Про Юрiя Смолича

Західньоевропейська й американська літератури продукують велике число динамічних романів. У нас Юрій Смолич перший ступив на цю путь. І зокрема він є перший піонер кримінального роману та кримінальної новелі.

В буржуазній літературі кримінальний роман з боку формального є використання сенсаційности смерти. Загадку скінченого життя він підмінює (і це зовсім законно для літератури) загадкою невикритого вбийці. З боку ідейного — кримінальний буржуазний роман реклямує систему розшуку. Американська кримінальна література агітує за детективне бюро Пінкертона, але ж бюро Пінкертона є одночасне страйкбрехерське і карне бюро для страйкарів.

Прекраснодушні ліберали старої Росії пробували боротися з пінкертонівщиною, об'являючи, що це «несерйозна» література. З таким самим успіхом можна боротися проти фашизму, об’являючи його несерйозною теорією.

Ясне діло, пінкертонівщина була дуже серйозна, просто загрозлива література. Її вплив був куди глибший у старій Росії, ніж вплив тургенівщини та гончаровщини, бо це була куди серйозніша література — її агітаційне значіння було (як на літературу) колосальне.

Єдиний спосіб боротися проти буржуазної кримінальної літератури, це створити свою кримінальну літературу. На цей шлях ступив Ю. Смолич у новелі «Мова мовчання». Зміст її такий.

Слідчий винайшов прекрасний спосіб примушувати злочинця висловитись. Він мовчить. Він жде, щоб абсолютна м'яка мовчанка його кабінету примусила винуватця балакати.

І от немолода вже жінка, що сидить перед ним, починає балакати. Вона акушерка. Вона вбила тисячу п'ятсот тридцять сім дитячих життів. Але її приведено сюди не за це. Її приведено за убийство незнайомого їй чоловіка, що не хотів дозволити своїй жінці родити.

Трагедія її життя загострюється особистою трагедією. Вона пристрасно хотіла мати дитину і не могла її мати від свого чоловіка.

І хоч вона не хотіла казати раніше ні слова, вона все розповідає тепер слідчому.

У цій новелі художник надзвичайним способом поборов кримінальний шабльон. Заінтригований новим методом слідства, читач з напруженою цікавістю стежить за роботою цього методу. І от виявляється, що цей метод є не більше, як рямці глибокої особистої трагедії, що має сама величезне соціяльне значіння. Художник використав і підкорив собі кримінальний шабльон. Він використав усю ефектність кримінального декоруму — і підпорядкував його соціяльній ідеї.

Ще цікавіше вжитий той самий метод — ефектної, повної авантурних можливостей ситуації, що кінець-кінцем розв'язується, як соціяльна драма в іншому романі цього автора, в «Фалшивій Мельпомені». Яле про це буде нижче, а зараз підійдемо до фабульного роману «Півтори людини».

«Півтори людини», це політично детективний роман, що зміг явитися тільки на радянському ґрунті. «Політичний злочинець» — ім'я почесне в дореволюційній Росії та в буржуазній Европі набуває зовсім іншого змісту в наших умовах.

У нас політичний злочинець — це не революціонер, не протестант, не бунтар, а контрреволюціонер, консерватор або шкідник. Отож і детекція його придбає зовсім інакший характер. Те, що було героїчним у державі експлуататорів, стає нечистою справою в робітничій державі.

Але сама по собі детекція є надзвичайно ефектна й рухлива канва для оповідання.

У романі «Півтори людини», отже, зав'язка знову зовсім типова для «роману таємниць». Всі дієві люди, окреме оповідача подій, загадкові — над усіма серпанок непевности й неімовірности. Над усім панує настрій чекання грози, чекання удару,

І от, коли удар падає на оповідача подій, — йому розтрощено цеглою голову, у нього взято теку з секретними плянами будівлі, — читач плутається в здогадах і гіпотезах.

Але звикши до авантурного роману, досвідчений читач знає вже, де чекати контрреволюціонера. Він підозрілим оком поглядає на підозрілого радянського журналіста з фотокамерою. Він добре розуміє, що з цим журналістом щось не гаразд. І він не помиляється — тільки він усе ж таки помиляється. Журналіст і справді не журналіст, але він агент ДПУ.

Справжній же контрреволюціонер це є той — як воно ні дивно — хто одразу показується як контрреволюціонер. Під маскою напівбожевільного, наївного борщ-патріота і галуш-шовініста ховається спокійний, державного маштабу шкідник, що має зірвати будову Дніпрельстану.

Ми бачимо, як детективний шабльон знову трактовано зовсім по-новому. Мало того, що ідейна вартість Смоличевого детективу зовсім інакша, ніж тих детективів, що до них призвичаєний читач, ще й сама форма таємниці зовсім інша.

Читач звик шукати вовка в овечій шкірі. Йому показують вовка — у вовчій шкірі, тільки дешо пошарпаній і явно з чужого плеча.

Це, прямо сказати, іронічне використання детективного шабльону показує глибоке розуміння читацької психології. Споживач детективного роману — людина хитра й досвідчена. Його на овечій шкірі не вловиш.

І от, коли з'являється вовк з вовчої ж таки шкіри, перед ними постає філософська проблема: вплив маски на психіку. Окроме того, що маска шкідника відводить підозріння від цього самого шкідника, ця маска для нього найприродніша й найзручніша. Вона щільно прилягає до рис його несимпатичної фізіономії. Вона не може його зрадити; коли б і одірвався якось од неї куточок, то крізь дірку виглядав би той самий колір. Проблема маски поставлена автором з цілком незвичайною для детективного роману глибиною.

Отже поза характерною для цього автора суто-агітаційною ідеєю, роман «Півтори людини» примушує читача замислитися над проблемою конспіративної маски. Одночасно ця проблема становить найважливіший пункт зав'язки і, значить, зосереджує на собі увагу з самого початку й до кінця. Цей найбагатший динамічними можливостями вузол ховає в собі філософську проблему.

Конструктивність і ефективність цього прийому очевидні і разючі. Як і в новелі «Мова мовчання», шабльон (детективний) трактований з майже іронічною оригінальністю.

Власне в тій самій філософській площині збудований роман Ю. Смолича «Фалшива Мельпомена», що викликав такі суперечні оцінки й наробив стільки сенсації в році 1928-му і 1929-му.

Показано петлюрівську організацію, що при наступі червоних вирішає законспіруватися театром. Вироблено плян роботи, призначено п'ятірки, організація сама становить щось на штиб повстанкому, але тим часом грає яко театр місцевої наросвіти. Атмосфера перевантажена електрикою, напруження не слабне і читач жде вибуху.

І вибух стається — тільки не в формі загального повстання, а в формі брудного театрального скандалу. Організація непомітно для себе перетворилась на справжній провінціяльний театр.

Центр розв'язки перенесений з площини детективної в площину соціологічну. Знову під детективним декорумом ховається дія соціяльного значіння. І як завершення цієї конструктивної ідеї, роман кінчається символічним пострілом бутафорського сліпого набою.

Для того, щоб краще заховати розв'язку, автор наповнив початок роману — розмови дієвих осіб між себе — шовіністичною українською фразеологією. В ній лише подекуди обережно пущені такі нотки, що от один з членів організації збирається служити в майбутній українській поліції — а коли України не буде, то... в царській поліції. Глухо звучить під гучними промовами пана отамана фалш і страх. У словах «батька» Опанаса Трохимовича —

«От так, так, – повеселів Опанас Трохимович. — Ми закладемо сільськогосподарську комуну... на моїй землі. Ха-ха. Це ж саме те, що треба тим капосним більшовикам. Звичайно, — підморгнув він, — тільки «про ворогове око»... Як ворог піде, – підете й ви собі з моєї землі».

Почувається огидний куркуль-скаред, що за голодного часу не хотів позичити товаришеві фунт борошна.

Та все ж таки шовіністичної, бутафорської, фалшивої фразеології так багато в початку роману, що він, цей початок, послужив за пробу для деяких «тепер радянських» інтелігентів. Дехто з них спокусився та, забувши про звірячу фізіономію носителів бучних фраз, запалав симпатією до цих самих носителів і таким способом виявив своє справжнє обличчя. Такий випадок був на диспуті про «Фалшиву Мельпомену».