Смак заборони

Поки павіаняча лапа ніжно попліскувала мене нижче спини, мій погляд натрапив на жадібне мерехтіння двох чорних зіниць. Поліна, яка щойно прийшла, заслоняла собою від бабусиних очей це небезпечне видовище й дивилася жадібно, пекуче, з нерозумінням, цікавістю, жахом і замилуванням.

Муза брехливих начал врятувала мене й у цій ситуації — я сказала, що він просто забирав прилиплі водорості.

Tag Achtunddeizig

У мене в навушниках життєрадісним жагучим ритмом співали «Джипсі Кінгз» дико популярну в цьому сезоні пісню «Бамболео», і Альхенова долоня, що ковзнула по моїй талії, коли я виходила з кабінки (я тільки купалася без плеєра) була немов частиною цього божевільного спекотного карнавалу.

— Значить, так, — діловито заявив Гепард, чекаючи, поки я вийму з вуха навушник, — о 13:30 ти приходиш прямо туди, ОК?

— Запросто, — я скорчила таку пику, що татусь, який виник у полі видимості, обмежився лише коротким запитанням, чого цьому мерзотникові від мене було потрібно. Я відповіла якоюсь звичною маячнею, і на цьому ми розійшлися. У буквальному значенні — татусь вирушав на розвідку до квиткових кас у Місхор, звідки відходили рейсові автобуси на вокзал у Сімферополь. А я, протягло й мерзенно заскімлила, тому отримала дозвіл іти додому. І от, стоячи в прохолодному ліфті, посміхаючись смаглявій Адорі в іспанських сережках, я, вже не в змозі терпіти, тисла кнопку «стоп» і секунди за дві блідо-жовті стулки роз’їжджалися в напівтемний тунель і я йшла назустріч світлу. А потім, знемагаючи, затиснута між бетонною стіною, Альхеном і цікавою Танькою, котрій тремтячим голосом пояснювала значення кнопок на своєму плеєрі, поки його рука успішно пробиралася повз еластичний купальник. І далі, після ряду хитрих досвідчених рухів я в його руках відчула знову ту блаженну безпорадність. А навколо були люди, й заслоняючись Таньчиною спиною, Альхен мене швидко, пробачте за каламбур, «на пальцях» ввів у курс нашого подальшого спілкування.

Коли наше обопільне невтручання вже здавалося неможливим (а попереду ще похмуро давила маса прийдешнього обіду, миття посуду й дороги з маяка до Першого корпусу), єднання було порушено, і я мрійливо поправляла купальник.

Гепард лише коротко озирнувся і, обпалюючи поглядом, запитав:

— Що, з натугою?

— Що — з натугою?

— Терпіти можеш із натугою. Шкода, що пляж у нас такий пуританський.

Потім він скромно відійшов, дозволяючи мені споглядати значні зміни рельєфу його плавок. Я криво посміхнулася, скупалась і пішла додому.

Там у мене одночасно сіла батарейка в годиннику й скінчилася паста в ручці.

Він був дзвінким альтом у мальовничій занедбаності нашого дворика. З потрісканого, здутого асфальту рвалася висока трава, розчепірені молоді кущі, якісь кошлаті малинові й білі квіти й — просто перед нашою лавою — розлоге тоненьке деревце (пишу на борту літака Київ-Лондон). Зі стіни зворушливо виростав малесенький фонтанчик (кам’яний умивальничок), прикрашений наївною плиткою з квіточкою.

— Привіт.

Він рвучко озирнувся. Казковий гепард на тлі високого готичного вікна.

— Привіт, — він підійшов до мене, взяв за руки, ми сіли на лаву.

— Я від Зінки три кола пробігла, поки відірвалася… Втомилась…

— Посидь, відпочинь, — руки рушили звичним шляхом. Губи теплим вологим шепотом перебиралися від мочки вуха вниз по вилиці, до підборіддя, заглушаючи мій тихий голос:

— Ти годинника взяв?

Рука, що обіймала мене, стислася ще тісніше й піднялася до мого обличчя:

— Дивися.

На чорному циферблаті була перша сорок сім.

Дикий плющ повзе по сірому камені, густа трава, торішнє листя, схилені над нами зарості густого чагарнику й нестрижений самшит. І оголений він — як Демон у Петрова-Водкіна, що сидить навпочіпки, з сонячними відблисками, що грають по його хижому мускулястому тілі, по гладенькій смаглявій потилиці, дивиться знизу й трохи через плече:

— Ну, ходи ж сюди.

А я сміялася… Істерично, задихаючись, волосся обліпило моє обличчя, лізло до рота разом із мокрим зігнутим пальцем.

