Гельдерлiн та сутнiсть поезii

В якому сенсі ця найбільша небезпека є “благом” для людини? Мова йде про володіння людини світом. Людина вдається до мови, передаючи досвід, рішення чи настрій. Мова служить для порозуміння. Як знаряддя придатне для порозуміння, вона є “благом”. Однак той факт, що мова є засобом порозуміння, ще не вичерпує її сутности. Це лише наслідок, що випливає зі справжньої сутности мови. Мова є знаряддям, яким людина володіє як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого. Лише там, де є мова, є світ: місце, яке весь час змінюється, де приймаються рішення і постають твори, місце дії й відповідальности, а також сваволі й галасу, занепаду й замішання. І, своєю чергою, лише там, де є світ, є й історія. Мова є благом первиннішим, ніж просто знаряддя: це завдяки їй людина має можливість бути історичною. Мова не є знаряддям, яким людина послуговується, а чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи. Щонайперше ми повинні розібратися у цій сутності мови, щоб правильно зрозуміти природу тої сфери, у якій твориться поезія, а завдяки тому і саму поезію. Як працює мова? Пошукаємо відповідь на це запитання, звернувшись до третьої тези Гельдерліна.

Отож звернімось до заплутаного й широко закроєного шкіцу незакінченого вірша, який починається словами: “Ти, примирителю, котрий ніколи не вірив…” і далі:

Почнімо з того звороту, який безпосередньо стосується сказаного вище: “Відтоді, як ми є мовленням…” Ми, люди, є мовленням. Основою людського буття є мова; але мова насправді збувається лише у мовленні. Причому мовлення є не просто одним із способів здійснення мови — мова може бути істотною лише як мовлення. Запас слів і правила синтаксису, які ми чомусь називаємо “мовою”, є лише оболонкою явища мови. Що ж тоді окреслює поняття “мовлення”? Мовити — це зазвичай про когось або про щось говорити. Окрім того, розмовляючи, ми стаємо ближчі один до одного. Однак Гельдерлін пише: “Відтоді, як ми є мовленням і чуємо одні одних”. Здатність вислухати когось випливає не з того, що я з кимсь розмовляю, радше навпаки — обумовлює наявність слова і вимагає цього слова. Здатність говорити і здатність слухати є однаково первинними. Ми є мовленням: можемо одні одного вислухати. Ми є мовленням — а це, зокрема, означає, що мовлення нас об’єднує. Об’єднавчий характер мовлення полягає у тому, що істотне слово щоразу вказує на Одне й Те Саме, на щось, з огляду на що ми консолідуємось як самості, на основі чого ми є чимось цільним, а отже, — собою.

Однак Гельдерлін не пише просто: ми є мовленням, а: “Відтоді, як ми є мовленням…” Не завжди там, де люди здатні говорити й говорять, ідеться про справжній прояв мови — мовлення. Відколи ми є мовленням? Там, де йдеться про об’єднавче, скупчуюче мовлення, там істотне слово повинне бути прив’язаним до Одного і Того Самого. Без цього зв’язку неможлива навіть суперечка. Одне й Те Саме може різним чином проявитись лише у світлі чогось триваючого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість стають явними лише у світлі тривкости і наявности. А це можливе лише тоді, коли відкривається час із його вимірами. Відтепер людина стає перед наявністю чогось, що триває, лише після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходять. Лише щось тривке і є змінним. Лише з того моменту, коли “рвучкий час” розірвався на теперішнє, минуле й майбутнє, постала й можливість єдности з огляду на щось, що триває. Скупчуючим мовленням ми є відтоді, відколи “є час”. Відколи постав час і був затриманий, тобто саме історичність є способом, яким ми є. Ми є скупчуючим мовленням тією мірою, якою ми є історичними — одне стосується іншого, є тим самим.

“Відтоді, як ми є мовленням…” — “Багато зазнала людина, не одного з Богів назвала…” Відколи мова здійснюється належним чином, як мовлення, Боги доступаються до слова і з’являється світ. Але наявність Богів і поява світу не впливають на поставання мови — вони з нею одночасні. Справжнє мовлення — мовлення, яким ми є, — власне кажучи, полягає у тому, що Боги отримують свої назви, а світ стає словом.

Але Боги можуть втілитися у слово лише тоді, коли самі — попадуть у нас своїм покликом. Слово, яке називає Бога, завжди є відповіддю на такий поклик. І щоразу ця відповідь випливає з відповідальности, яку покладає на нас доля.

Тільки тепер, коли Боги роблять наше існування мовою, ми стаємо перед вибором — чи присвятити себе їм, чи ні. Лише тепер з усією повнотою ми розуміємо, що означає зворот: “Відтоді, як ми є мовленням…” Як лише Боги вводять нас у мовлення, одразу ж з’являється час, одразу ж основою нашого існування стає мовлення. Це і є пояснення і обґрунтування тези, за якою мова є найважливішим фактором існування людини.

Однак відразу постає запитання: як здійснюється те мовлення, котрим ми є? Хто називає Богів? Хто вихоплює з рвучкого часу те, що триває, аби закріпити його у слові? Гельдерлін говорить про це з непомильною простотою. Отож перейдімо до його четвертого висловлювання.

Ним закінчується вірш “Спогад”: “А однак усе, що триває, постає завдяки поетам”. Він кидає світло на поставлене нами запитання про сутність поезії. Поезія є становленням чогось через слово і у слові. Але що ж при цьому у-становлюється? Щось, що триває. Та чи може поставити щось, що триває? Чи не застаємо ми його щоразу таким самим? Ні! Саме щось, що триває, ми і повинні затримати, аби його не відніс рвучкий потік часу — просте ми повинні вилущити зі складного, піднести міру над невимірним. На волю має вийти те, що рухає сущим у цілому, що нероздільно у ньому панує. Має відкритися буття, щоб з’явилося суще. Тобто повинно відкритися те, що триває недовго: “Швидко минає все божественне; та не намарне”. Фіксація минущого не зважаючи ні на що — от роль “довірена турботі та службі поетів”.

Поет називає Богів і всі речі тим, чим вони є. Це не є надавання назви чомусь, що попередньо вже було відоме — суще іменується тим, чим воно є, лише завдяки істотному слову поета. Таким чином суще стає знане власне як суще. Поезія — це у-становлення буття за допомогою слова. Тому щось, що триває, ніколи не ліпиться з минулого. Просте не можна добути безпосередньо зі складного. Міра не лежить там, де немає міри. Ми не знайдемо опори у безодні. Буття ніколи не є сущим. Оскільки й буття, і сутність речі у кожному з випадків не можуть бути виведені за допомогою обрахунків з того, що існує, — вони повинні бути створені, установлені й подаровані, причому з усією свободою. Саме у цьому й полягає суть становлення.

Речі починають сяяти лише після того, як ми первинно назвемо Богів, а сутність речі перейде у слово. Тоді людське існування отримує сильні зв’язки й основу. Сповідь поета є у-становленням не лише тому, що вільно обдаровує, але й тому, що дає сильну основу людському існуванню. Коли ми розуміємо, що сутністю поезії є у-становлення буття через слово, то ми певною мірою можемо розкрити істинність слів, які зронили уста Гельдерліна задовго до того, як на нього впала пелена божевілля.

П’ятий вислів походить з великого й шаленого вірша, що розпочинається словами:

Тут Гельдерлін говорить далі: