У задзеркаллi 1910—1930-их рокiв

У будь-якому разі професійному психіятрові легше, адже він може сказати все, що хоче, не будучи запідозреним у банальності чи реакціонерстві. Мабуть, створюючи музей при міській психіатричній лікарні № 15, леґендарній Сабуровій дачі у Харкові, її завідувач Петро Тодорович Петрюк не надто переймався риторичним питанням: що є мистецтвом, а що — ні? В суті речі, йшлося лише про проблему дефініції, аналогічній тій, що виникає при спробі розмежували «хворе» й «здорове».

Як знати, психіятри уникають того, що може завдати болю пацієнтам (і цим вони різняться від критиків): слово «божевільний» — заборонене, «душевнохворий» — маловживане. Згідно з медичними приписами пацієнтів треба ввічливо називати «аутсайдерами». І це зауважуєш при огляді експонатів музею на Сабурці, сформованих специфікою цього закладу: чудернацькі малюнки, невибагливі віршики, химерні замки із сірників, згаданих З. Гіпіюс. Таким чином, позиція аутсайдера — це те, що неминуче пов’язує тутешніх «душевнохворих» пацієнтів та їхню трудотерапію з більшістю персонажів нинішнього сучасного мистецтва й літератури, не визнаних соціюмом. Аутсайдерство взагалі можна вважати соціяльною діягнозою модерного мистця.

Втім, уперше вищезгадана сентенція наочно підтверджується лише в цьому музеї. Історично беручи, на Сабуровій дачі багато чого в історії не лише психіятрії відбувалося вперше. На території колишньої садиби генерал-губернатора Слобожанщини, славного Петра Сабурова, який заповідав свій маєток лікарні, оскільки мав душевнохвору дочку, двісті років тому був заснований психоневрологічний комплекс. Саме тут, у найбільшій в царській Росії психлікарні на 1100 ліжок, головлікар М. Країнський влаштував у 1897-му році перший в історії психіятрії мистецький «перформанс». Виголосивши з балькону лікарні промову щодо гуманного ставлення до пацієнтів, він власноруч розв’язав 120 хворих і спалив гамівні сорочки у дворі лікарні. У такий спосіб вперше закладалися підвалини системи не-утискання у російських «будинках скорботи».

Також саме на харківській Сабурці був виданий перший в Російській імперїї підручник психіятрії російською мовою, у 1921-му році організований перший у світі психоневрологічний інститут, а в 1961-му — відкрита перша у світі катедра психотерапії, психопрофілактики та психогігієни. Саме тут К. Платонов уперше випробував гіпнозу як знеболюючий засіб (насамперед при пологах), а пізніше З. Германович уперше прооперував пухлину мозку. І саме тут академік Протопопов довів, що психоз — це хвороба мозку внаслідок порушення обміну речовин, а психолог О. Лурія розробив «детектор брехні», узятий американцями на озброєння.

Харків. Сабурова дача. 1970-ті роки

Втім, справжню славу музею на Сабурці принесли, мабуть, самі пацієнти, серед яких було чимало видатних постатей з літератури й мистецтва, а то й політики. Вищезгадані музейні експонати з царини сьогоднішньої трудотерапії в психлікарні покликані ніби як засвідчити існування іншого погляду на мову культури: писемної чи образотворчої. Але творчість уславлених «душевнохворих», яким доля судилася побувати пацієнтами Сабурової дачі, не завжди була визнана «божевільною» в суспільстві. До автентично «хворих» пацієнтів з відповідними зразками творчости можемо зарахувати хіба що нещасливого поета В. Хлєбнікова, трагічного письменника-самогубця В. Ґаршина або містичного художника М. Врубеля. Натомість соціяльно успішні завсідники Сабурки на зразок революціонера Артема (Сєргєєва), що переховувався тут, будучи на нелеґальному становищі, потрапляли до психлікарні з причин, далеких від проблем мистецтва. Сюди, як правило, тікали від політичних чисток (В. Сосюра), побутового алькоголізму (А. Гайдар), депресії (А. Головко), міліції (Е. Лімонов) та інших малодуховних негараздів.

Проте в «музейній» історії хвороби кожен з уславлених пацієнтів-літераторів мав свою власну номенклятурну діягнозу. Інакше й бути не могло, адже чого б тоді вони потрапляли на Сабурову дачу з негласної згоди рідної радвлади! Так, В. Сосюра, виявляється, страждав на маніякально-депресивний психоз, А. Гайдар лікувався від алькоголізму з нападами суїциду, А. Головко взагалі був не лише психічно хворим, але й душогубом, «відмазаним» начальством у справі вбивства власної дружини.

