Смак заборони

— То так?

Звісно… Так! Так!!! Так, Гепарде, авжеж, Альхене!

Якщо мені це не завдасть великої праці, то хіба ж мені важко в пекучу сієсту прокрастися джунглевими стежками й прослизнути на пляж?

— Так, Сашку, без проблем, — я скріпила угоду ніжними обіймами та мерщій повернулася додому. У передпокої скинула в'єтнамки, й батько, що з’явився за 10 хвилин по тому, застав мене за різанням салату.

Якимось утлим суденцем я перебралася через бермудський трикутник обіду, потім щось мила, щось сортувала на поличках, щось підмітала, потім розмазувала холодну воду по стегнах і бризкалася «Каїром» (але ж тоді, на Генералці, він, цілуючи мене, шепотів: «О Боже… Як ти пахнеш…»). Ну, а потім, під якимось сумнівним приводом отримала «добро» на сидіння на веранді Старого Будинку й уже мчала щодуху геть із Двору.

Повз мене пролетіли павукоподібні ворота, роздвоєна сосна, поруччя Старих сходів. І Альхен, напружений, знімав з себе веснянкуватого чортика, уже в майці й шортах, посміхався з-під сонячних окулярів, дивлячись, як я нахиляю голову під двома пересічними діагональними трубами й підходжу до лежака (без рушника). І цей його голос: «Я ж казав, що вона прийде». Танюшка програла заклад і на мить насупилась, відійшла вбік, а він посміхнувся мені, сказав, що краще буде, коли разом нас бачитимуть якнайрідше і я мушу піднятися туди за 10 хвилин. А він іде просто зараз.

Неможливо описати, як довго тягся час. Танька була бадьора й життєрадісна, а я відповідала невлад, і Вірі, здавалося, було зовсім байдуже — куди й із ким (і навіщо) я зараз іду.

А потім стрілка на моєму годиннику перемістилася за заповітну рожеву літеру «р» у слові «hipp» на моєму білому безцифровому циферблаті, і я радісно рвонула геть із розміряного сієстою сонного пляжу.

Він сидів на лаві, в затінку, а коли побачив мене, швидко відклав книжку, встав і сказав:

— Нарешті, а я вже думав, що ти ніколи…

Ніхто й ніколи…

Не цілував мене так, як робив це ти. Ніхто й ніколи не здавався мені в своїх гріхах таким досконалим. Ніхто й ніколи не міг розбудити в мені такий обвал почуттів, щоб від розпухлих, солодко-незграбних губів із тихим рокотінням мчав усе нижче та нижче… Ніхто не міг так засліпити мене й зробити такою непорушною — я розчинялася, розпливалася й не пам’ятаю, як ми сідали на лаву, як обіймалися, яким хитромудрим сплетінням з’єдналися наш руки й ноги.

Сарафан був наполовину зсунутий, але раптом якась відьмина тінь за курним вікном сполохала гармонію, Альхен відірвався від моїх грудей і сказав, що за все існування цієї лави (точніше — його на ній) жодна пара очей не затьмарила плину пряної самби. Пророча тінь змін, які грядуть. Камінь, пущений у скло сталості.

А потім він сидів з відкинутою на спинку лави головою, і його обличчя було страхітиво близько — за сантиметр піді мною. Він навіть не скинув шорти, і збоку це, можливо, мало вигляд безневинних витівок. Моє розпущене волосся падало йому на щоки й, напевне, закривали нас, коли ми цілувалися.

Він міцно тримав мене за стегна, налаштовуючи на ритм, потім його друга рука пробралася кудись, і він прошепотів:

— О Боже… Як хороше… Як же добре ти це робиш… Ах… Як же тобі хороше…

А я пригорнулася до нього ближче, здригаючись, від лебединого ковзання пальців по моїй спині, припала губами до його гладенької шиї, жадібно, мов вилуплене з ебенового яйця вампіреня, силкувалася випити його всього. А по тому мене поглинув якийсь заблуканий стан ширяння в небесах, що його зріла романістка назвала б «несамовитою млостю» — пам’ятаю тільки, що лобом і переніссям притискалася до його диявольського плеча.

— Як швидко можна тебе збудити… — його пальці заповзли в моє волосся, я знову здригнулася від тієї солодкої вкрадливої наполегливості, з якою він трохи відкинув моє обличчя, щоб дивитися в очі.

— Але ж ти sexy… Такий чарівний вираз… У тебе ластовиння, начебто з меду.

— То з’їж його…

— Ах, якби, — він лоскотав, покусуючи, мочку мого вуха, граючись масивною сережкою, срібною, з коралями, — якби я міг, я б усю тебе з’їв.

— Ах… не треба… Я ненавиджу це трафаретне… Ти б усіх нас пережер…

Альхен дивно захихотів і потім рвучко встав (так, що я зачепилась ногами в нього на талії, а потім м’яко стала на землю), подивився в очі (і мені стало страшно), а коли я вже почала поправляти сарафан — смикнув мене за руку так, що коліном я прокреслила невеличку дугу за сантиметр над землею. Ще одним ривком він пожбурив мене спиною до себе, в обійми. Ми завмерли так, він міцно обіймав мене, а я, в солодко переляканому очікуванні, торкалася до мускулів на його руках.

Від важко дихав мені у вухо. Це було, як у тих снах. Моя спина більше не мерзла. Я могла покласти голову йому на плече й дихати своєю мрією. Щастя просочувалося в мене разом із повітрям і теплом його тіла.

І тут раптом трапилося щось стрімке, зовсім неправильне, й перед тим, як я встигла це проаналізувати чи злякатися — зовсім нові, мокрі, липкі почуття притупили свідомість. Я жалібно промукала щось і спробувала вирватися, але він перехопив і стиснув мої зап’ястя, зробився якимось свинцево-брутальним, вимогливо штовхнув мене в спину, і я незграбно зігнулася.

— Ти так хочеш? Ти цього хочеш, так?

На батьківське запитання про натхнення (він уже встав і вовтузився з чайником на кухні, коли я спіткнулась об підстилку та похмурою сомнамбулою посунула у ванну) я відповіла, що писалося добре й у мене майже готовий план геніального роману.

Холоднюча вода витверезвляла.

З нагоди нашого фантастичного примирення було продовжено заняття англійською. Все, чого від мене було потрібно, — це протягом години, поки ми сидимо в парку на лаві, читати який-небудь piece of English literature і потім виписувати всі незнайомі слова та фрази й учити їх напам'ять. Цього разу мені зовсім випадково трапилося лесбійське фентезі The Northen Girl, де жовтокоса сіверянка опиняється в смаглявому колі войовничих азіаток і через певні розбіжності в поглядах у них зав’язуються і розв’язуються дрібні побутові конфлікти.

Ритуал передпляжних пообідніх занять відбувався, як правило, в «Дніпрі», на тінявій лаві навпроти Античної альтанки. Але саме сьогодні вона була зайнята. І навіть запасний варіант — кругла ротонда на місці, де був колись старий ліфт, — теж окупований неквапливим гладким сімейством. І тоді татусь розгублено запитав: «Ну, й куди нам іти?».

За 5 хвилин ми вже сиділи в заборонному дворику на ясно-зеленій лаві. Я знову була тут. І нюхала мрію. А татусь усе дивувався, як я примудрилася виявити цю місцину.

— Ми ще торік із Лікою і Зінкою сюди гуляти ходили… — і насунула на чоло козирок бейсболки, затулила очі темними окулярами, начепила навушники й механічно, навіть не підіймаючи повік, перегортала сторінки.

Tag Siebenunddrezig

Вранці я не прокинулася.

Тобто, такого в принципі ще ніколи не було. Минулого вечора я вирубувалася ще на пляжі, тож завалилася спати відразу по вечері. Було смішно, але мені здавалося, що в мені відкоркували якусь нову чакру (хи-хи), й організм перебудовується.

А вранці татусь не зміг розбудити мене, щоб іти на пляж.

І розштовхав тільки до обіду! Я проспала 19 годин, була зігнана з ліжка, відмокала хвилин 20 під холодним душем, але все одно відчувала дивну сонливість.

У сієсту мені спати не дозволили, але кудись іти було ліньки, і я провела розкішні 2 години, пописуючи роман (цей самий) і слухаючи дві перші пісні на Зінчиній музичній відеокасеті — вони, ці пісні, якоюсь мірою ознаменували все моє солоно-жагуче літо — Madonna, «Erotica» і Mylene Farmer, «Beyond My Control».

На пляжі, поки я бігала переодягатися, Альхен стурбовано запитав, чому не бачив мене вранці (ні, ну буває ж таке!).

— А я вже почав хвилюватися, що в тебе почалися твої червоні справи.