Сонети

Вгамована — ти збудниця відраз,

Та надиш знов і знов п’яниш собою.

І вже не знайде любого спокою,

Хто на приманку попадеться раз.

Безтямна ти в жадобі й посіданні.

У всьому крайнощі: при гамуванні —

Ти солод болісний, блаженна мить,

А там — розпука і тягар покути.

Світ знає це. Не зна, як обминути

Небесний рай, що нас до пекла мчить.

130

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, —

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої — цілком земні.

І все ж вона — найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

131

Ти деспотична, з серцем кам’яним,

Як всі красуні, пишні й гордовиті,

Бо знаєш добре — ти мій скарб, і ним

Я дорожу понад усе на світі.

Та що мені обмови й поговір!

Що ти смуглява — й слухати не стану.

Нехай! Та серцю я скажу: не вір

Чужим очам, заведеним в оману.

Щоб впевнити себе і очі ті,

Щоб і своїм очам не йняти віри,

Я ладен присягнути на хресті,

Що сніг темніший від твоєї шкіри.

Та не смугляве милої чоло,

А чорні вчинки — лиха джерело.

132

О любі очі, жалісливі свідки

Моїх страждань! Одягши чорний стрій,

Вони твого зреклися серця, звідки

Облудний злочин розпочався твій.

Не красить так чола блідого сходу

Проміння сонячне в ранковій млі,

І срібний диск — світило небозводу —

Не може так оздобити землі,

Як траур цей твоє лице квітчає…

Коли б твоє і серце по мені,

Без жалощів покинутім в одчаї,

Також вбрання носило жалібні, —

Поклявся б що врода зроду чорна,

А що не чорне, те повік потворне.

133

Будь серце прокляте, що розіп’яло

Мене і друга на однім хресті, —

Четвертувать тобі одного мало,

Ти й друга кинула на муки ті.

Вже завдало, в полон узявши нас,

Потрійних мук твоє лукаве око:

Себе, мене і друга водночас

З моїх грудей ти вирвала жорстоко.

Помилуй друга, зжалься хоч над ним.

Потрапивши як бранець до острогу,

Я власне серце дам тобі за нього

І біля друга стану вартовим.

Волання марні! Я в тюрмі закутий,

Тут все моє зі мною мусить бути.

134

Тепер довідне знаю: так, він — твій.

На пропад я — в заклад твоїй сваволі —

Даю себе, щоб другий образ мій

Мені на втіху вирвався з неволі.

Ти ж — загребуща, й не втекти йому,

Та й він — терплячий, прагне тих кайданів.

Він, вексель підписавши, мною даний,

Сам розділив із боржником тюрму.

Твоє, лихварко, серце невситиме, —

Ти правиш борг за продану красу.

І через мене друг тепер нестиме

Ярмо важке, що я його несу.

Він дав себе мого визволу ради,

Сплатив мій борг, мені ж нема пощади.

135

Авжеж волити волі всі ми вільні, —

То ж Вілля мати серцеві не гріх.

Нехай же вічно буде тільки Вілль в нім

Додачею до всіх волінь твоїх.

Чи ти, чиїх волінь безмежна сила,

Не вволиш волі — хай волає Вілль?

Чи, може, іншим серця ти вділила

І вільно Вілля витиснуть відтіль?

Безмежне море до свого привілля

Прийма й дощі в солоне лоно хвиль.

Тож будь і ти прихильніша до Білля

І власну волю увелич на «Вілль».

Не відмовляй мені і серцем смілим

Вінчай усі свої воління Віллем!

136

Як видавсь я душі твоїй немилим,

Заприсягни нечулій і сліпій,

Що звусь я Волею, Волінням, Віллем,

То й маю залишитися при ній.

Доповнивши твого чуття скарбницю,

В числі волінь твоїх хай буде й Вілль.

Не важить там нічого одиниця,

Де множество зійшлося звідусіль.

Хай буде в велелюднім тлумі тому

Вілль, мов кукіль серед поживних зіль,

Аби а очах лишень і в серці твому

Щось важив той малопримітний Вілль.

Люби лиш волю — й перед світом цілим

Мене любитимеш, бо звусь я Віллем.

137

Сліпа любов затьмарила мій зір,

І те, що бачу, — вже мені незриме:

Краса, позбавлена і фальші, й гриму,

В моїх очах — недосконалий твір.

Скувала якоря любов облудна

Моїм очам, і серце мимохіть

Приковане на якорі стоїть

В затоці тій, де є ще й інші судна.

Як серце гавань гомінливу ту

Могло вважати затишком від бурі?

Мій зір скривав і бруд, і суєту,

Прикрашуючи береги похмурі.

Я правди вже не бачу довгі дні,

І душу облягла чума брехні.

138

Коли в правдивості клянешся ти,

Я, навіть бачачи неправду, вірю,

Аби лише в очах твоїх зійти

За підлітка, ще скромного надміру.

Даремно вірить лестощам пустим,

Адже мій вік усяк прекрасно знає.

Та фальш беру за правду я, між тим,

І щирості між нас обох немає.

Не скажеш ти, що обманула знов,

Та і мені свій вік признати сором.

У парі йдуть лукавство і любов, —

Ми про літа в коханні не говорим.

Так я брешу тобі, а ти мені,

І кожне задоволене з брехні.

139

Не спонукай мене, щоб я твою

Виправдував неправду і образу.

Убий мене безжалісно й відразу

Без хитрощів, в одкритому бою.

Скажи, що іншу ти любов зустріла,

Лише очей від мене не ховай.

Хай твого погляду убивчі стріли

Мене, беззбройного, разять. Нехай!

Твоїх очей мені вже сила знана: