Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм
На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм, Малик Владимир Кириллович-- . Жанр: История. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Название: Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм
Автор: Малик Владимир Кириллович
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 313
Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм читать книгу онлайн
Князь Iгор. Слово о полку Iгоревiм - читать бесплатно онлайн , автор Малик Владимир Кириллович
Володимир Малик (справжнє прізвище — Сиченко, 1921-1998) — відомий український письменник, що зажив слави як автор історико-пригодницьких романів (тетралогія «Таємний посол», «Князь Кий», «Черлені щити» та ін.). Його твори ставлять поруч з творами Александра Дюма та Генріка Сенкевича. Роман «Князь Ігор» присвячений історичному походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1185 року. Герої роману потрапляють у самий вир трагічних подій, де на них чекають і тяготи походу, і криваві сутички з ворогом, полон і втеча з нього. Випробування долі ще більш зміцнили в усіх — від князів до простих людей — прагнення жити вільно на своїх землях і відстоювати цю свободу. До видання також увійшло «Слово о полку Ігоревім», перекладене та реконструйоване В. Маликом.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Перейти на страницу:
*
Князівські усобиці
припинили походи на поганих.
Сказав-бо брат брату:
«Се моє, а те — моє теж!»
І почали князі про мале
«се велике» мовити
і самі на себе
крамолу кувати.
А погани з усіх сторін
приходять з перемогами
на землю Руську.
*
О, далеко залетів сокіл,
птиць б’ючи, — до моря!
А Ігоревого хороброго полку
не воскресити!
*
І гукнули по нім Карна і Жля,
поскакали по Руській землі,
смерть людям несучи
в полум’янім розі.
І заплакали жони руські,
примовляючи:
«Та вже ж нам
своїх милих лад
ні мислю змислити,
ні думою здумати,
ні очима зглянути,
а золота і срібла того
не мало потратити!»
*
І застогнав-бо, братіє,
Київ тугою,
а Чернігів — напастьми.
Тоска розлилася
по Руській землі,
печаль велика тече
серед землі Руської.
А князі самі на себе
крамолу кували,
а поганії самі,
переможно набігаючи
на Руську землю,
брали данину —
по білці з двору.
*
Тії-бо два хоробрі Святославичі —
Ігор та Всеволод —
уже чвари розбудили,
які приспав був
Святослав грізний великий київський
силою:
придушив своїми могутніми полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецьку,
притоптав горби та яруги,
скаламутив ріки й озера,
висушив потоки й болота,
А поганина Коб’яка
із Лукомор’я,
від залізних великих
полків половецьких,
ніби вихор, вирвав!
І впав Коб’як
в городі Києві,
у гридниці Святославовій.
Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
прославляють Святослава,
жаліють князя Ігоря,
що потопив добро-багатство
на дні Каяли, ріки половецької,
руського золота насипавши.
Тут Ігор-князь
пересів із сідла золотого
в сідло невольницьке.
Посмутніли-бо городські заборола
і веселощі зникли...
*
А Святослав мутен сон бачив
У Києві на горах...
«Сю ніч з вечора
одягали мене, — рече, —
чорною паполомою
на ліжку тисовім,
черпали мені синє вино,
з трутом змішане,
сипали мені
з порожніх тулів
язичників-толковинів
крупний жемчуг на лоно
і ніжили мене...
Уже дошки без кніса
в моїм теремі золотоверхім...
Всю ніч з вечора
сіре вороння
граяло біля Плісенська,
на оболоні, де дебрі Кисані,
і неслося до синього моря...»
*
І сказали бояри князю:
«Уже, княже, туга ум полонила.
Се-бо два соколи злетіли
з отчого стола золотого
пошукати города Тмутороканя
або напитися шоломом з Дону.
Уже соколам крильця підрізано
шаблями поганськими,
а самих заковано в пута залізні!»
*
Темно-бо було на третій день:
два сонця померкли,
оба багряні стовпи погасли
і з ними молоді місяці —
Володимир та Святослав —
тьмою заволоклися
і в морі погрузли
на буйну радість хиновцям.
На ріці на Каялі
тьма світ покрила:
по Руській землі
розпростерлися половці,
як виводок барсів.
Уже піднялася ганьба над славою,
уже вдарило насилля на волю,
вже кинувся див на землю...
Се-бо готськії красні діви
заспівали на березі синього моря:
подзвонюючи руським золотом,
прославляють часи Бусові,
радіють з помсти за Шарукана...
*
А нам, дружино, не до веселощів!
*
Тоді великий Святослав
ізронив золоте слово,
зі слізьми змішане,
і сказав:
«О мої синовці,
Ігорю та Всеволоде!
Рано почали ви
Половецьку землю
мечами вражати,
а собі слави шукати!
Та безславно ви перемогли,
безславно-бо кров поганську пролили.
Ваші хоробрі серця
з твердого харалугу сковані,
а в одвазі загартовані!
Що ж ви заподіяли
моїй срібреній сивині?
А вже ж не бачу я
влади сильного
і багатого, і многовойого
брата мого Ярослава
з чернігівськими боярами
та богатирями,
і з татранами,
і з шельбірами,
і з топчаками,
і з ревугами,
і з ольберами...
Вони ж бо без щитів,
з ножами захалявними,
криком ворогів перемагають,
дзвонячи в прадідівську славу!
Та сказали ви: «Мужаймося самі!
Колишню славу собі присвоїмо
і майбутньою самі поділимося!»
Та чи диво се, братіє,
старому помолодіти?
Коли сокіл у линьці буває,
то високо птиць побиває:
не дасть гнізда свого в обиду!
Та ось де зло —
княже мені непособництво!
Нінащо ся година обернулася!
Се ж у Римові кричить люд
під шаблями половецькими,
а Володимир — під ранами.
Туга і тоска сину Глібовому!»
Перейти на страницу:
