У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв

Здається, у такий спосіб глядачеві дещо нав’язливо запропоновано подумки провести паралель між колишніми видатними пацієнтами Сабурки і «підлітком Савченком», майбутнім письменником Едуардом Лімоновим.

Зрештою, порівняння Е. Лімонова з В. Ґаршиним — у «музейному» контексті літературної історії психіятрії — не такий уже великий гріх. Натомість узагальнене порівняння модернізму й сучасного мистецтва з божевіллям — заборонений навіть на романтичній Сабуровій дачі прийом. Адже у 1920-их у Франції сюрреалісти вже проспівали гімн безумству. У 1930-их нацисти в Германії зіграли марш довкола кострищ із аванґардних картин. У 1950-их Ж. Дюбюффе підняв на щит руху «Арт брют» гасло: все, що не має слідів культури. Тому аналізувати мистецтво й божевілля до нинішнього дня не дуже й випадає. Хіба що ось на такому політкоректному, музейно-терапевтичному, чи пак історико-літературному рівні. Тож не дивно, що своєрідна енциклопедія психотерапії видатного ученого К. Платонова має назву «Слово як фізіологічний і лікувальний фактор». Мовляв, «как слово наше отзовется»? Мабуть, про це не варто забувати ніколи…

З іншого боку, звернення Сабурової дачі до аутсайдерського міту, очевидно, дозволяє зберегти дух відмови від культурної асиміляції, історичного безбатьківства, псевдодуховної фронди. Зокрема, видатним пацієнтам-аутсайдерам видається символічна діягноза, згідно з якою вони виступають символами великої боротьби, великої ідеї, а саме аутсайдерство по-музейному розглядають як парадигму модерністської утопії.

Звісно, несподіванкою для читаючої публіки виглядає те, що історію культури відтворив у музеї на Сабуровій дачі не літератор, мистецтвознавець чи філософ, а діягностик і лікар душевнохворих. Здається, завідувач Сабурки, подвижник психоневрологічної справи, добрий лікар Петрюк зрозумів дещо вартісніше за ідею зразково-показового комплексу на території леґендарної психлікарні. Адже історія безумства — це дзеркальне відображення історії розуму, сприйняте максимально відсторонено. Ну, а прийняття й вшанування божевілля, осягнення його нинішньою культурою хоч би й на вищенаведених прикладах з музейної історії літератури й психіятрії крок за кроком відзначає самопізнання розуму.

Частина 9

ІНТИМНА ТОПОГРАФІЯ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ 1920—30-ИХ РОКІВ 

Дружини й коханки

Отже, революція була позаду. Натомість залишалися міщанські почуття, обивательські пересуди, льокальні коханнячка й загальне перелюбство із стрибками у дозволену начальством гречку. Так, усе це було й раніше, але ніколи не відбувалося так відверто, офіційно і номенклятурно. «Мы забирали жен себе / И к стенке ставили мужей», — таке було хамське кредо нових панів, оспіване П. Коґаном.

Ельза Тріоле. Фото А. Родченка. 1924 рік

Обернена в майбутнє «революційна» етика комунального й подружнього життя з притаманним їй патосом таврування й вербальним екстремізмом наклепів і доносів, що іноді переходили у безпосереднє дійство, виявилась неприйнятною по тому, як утворилась спільнота «нових панів», не дуже схожа на утопічні проекти із галузі соціяльної та побутової архітектури, а також пролетарського співіснування.

Якось несподівано стало очевидним, що невмолиме життя раннього радянського соціялізму 1920—30-их років відтіснило на задній плян колишніх бойових подруг, а їхнє місце зайняли офіційні дружини й не менш офіційні коханки. Якщо раніше культивувався тип «товариша Жучка» з однойменної новелі М. Хвильового, то згодом, перейшовши гіркий пореволюційний досвід «Гадюки» А. Толстого, цей «революційний» образ витворився на обивательський образок Марії на кшталт дружини В. Сосюри, що законно привласнює будь-які письменницькі набутки свого чоловіка, не залишаючи місця колишнім стрибкам в анархічну гречку Революції. Себто незмінно-героїчний еталон «бойової подруги» з 1917—20-их років з дозволу партійного начальства був розміняний на дріб’язково-побутовий прейскурант обов’язків жінки в новопосталому суспільстві, і вже у 1930-му році поет-оберіут Н. Олєйніков пропонує сатиричну «Клясифікацію дружин»:

Надалі ж запропонована Н. Олєйніковим «ґрадація» і зовсім перекидається до соціяльної галузі, спершу набираючи вигляду сороміцького «Бюджету розпусника», а потім, після участи поета в Першому з’їзді радянських письменників у 1934-му році, виглядаючи, як поважний «Перелік витрат на одного делегата»:

Так само під згадану пору з’являється спокуслива екзотика стосунків і альянсів: партійних футуристів з акторками (М. Семенко і Н. Ужвій), кмітливих драматургів з чужими дружинами (М. Куліш і М. Пілінська), теоретиків з не менш чужими жінками (В. Шкловський і Е. Тріоле), принишклих інтеліґентів-неоклясиків з молодими жіночками-вамп (В. Свідзінський і О. Пілінська). Себто нове пролетарське життя потроху завертало на старі буржуазні рейки, і столичний Харків усе частіше нагадував про свою колишню, комфортабельну, старосвітську сутність — з літературними салонами, квартирними преферансами, письменницьким клюбом з більярдом, що на вул. Каплуновській. Словом, активна політика НЕПу не могла не відобразитися на любовних, подружніх, сімейних стосунках, а також ставленні обивателя до цих несподіваних, як здавалося, перемін. «Я не знаю, хто кого морочить, / Але я б нагана знову взяв, / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв», — писав із цього приводу В. Сосюра.

Що ж підсвідомо злостило в ті часи непівського свавілля і «перших хоробрих» комунарів, які, власне, й запровадили цей перехідний період, і колишніх «чесних» комунарів, які посіли партійні посади, граючись в «українізацію» і «літературну дискусію»? Мабуть, їх дратувала швидка переорієнтація революціонера на обивателя, а комісара — на бюрократа, яка відбувалася в Радянській Україні. Інтуїтивним підозрам відповідала зафіксована в мистецтві слова маловтішна реальність. Адже її чуттєве бачення, притаманне всім тодішнім знаковим вчинкам, текстам і адюльтерам, як абсолютної картини пролеткультівського світу, не могло не призвести до відповідного художнього результату. Так, наприкінці 1920-их років у колі партійної літератури почали з’являтися «ревізіоністського» характеру твори на кшталт «Вальдшнепів» М. Хвильового, і навіть завертало на «захалявну» творчість зразка роману «Народе мій» І. Дніпровського. Але з кінцем 1920-их — початком 1930-их років з’являється також певне коло «анти-ревізіоністських» творів з висловленим у них бажанням віднайти спільну мову не так з тоталітарною державністю, як з обивательською громадськістю, себто із збереженими в ній старосвітськими настроями, не-політизованим існуванням, загальнолюдською і навіть приватно-житейського мораллю. Насамперед це були «відволікаючі» твори екзотичного зразка на кшталт повістей «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1928) і «Неймовірна авантура дона Хозе Перейри у Херсонськім степу» (1929) М. Йогансена, об’єднаних згодом в одну романтичну книжку, і фантастичний роман «Господарство доктора Гальванеску» (1928) Ю. Смолича, і навіть «Майстер корабля» (1928) Ю. Яновського.