А він усе шепотів разом із листям:

— Так… так… Моє малятко, яке ж ти в мене золотко… Ти мій скарб… Яка ти чудова… Яке в тебе обличчя…

— Яке?

— Воно сповнене пристрасті… Ця насолода… Тобі добре… Як же тобі добре… — і цей жест, його рука, що повзе по моєму обличчі, крізь запахи меліси й евкаліпта, крізь пряний запашний полудень, чіпляючись за губи, плутаючись у волоссі.

І начебто з ударом мідних струн на цимбалах, до мене крізь цю пряну спеку долетіло:

— Кінчай… кінчай… кінчай…

Раптово мою щоку обпалив хльосткий ляпас. Я неймовірно зависла над оргазменою прірвою, час начебто зупинився, і я буквально ширяла в тім, що звичайно триває стрімку секунду.

Час зупинився. Боже ж мій… Та вибий же ти себе з мене!

…І потім ще — несильно, але лунко, хльостко, і я начебто на гумовій линві, гойднулася й підскочила в цій своїй космічній безодні.

180 хвилин щастя.

14:47

Я встала, поправила одяг, надягла навушники, палець охоче ліг на кнопку «рlау».

— Спасибі, — сказав Гепард і залишився десь позаду, поки Джон Хукер дуже в тему співав мені про «Unchain My Heart».

Під час нашої прогулянки пляжами батько якось напружився й почав злобливо щось сичати й розмахувати руками. Я сонно повернула голову лише на другому реченні, коли почула багатообіцяючі «мерзота» й «стерво». А річ була ось у чому: ще дорогою в «Марат» ми одночасно відзначили появу на пляжі нового сімейства — дві жінки років 35–38, що сильно молодилися, й дівчинка, така ось ніжна, цілком сформована квіточка старшого шкільного віку. Вони були цілком білі, й поки ми брели бетонною набережною, вони, весело щебечучи, мазалися кремом для засмаги. А тепер, за якісь жалюгідні 20 хвилин, наш неперевершений, нахабний і звабний імрайський змій уже сидів, затишно влаштований скраєчку на їхній підстилці та щось жваво з ними обговорював. А боязка квіточка тим часом лежала на животі трохи віддаля й із жахом та зацікавленням невідривно дивилася на мого коханця.

Потім, коли я неуважно потьопала нагору, в кабінку для переодягання, моя нова суперниця статечно прогулювалася попід ручки з мамою. Обидві були в крислатих солом’яних капелюхах, кокетливо зав’язаних шарфиками. І Гепард, готуючись прийняти їхні привітні посмішки, стояв, спираючись на червоне поруччя, й тримав у руці майже цілий банан. І тут, тихою шовковистою тінню, я вистромилася з-за його плеча, навіть не глянула в темно-зелене скло його окулярів і відкусила здоровенний шматок непристойного фрукта під ошелешені погляди сімейства, а по тому, вихиляючи голим засмаглим озаддям, почвалала вниз до татуся й навіть не озирнулася.

Tag Neununddreizig

Вранці вирішили піти в Алупку. Небо було якесь каламутне й білясте. Та поки ми снідали (ненавиджу сир зі сметаною!), поки збиралися («Адо, як ти можеш бути такою нечепурою?!»), почало начебто світлішати й біля павукоподібних воріт нарешті прорізалося сонечко. Мене залишили на сторожі біля сумки з парасольками й кофтами, а тато повернувся на маяк по наші пляжні речі.

Стрибаючи з пірсу, я звернула увагу на ще одне вагоме поповнення в рядах імрайської публіки: двоє дівчисьок, років по 17–19, досить добре засмаглих, із ніби виточеними фігурками, прямим русявим волоссям, зібраним у високі хвости на потилиці, в майже однакових тигрових бікіні, досить спокусливі з вигляду — зі зверхньою зацікавленістю спостерігали за моїми польотами зі зруйнованої частини пірсу. Дівки ці стояли на улюбленому Гепардовому місці в товаристві неначебто тата (нудний пузатий вусатий дядько). Сам Змій, як було домовлено ще вчора, вирішив не мозолити батьківське око й пішов на півдня засмагати в «Марат».

Ну, тут уже все пішло наперекіс. У сієсту ми з Зінкою поперлися на «Ластівку». І як же неймовірно вибірково працює батьківська інтуїція: за арахісовою лушпайкою, що загубилася в складках мого одягу, він безпомилково встановив факт несанкціонованого виходу за межі тюрми. Були крики, гнів, моє каяття… А потім був шок.