Сонети

І ті слова в новій любові й досі

Звучать так само на новий мотив.

Любов не бачить сивини в волоссі,

Навіки взявши старість в наймити.

Приходиш ти, любове, гостю любий,

Як вигляд наш твою віщує згубу.

109

О, не кажи, що я у фальш запав.

Що мій вогонь на віддалі вже гасне.

Таж я себе з собою роз’єднав,

Тобі в заклад віддавши серце власне.

Ти — мій притулок, радісний завжди.

Відходив я. Не змінений роками,

Вертався знов, приносячи води,

Яка щораз мої змивала плями.

Якби вміщав я всі гріхи земні,

То навіть і тоді лише одна ти

Своїм наближенням, повір мені,

Змогла б мої пороки подолати.

В ніщо цей світ без тебе ставлю я,

Моя трояндо, радосте моя.

110

О леле, правда. Вештався я блазнем

І в ницості поганив почуття,

Топтав, низотно торгував не раз ним

Без жодного жалю і каяття.

Не бачив правди я, лиш незугарне

Її зображення криве — на сміх.

Та не пішов мій сказ отой намарне:

Я досвідом дійшов — ти краща всіх.

Тепер по всьому вже. Змикаю коло.

І досвідів нових не прагну я.

Лиш ти одна. І сяєво навколо,

Межо стремлінь, свята жаго моя.

Тож хай сягне моя любов бездонна

До неба чистого — до твого лона.

111

Їй дорікай, моїй злочинній долі,

Богині, винній у моїх гріхах, —

Це жебрав я з її лихої волі

На людних стовпищах і на шляхах.

Мій труд тавром ліг на мою істоту,

Як знак ганьби на чоло байстрюка.

Я ремеслом позначений достоту,

Як чорна сажотрусова рука.

Допоможи мені позбутись бруду,

Гіркотою зцілитись від хвороб.

Гірке гірким вважати я не буду,

Яке вже покарання не було б.

Твоєї ласки серце прагне, цебто —

Єдиних ліків за його рецептом.

112

Твоя любов стира з мого чола

Тавро, що брехні випекли жорстокі.

Ну й що мені і осуд, і хвала,

Зломовності та наклепів потоки?

Лиш тільки ти — мій світ і трибунал,

Що властен суд чинити наді мною.

І не сягне лукавий світ ганьбою

Моїх чуттів, закутих у метал.

На дно пекельне наклеп я спровадив

Тих ницих голосів, що скрізь гули,

Я став глухий, як до сичання гадів,

До підлих лестощів і до хули.

Понад усе — твоя любов незмінна,

А цілий світ — пустеля безгомінна.

113

Розставшися, ввійшов я в себе оком,

А те, яким тримаються доріг,

Поволі сліпне, вражене пороком,

Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.

Ані пташок, ані трави зображень

Моїй душі не віддає воно,

Тому й душа не має певних вражень

Від тих речей, що знала їх давно.

Вродливці пишні чи гидкі потвори,

Прекрасні горлиці чи вороння,

Чи день, чи ніч, верхів’я гір, чи море, —

До тебе всіх душа моя рівня.

Це, вражений краси твоєї дивом,

Мій вірний зір тепер став неправдивим.

114

Чи це тебе прийнявши, мов корону,

П’ю лестощі — трутизну королів?

Чи зір мій ще тримає оборону,

Чи від твого відьомства ошалів —

Твоїх алхімій похопив науку

І творить ангелів з гримучих змій

Та всякій нечисті, що йде під руку,

Малює образ неповторний твій?

Ні, перший здогад: лестощі у зорі.

І їх спива мій дух — король сліпий.

А зір, знавець смаків, дає напій,

Якого прагне повелитель хворий.

Гріх зменшиться, як там трутизна є,

Зір готував — за те ж він перший п’є.

115

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:

«Моїй любові нікуди рости».

Я думав — ріст її спинивсь назавше,

Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу кохану,

Несучи нам мільйони перемін,

І чисті душі він веде в оману,

І королів веде на плаху він.

Я вірив лиш у щастя нетривале,

Упевнившись в несталості буття.

Та як я смів казать колись зухвало:

«Не може буть сильнішого чуття?»

Моя любов подібна до дитяти,

Тож як я міг життя її утяти?

116

Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов — над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це — зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов — не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі —

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня — я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

117

Суди мене, що був скупий у всьому,

Твоїм щедротам загубивши лік,

Що занедбав стежки до твого дому,

З яким душею зв’язаний навік.

Що на любов тобі належним правом

З чужими я ділитися посмів,

Своїм вітрилам дозволяв лукавим

Нести мене до інших берегів,

Бичуй мене, кляни мою сваволю,

Моїх учинків непрощенний гріх,

Карай мене судом очей своїх,

Лише презирством не причишой болю!

Суди мене, злочинного, стократ,

Твоя любов — мій добрий адвокат.

118

Ми вдаємось до гострої приправи,

Щоб гіркотою розпалити смак,

Аби збудить нудоту, п’ємо трави

І від недуг лікуємося так.

Твоїх розкошів я любовних повен,

Задумав теж зажити гіркоти;

Собі вигідних прагнучи умовин,

Отак, без видимих причин, злягти.

Від вигадок любовних і лукавих —

Від лікувань того, чого нема,

Хворобам я уліг, що уникав їх.

І ліки п’ю уже не жартома.

Та зрозумів я: в ліках тих трутизна

Болящому, що вроду твою визнав.