Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм

Народився він  31  травня 1919  року  в  селі  Озера Бородянського району на  Київщині. До  війни закінчив 4 курси  філологічного факультету Київського університету. З війни повернувся з десятьма бойовими нагородами і, успішно закінчивши університет, у 1947  році  поступив в  аспірантуру при  Інституті літератури  АН   України.  Його  керівником  став   відомий  учений М.  К.  Гудзій.  Захистивши кандидатську, а потім  докторську дисертації, Л. Махновець плідно працює в Інституті літератури та Інституті археології, написав понад 400 наукових праць. Був винятково працьовитою і талановитою людиною, досконало знав 16 мов,  а на багатьох  читав  зі словником, добре  знав  мистецтво, грав  на скрипці та фортепіано, був теслею, слюсарем, годинникарем, палітурником, невтомним мандрівником.

Помер у Києві 19 січня  1993 року.

Отже,  який був шлях  його  пошуків автора «Слова»?

Як  мені  здається, вибір  претендента на автора «Слова»  у багатьох  попередніх учених  був  стихійний — наперед вибиралася певна особа, що могла  знати князя Ігоря, і об’являлася автором поеми. Часто-густо без будь-яких серйозних мотивів чи доводів, що  та  особа м о г л а  бути  автором. До  прикладу, Овлур   знав Ігоря, допоміг йому втекти  з полону, пізніше став боярином. Чим не претендент на автора? І всерйоз доводили, що дев’ятнадцятилітній  напівполовець Овлур створив «Слово». Або — хай автором буде теж юнак, князь Святослав Олегович, Ігорів  небіж.  І висувалася гіпотеза про  його  авторство, хоча контраргументи лежали на поверхні в тому  ж таки  «Слові».  Ясно, що  Святослав загинув у половецькому полоні.

Проф. Л.  Махновець пішов зовсім іншим шляхом. Він  у своїй  монографії пише: «Наперед я автора  не визначав. Наперед виробив лише  конкретний м е т о д  дослідження... Без  будь-якої заданості об’єктивно вивчав факти, документальні дані, аналізував  їх...»

І далі:  «“Слово” напресоване  величезною інформацією  — іменами, подіями, географічними назвами і т. д., такою, що вона просто вражає. Протягом майже двох  століть  сотні  людей  трудилися, щоб  усе це зрозуміти і прокоментувати. Автор, ясна  річ, бездоганно знав  усе, про  що  говорив. У творі  не виявлено жодної  авторської неточності будь-якого характеру. Кожному зрозуміло:  щоб  створити “Слово”, треба  було  насамперед володіти всією  інформацією, яка  закладена в ньому. Інакше “Слово” як таке  просто не  могло  з’явитися. Це  о с н о в о п о л о ж н а   а к с і о м а.  Вона й  лягла в  основу пошуку в  цій  розвідці особи (імені) автора твору».

Отже,  як  бачимо, учений обрав  суворий науковий шлях  пошуку.  Жодного домислу, жодної натяжки! Все має  бути підтверджено  і обґрунтовано фактами з літописів та інших  джерел!

Відправною точкою пошуку було обрано визнаний майже  всіма дослідниками постулат, що автором «Слова»  міг бути т і л ь к и к н я з ь, оскільки лише  князь мав  право, звертаючись до  інших князів, називати їх «братами», «братією». Саме  таким звертанням і починається поема: «А чи не ліпше було б нам, братіє...» «Ніхто інший — ні  боярин, ні  дружинник, ні  купець чи  монах, а тим більше смерд  — і помислити не  міг  назвати князів «братами».

А чи  міг  князь до  князя  звертатися словом «княже»? Бо  в «Слові»  є  таке  звертання: «Великий княже Всеволоде!» Л.Махновець передбачив і подібне запитання від опонентів і, переглянувши літописи,  переконався,  що   у  розмові поміж князями подібна форма звертання («княже») зафіксована в джерелах.

Отже,  автором «Слова»  був князь!

Але князів у часи  Ігоря Святославича було багато.  І всі вони були  «братами», Рюриковичами, бо їхнім  спільним предком був Рюрик. Котрий же з них?

Щоб вийти на  одного-єдиного претендента на  автора «Слова», учений визначив головні передумови авторства:

1) автор  повинен володіти всією  інформацією, нагромадженою  в «Слові»;

2) він  повинен мати  якийсь дуже близький стосунок до Ігоря  — дружній чи  родинний, — а  також і до  Святослава київського, бо інакше не  можна пояснити, чому  він  проявляє добрі почуття до них  обох,  особливо до Ігоря;

3) ці близькі стосунки потрібно підтвердити документально, і насамперед у 1185 році;

4)  кандидат у автори повинен бути  сучасником подій, змальованих у «Слові», але не дряхлим і не дуже молодим.

