінь на шанець! За цвинтарем — роздоріжжя. Під хрестом, спершись спиною, сидить Жехорс. Його обличчя напівприкрите, весь він загорнутий у саван — просяклу кров’ю плахту з мішковини.

— Колісниця історії мчить, — він говорить невиразно, через силу. — Жодна сила вже не здатна її зупинити. Пожертвуй нею! Ти повинен нею пожертвувати! Заради справи! Заради Чаші! Чаша повинна тріумфувати!

— Камінь на шанець! — скрекочуть, підскакуючи, вухаті шретелі [317]. — Кинь її, як камінь на шанець!

— Зрештою, вона й так втрачена, — говорить, піднімаючись із придорожньої канави, Бісклавре. Невідомо, як і чим він говорить, замість горла й нижньої щелепи в нього криваве місиво. — Ян Зембицький не випустить її з лап. Не має значення, що ти зробиш, ти однаково її не врятуєш. Вона вже мертва. Вона втрачена.

З канави по другий бік підводиться Гельфрад фон Стерча. Без голови. Голову він тримає під пахвою.

— Ти клявся, — говорить голова. — Ти дав verbum nobile, слово шляхтича. Ти повинен нею пожертвувати. Я пожертвував… собою. Я виконав обов’язок. Я поклявся йому… Hodie mihi, cras tibi… Hodie mihi, eros tibi…

Копита б’ють об землю. Рейневан галопує, похилившись у сідлі. Десь тут має бути село Баумгартен. Але його нема. Є голі столітні дерева, дикий ліс, зимова пуща.

— Ви були гарною парою, — волає з-за дерева зеленошкіра істота, очі якої світяться, як фосфор. — Joioza і bachelar. Були! Були!

— Камінь на шанець! — виють, піднімаючись із бурелому, бліді віхти. — Камінь на шанець!

З-за стовбурів показуються альпи, високі, темношкірі та біловолосі альпи зі шпичастими вухами.

— Tempus odii, — напливає на нього їхній настирливий, добре чутний шепіт. — Tempus odii, час ненависті…

Тут має бути село Буковчик. Його нема.

— Нова Ера! — кричить, вискакуючи, як з-під землі, Крейчірж, проповідник Сиріток. Він весь залитий кров’ю, кривавить з відрубаної вище ліктя руки й зі страшної рани на голові.

— Нова Ера! А старий світ хай загине у вогні! Пожертвуй нею! Пожертвуй нею для діла!

— Камінь на шанець! Камінь на шанець!

— Настане Царство Боже! — виє Крейчірж. — Справжнє Regnum Dei! Затріумфуємо! Істинна віра тріумфує, неправедності настане кінець, світ зміниться! Щоби так сталося, ти повинен нею пожертвувати!

— Ти повинен нею пожертвувати!

По схилу пагорба довжелезним, безкінечним походом-хороводом спускається Totentanz, danse macabre. Сотні вбраних у порвані савани мертвяків витанцьовують і скачуть, вихиляються у диких та гротескних па. Майорять і тріпочуть пообтріпувані хоругви та прапори. Гримлять пекельні барабани. Чути торохтіння кісток, клацання зубів. І дикий хорал, який виводять скрипучі голоси:

Над труп’ячим воїнством кружляють і каркають тисячі ворон, воронів і галок. Вітер доносить огидний трупний сморід.

Торохкотять кості, клацають зуби. Звучать верески й пекельне виття. І пісня.

“Камінь на шанець. Ти повинен нею пожертвувати.”

Рейневан нахиляє обличчя до гриви, пришпорює коня.

Копита гримлять по мерзлій землі.

Кошмар закінчився ще раптовіше, ніж почався. Пітьма миттю розвіялася. Повернувся нормальний світ. Нормальне грудневе небо, в якому повис блідий, як сир, місяць. Село Франкенбург виявилося там, де й мало бути. Гавкали собаки. Дим сповзав зі стріх, далі стелився по цілині. Далеко, на півдні, в напрямку їзди, отже, певно, в Барді, дзвонили на нону.

Рейневан їхав. Кінь мотав головою, бокував.

Голова боліти перестала.

Він проминув Бардо, яке все ще мало на собі сліди руйнувань і пожеж. Переїхав на лівий берег Ниси. Піднявся на хребет над поворотом ріки, проїхав біля села Айхау, з’їхав у Клодзьку улоговину.

У Клодзьку дзвонили на вечірню.

Він об’їхав місто з півночі, ще раз переправившись через Нису. Добрався до роздоріжжя — місця, де мендзилеський гостинець перетинався з трактом, що вів до Левіна та Находа.

І тут, під селом, назви якого він не знав, його зупинила гуситська глідка [318]. Роз’їзд, патруль, що складався з трьох кінних арбалетників.

— Я з Фогельзангу, — відповів він на оклик. — Рейнмар з Беляви. Ведіть до командування.

Сирітки були на марші. Покинувши постій під Ренгерсдорфом, армія Краловця йшла на північ. “Вони йдуть прямісінько в долину Сьцінавки, — подумав він. — Мені не треба їх намовляти, не треба переконувати, вони й без моєї участі роблять точнісінько те, чого хотів князь Ян. Невже це Божий знак? Мені не треба нічого робити. Я нікого не зраджу. Принаймні діями. Просто мовчатиму. Приховаю, що сталося. Ютта буде врятована…”

Колона, яку з флангу охороняли вершники та піхотинці, мала завдовжки чи не з півмилі — до її складу входило, на око, десь зо сто п’ятдесят бойових возів і з півсотні транспортних, які називалися спижними [319]. Минуло трохи часу, поки патруль довіз Рейневана до гейтманів. Аж у голову колони, яка була вже далеко за Шведельдорфом.

— Рейневане! — Ян Краловець з Градека справляв враження сильно здивованого. — Ти живий? Казали, що тебе в Клодзьку пан Пута замучив. Що ви потрапили йому до лап, ти і Жехорс… Яким чудом…

— Не час про це, брате. Не час.