Лише велемудрий В. Хлєбніков, як і годиться справжнім душевнохворим, цілковито відповідав своєму покликанню безумного поета. Це був насправді неоціненний матеріял для психотерапевтів. Мало того, що В. Хлєбніков передбачив Першу світову війну, так ще й у 1912-му році в брошурі «Учитель і учень» передрік революцію 1917-го року й подальший занепад Російської імперії. Тож не дивно, що під час призову до війська романтичному волоцюзі, вічно голодному й безпритульному В. Хлєбнікову настійно запропонували пройти обстеження свого душевного стану. Звісно, натоді в його колеґ уже склалася думка щодо цього самого «стану». Наприклад, О. Мандельштам називав поета «якимсь ідіотичним Айнштайном, котрий не вміє розрізнити, що ближче — залізничний міст чи „Слово про Ігорів похід“». Пізніший І. Еренбурґ вважав його «напівбожевільним, напівґеніяльним», М. Ґорький значив, що «Хлєбніков творив словесний хаос, прагнучи виразити тільки болісну плутанину своїх, вузько й гостро індивідуальних відчуттів», К. Чуковський закидав «таку відчуженість від усього навколишнього, що не всякий насмілювався заговорити з ним», а Н. Асєєв згадував, що «всі довкола ставилися до нього ніжно й трохи здивовано». Натомість приват-доцент Військово-медичної академії Н. Кульбін цілком офіційно засвідчив наявність у поета «надзвичайно нестійкої нервової системи», а також «стан психіки, що жадним чином не визнається лікарями за нормальний».

Проте саме на Сабуровій дачі, куди В. Хлєбніков потрапляє перед другим призовом до війська Денікіна в 1919-му році, з ним поводяться згідно зі статусом поета-аутсайдера. Професор-психіятр В. Анфімов пропонує безумному Велемирові в якості трудотерапії написати твори на задану тему. Внаслідок цього з’являються поеми Хлєбнікова «Лісова туга» (ліричний текст), «Поет» (філософський текст) і «Гаршин» (трагічний текст). «Где сумашедший дом? В стенах или за стенами?» — питався автор в останній з цих поем, передбачивши пізніший розподіл Солженіциним радянської імперії на Малу й Велику зону, що знаходяться, відповідно, в межах і поза межами реального табору-в'язниці.

Ніколай Асєєв. Фото А. Родченка. 1927 рік

Не так добре велося на Сабуровій дачі вже у 1920—30-их роках видатному поетові Володимирові Сосюрі. Щоразу він потрапляв сюди за протекцією І. Кулика, завідувача аґітпропу ЦК КП(б)У, який нібито рятував свого «приятеля» від партійних звинувачень-переслідувань. Тричі тікав хитренький поет з божевільні, отримавши тут, нагадаємо, діягнозу «маніякально-депресивний психоз», переховуючись по квартирах друзів і знайомих, дратуючи партійне начальство. «Сосюра психічно захворів, — нарешті написав у листі начальству І. Кулик у 1934-му році. — У нього явище шизофренії, маніякальний стан, елементи еротичного психозу. Він бешкетує, компрометує радянські установи і т. ін.» Словом, з письменницького Будинку «Слово» Сосюра, востаннє вдавшись до спроби самогубства з передсмертною запискою, подався на лікування до Москви, де, між іншим, бачився з дружиною покійного С. Єсеніна, відомого завсідника радянських психлікарень. Повернувшись до Харкова, він був таки вигнаний з партії, після чого написав листа до І. Сталіна з проханням врятувати його. Далекоглядна дружинонька Сосюри вклала у конверта ще й вищезгадану довідку з Сабурки про психічний стан поета. Хоч як дивно, але І. Сталін відгукнувся з терапевтичною порадою: «Відновити в партії. Лікувати».

Пізніші видатні герої та персонажі Сабурової дачі були менш «романтичні» у своїх «психоневрологічних» звершеннях. Хіба що сучасна суспільна думка підносить їх до рівня геніяльних божевільних, нещасливих пацієнтів Сабурки. Так, наприклад, ув історико-біографічному кінофільмі «Російське» юний поет Едуард Лімонов (Савенко), живучи у 1960-их роках у Харкові й знаючись із місцевою салтівською шпаною, самотужки намагається пограбувати їдальню, аби дістати гроші на візит з коханою дівчиною до ресторану. Зазнавши поразки як на цьому малопоетичному, так і на любовному фронті, він ріже вени й потрапляє до психіятричної лікарні на Сабуровій дачі. Де, як натякають нам у фільмі, поставленому, до речі, за «харківською» повістю Е. Лімонова «Молодий негідник», перед тим лікувалися В. Ґаршин, М. Врубель і В. Хлєбніков.