Треба   визнати,  що   жоден   дослідник  не   йшов  подібним шляхом.

Визначивши  всі   ці  передумови,  а  також  ряд   дрібніших, Л. Махновець склав  родовідну таблицю всіх князів Рюриковичів. Відкинувши померлих до 1185 року і тих, що народилися пізніше, він  вийшов на  доволі вузьке коло   князів — сучасників Ігоря. Потім із цього  кола виключив малолітніх та дряхлих, а також  тих, котрі  в силу  географічної віддаленості, як  князі полоцькі, володимиро-суздальські чи  рязанські, не  мали  ніякого відношення до походу  сіверських князів. Були  й деякі  інші  мотиви, що  дозволили скоротити список.

Із тих, що  залишилися, потрібно було  вибрати одного, який:

1) був другом  чи родичем Ігоря;

2) одночасно був другом  чи  родичем Святослава київського;

3) знав подробиці підготовки до походу,  перебіг  битви  та втечі Ігоря;

4)  і,  звичайно ж,  володів усією   інформацією, закладеною в «Слові».

Перебравши всіх князів, що залишилися в списку, Л.Махновець  зупинився на  одному імені  — імені  князя Володимира Галицького.

Володимир Галицький!

Доволі відоме  ім’я! І ще  відоміша складна доля  цього  князя! Чому  ж  ніхто  із  дослідників за  двісті  років  пошуків автора «Слова»  не запропонував його  кандидатуру?

Л.Махновець пояснює це  тим,  що  літописи часто  писалися та переписувалися тенденційно — одних  вихваляли незаслужено, а інших  гудили  незаслужено. Щось подібне трапилося і з Володимиром Ярославичем. Недруги, особливо з галицького боярства, постаралися змалювати його образ  у літописах чорними фарбами, він і п’яниця, і гульвіса, і з батьком сварився, і чужу жінку  відбив від живого чоловіка. Через  багато  століть  ці несправедливі характеристики по волі лібретиста В. Стасова, який повірив їм, перекочували в  чудову  оперу  О.П. Бородіна «Князь Ігор»  і,  безперечно, негативно подіяли на дослідників «Слова».

Яким же був насправді Володимир Галицький? Давайте коротенько познайомимось з його життям, зокрема з тим періодом, що  нас  цікавить.

Володимир Галицький був сином галицького князя Ярослава Осмомисла, одного з героїв  «Слова». До  речі,  в жодному документі  того  часу,  окрім «Слова», ми  не  знайдемо прізвиська Осмомисл. Отже,  воно, мабуть, вживалося в  дуже  вузькому придворному колі  галичан, котрі  знали, що  князь володіє вісьмома мовами. Знав  це,  безперечно, і син  Володимир і увіковічив це батькове прізвисько в «Слові». Більше того,  давно  було помічено, що  характеристика Ярослава Осмомисла у «Слові»  така  широка і  детальна, як  ні в кого  іншого з князів. Чому  так?  Чи  не  тому, що  Володимир знав  батька краще, ніж  будь-кого іншого?

Матір’ю його  була  дочка великого князя  київського Юрія Довгорукого Ольга, напівгрекиня, бо її матір’ю була друга  жона Юрія  Довгорукого, візантійська принцеса із династії Комниних. Вихована в грецькому оточенні матері, Ольга, безумовно, знала грецьку мову.   Треба думати, що  її  первісток володів нею, як і чоловік Ярослав.

Окрім Володимира, в сім’ї було ще три дочки. Нас  особливо цікавить середульша (точне ім’я її невідоме, здогадно — Євфросинія) — знаменита Ярославна, жона  князя Ігоря. Таким чином, Ігор  був зятем  Володимира, а Володимир Ігорю  — шурином.

Доволі  близька рідня!

Вона  підтверджується записом у літопису восени 1184 року: «Володимир прийшов у Путивль до Ігоря, зятя».

Коли б не цей  запис, ми ніколи б не дізналися, що Ярославна  — дочка Ярослава Осмомисла і рідна   сестра Володимира, оскільки в  той  час  було  декілька князів, що  носили таке  ім’я і мали  дочок.

Чому  Володимир прийшов у Путивль, дізнаємося пізніше. Народився він  1151 року,  як  і Ігор  Святославич. Дитячі та юнацькі  роки його  минули у сприятливих умовах  для навчання. Він отримує блискучу домашню освіту:  вивчає мови, в  тім  числі  і класичні — грецьку та латинську, військову справу, історію рідної землі  та суміжних країн. Батько Ярослав, як і дід Володимир та прадід  Володар, були освіченими людьми, великими книжниками і зібрали багату  бібліотеку, якою користувався молодий княжич.