Рими
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Рими, Беккер Густаво Адольфо-- . Жанр: Поэзия. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Название: Рими
Автор: Беккер Густаво Адольфо
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 189
Рими читать книгу онлайн
Рими - читать бесплатно онлайн , автор Беккер Густаво Адольфо
У книжці вміщено найкращі вірші славетного іспанського поета-романтика Ґуставо-Адольфо Беккера (1836-1870), якого прирівнювали до Генріха Гайне і Джорджа Байрона. Своїм навчителем оголосив його згодом знаменитий іспанський поет Антоніо Мачадо. З іспанської переклав Григорій Латник В оформленні обкладинки використано фрагмент старої афіші
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перейти на страницу:
XLI
Ти — гураґан, а я — висока вежа,
Яка тобі утворює заслін.
Мусиш розбитись чи мене звалити!..
Вихід — один!
Ти — океан, а я — урвиста скеля,
Що хитавицю стереже глибин.
Мусиш розпастись чи мене зітнути!..
Вихід — один!
Вродлива ти, я — гордий; ти змагаєш,
А я готую ворогам загин.
Вузька стежина, зудар — неминучий…
Вихід-один!
XLII
Коли мені розповіли, відчув я
Холод ножа, що тіло розрива;
Зіпершись на стіну, я втратив тяму,
Й запаморочилася голова.
На дух мій впала темрява; від люті
Душа зробилась наче нежива…
Тоді я зрозумів того, хто плаче,
І зрозумів того, хто убива!
Промчала хмара болю… і в зажурі
Я ледь пробелькотів якісь слова…
Хто передав ту звістку?.. Друг мій вірний…
За милість я подякував!.. Овва.
XLIII
На край свого неприбраного ліжка
Я сів, свічу відсунувши сяйну;
Німий, хмурний, і погляд непорушний
Втопив я у стіну.
Скільки минуло часу? Я не знаю:
Коли мене пустив п’янливий біль,
На світ благословилося, і сонце
Сміялося зусіль.
Не відаю, про що в жахні години
Я міркував і що тоді було;
Пригадую лише прокльони, сльози
І як нараз постаріло чоло.
XLIV
Неначе відкриту книжку
В зіницях бачу жіночих.
Навіщо твій сміх оманний,
Якщо кажуть правду очі?
Заплач! Почуття малого
Свого не цурайсь, одначе.
Заплач! Нас ніхто не видить.
Глянь: я чоловік… — і плачу!
XLV
Всередині непевного склепіння,
Де час позначив камінь багрецем,
Ґотичний герб зобразив будівничий
Упевненим різцем.
До гребеня гранітного шолома
Тягнувся плющ, і вився навманці,
І кидав тінь на щит, де було серце,
Затиснуте в руці.
Уздрівши це, на тихому майдані
Спинились ми нараз.
«Ось вірний знак, — промовила до мене, —
Що шал мій не загас».
Ай! Правду щиру мовила напевне,
Зізналася сама,
Що серце в неї у руці… десь-інде…
У грудях — ні, нема.
XLVI
У сутінках поранила таємно
Мене цілунком — зради був то знак.
Мою руками шию охопила,
А ззаду в серце увійшов тесак.
Чому ж вона — усміхнена, щаслива —
Продовжує прогулянку свою?
Тому що не струмує кров із рани…
Бо я, вже мертвий, на ногах стою!
XLVII
У прірвах неба і землі бездонних
Був я, і ті глибини
Побачив до кінця на власні очі
Та розумом неспинним.
Коли ж дістався до безодні серця
І зазирнув видюще,
Злякалися мої душа та очі:
Така була глибока і чорнюща!
XLVIII
Так, наче крицю з рани витягають,
Я вирвав із мого єства любов,
Хоча мені здалося: в такий спосіб
Я і життя зборов.
У капищі — кутку душі моєї
Свого божка я скинув з олтаря,
І світло віри, що у ній палало,
Загасло в порожнечі, мов зоря.
Але, щоби мою здолати звагу,
Навідує те видиво мене…
Коли ж я зможу сном таким заснути,
Який всі інші прожене?!
XLIX
Подеколи стрічаюся я з нею —
Випадком, не для втіх;
Вона, йдучи, сміється, я питаю:
— Звідкіль у тебе сміх?
А потім я всміхаюся до неї —
То біль мій так сія,
Й гадаю: — Чи не так вона радіє,
Як і радію я?!
L
Наче дикун — він грубою рукою
Теше боввана, щоби з темноти
Молитися до нього на колінах, —
Вчинили я і ти.
Із вигадки смішної наших мізків
Відливши форми для своїх заков
Ми на вівтар поставили боввана,
І дар йому — наша любов.
LI
З мого життя — його лишилось мало —
Віддав би залюбки найкращі роки,
Аби дізнатися, що ти
Казала про мене юрбі.
Віддав би й потойбічність на поталу,
Якщо мені там утривалять строки,
Щоб знати: моя скорбота
Передалася тобі.
Перейти на страницу:
Рекомендуем к прочтению
