Смак заборони

А потім я побачила щось іще. Зелене сонце на мить засліпило мене, і, очікуючи поки відсунеться біляста завіса, я могла розрізнити лише витончений граціозний силует, що стояв на протилежному кінці пірсу, біля поруччя. І по мірі того, як біла картинка наповнювалася фарбами — поступово набувала обрисів маленької, неземної істоти зі шкірою, мов пелюстки магнолії, у величезному солом'яному капелюсі, з чорним хвилястим волоссям до пліч, у ніжному купальнику барви кульбаби.

Я підвелася на лікті, скинула окуляри й почала безсоромно розглядати її, а серце моє вже відстукувало збуджене «мам-ба, мам-ба, мам-ба». І по тому я рвучко підхопилася, на ходу застібнула ліфчик від купальника та помчала до неї вузькою кроквою і з життєрадісним криком кинулася обіймати мою чарівну чорнокосу Полінку з Дніпродзержинська. Вона вищала від захвату, так, що Альхен вдавився бананом, дивлячись на нас. І його мета вочевидь перетнулася з моєю. Я заберу дівчисько собі й хоч один-єдиний раз покажу мерзотникові, що теж дещо вмію.

Вона приїхала вчора. Невимовно щаслива, що знову тут. Торік вдалося приїхати тільки 7 липня, тобто наступного дня по нашому від’їзді.

— У тебе такий гарний вигляд! — сказала я їй, моїй однолітці, яка два роки тому, в блакитному 1993-му, була такою собі кощавою, смаглявою дитинкою без талії, без місячних і без жодних інших статевих ознак.

Полінка ніяково знизала плечима й нахилила голову так, що лискуче чорне пасмо майже цілком закрило обличчя. Звичайно, вона знає! Де ж це моє далеке, неповернуте почуття, коли виходиш уперше на пляж у своєму новому дорослому тілі, й власна краса, досконалість і ніжність форм начебто підносять тебе над землею?

Ми прогулялися до воріт «України», зморщили носики перед Максом, потім назад до «соборика» й повз Гепарда… І тут ось вона сказала:

— Я ж іще з дядьком Сашком не привіталася!

Дядько Сашко на її сакурове вітання відповів неетичним компліментом із приводу її сформованості, а потім ми пішли купатися.

Поленька зворушливо попросила мене постерегти її в кабінці, щоб хтось, не доведи, Боже не нагодився та не побачив, як вона переодягається. Я заникувато погодилась. І якось так вийшло, що попри всі мої хитрування повернутися спиною до орхідеї не виходило. Я стояла, весь час неприродно вигнута, невлад відповідаючи на її бурхливу промову. Мушу зізнатися вам: щось неконтрольоване набубнявіло духмяною рожевою піною в моїй душеньці, яка схвилювалась, і мої очі мимоволі звузилися, як буває від надлишку почуттів травневого вечора, коли між квітучого бузку та зірок заливаються солов’ї.

Поки Клеопатра охороняла вже мене, я була дійсно зворушена цим великооким обличчям, яке, до мого смиренного захвату, було повернене аж ніяк не в бік жовтого урвища. І ще, мені здається, що її, таку безневинну (що так фатально легко виправити), вразила така подробиця, як руде серденько на оголеному мною інтимному місці.

Полінка плавала в гумовій шапочці під церберівським оком своєї міцно збитої фіолетовокосої бабусі, яка, поза сумнівом, була дуже розумною жінкою, бо виразно відчувала присутність якогось перевертня-спокусника, але все-таки недостатньо досвідчена, щоб з’ясувати: ним є руда подруга ранніх Полінчиних літ, чиї безсумнівна цнотливість та інфантильність, як і годиться в її віці, витікають (усього-на-всього) з суворості й поважності тата, якого, напевне, десь глибоко в душі побоювалась і вона сама.

Полінка тим часом дуже довго розповідала про свою школу (з математичним ухилом) і про те, «що вони там витворяють», а я, насторожена й здивована, відчувала, як відходять від неї ті самі флюїди, що безпомилково потрапляють у потрібні заглибини моєї підсвідомості — як це звичайно трапляється під час знайомства двох самотніх створінь чоловічої та жіночої статі з суміжними інтересами й у одній віковій групі.

Правда, буває ж таке, Альхене?

Він з дивним, начебто скам’янілим обличчям стояв, тримаючись за поруччя просто над третім пляжем, де ми лежали, розпластані на гарячій гальці, мокрі, з сонечком у кожній солоній краплі на наших тілах, грілися після купання, ще й досі про щось теревенячи.

Серце моє стукало десь у районі горла, а може, вздовж усього хребта — від рудої чирви до самих очей. А вона сміялася з приводу моєї податливості холодові.

Поленько… Та який з біса холод! Мене трусило від того, що цього літа з мене вилупилася якась зовсім незрозуміла істота, що гордовито посміхалося вчора на «сосновському» пляжі й тепер ось відчуває дивний потяг до того, що для решти закрите глухою заслінкою моральних принципів.

Потім ми знову пішли переодягатися (Боже, невже вона десь у глибині душі ходить туди так часто тому ж таки, що і я?) і цього разу переодягалися одночасно, стоячи обличчями одна до одної. Це був від самого початку наш маленький світ, ніби пісочниця у дворі, де керуються якимось безглуздим, непідвладним дорослій людині сприйняттям істини.

Ми знову гуляли набережною, і одиниці, зацікавлені в нашій схоронності, начебто відчували, як у пляжному повітрі народжується щось зайве; але що саме й у кого (двоє життєрадісних підлітків), зрозуміти не могли.

Полінка давала мені почитати найзахопливіший на її думку журнал «Крымуша», де були всілякі ребуси, головоломки та ідіотські віршики, але з таким само тихим захватом слухала вона й розповіді про мої враження від свіжопрочитаного «Степового Вовка» Германа Гессе й сотні разів переглянутого з допомогою Зінчиного відика кліпу «Еротика» Мадонни, де так здорово передаються цей зіпсутий солодкий біль і хмільна знемога очікування.

Потім були жваві оповіді про школу, про юннатів, про музичні заняття (Ратха грала на скрипці), а я все слухала й слухала, ловлячи з цих виноградних вуст щось зовсім інше.

Я була щаслива.

Татусь так само, як і бабуся, відразу стрепенувся, стурбовано супроводячи кожну нашу прогулянку, крокуючи з інтервалом у три метри, але нічого зрозуміти не міг.

Полінка з фіолетовою мегерою скупалися ще разок і пішли, а я подалася назад на пірс, відпрацьовувати стрибки. Суддею був Гепард, який показував «клас», якщо вдавалося добре, й розмахував піднятим великим пальцем, якщо було просто чудово.

Віра час від часу посилала мені жваві погляди, які мали ніби щось спільне з учорашнім персиком, зіпсутий смак якого дотепер цукрився під язиком.

Tag Sechtsundreizig (день тридцять шостий)

Операція «180». Дуже просто — всі шляхи розходяться, навіть наші з татусем, як би фантастично це не звучало, іноді розгинаються, мов пелюстки бананової шкірки.

Я примудрилася зробити навіть це — на тридцять шостому дні нашого відпочинку дістала його тим, що канючила з приводу походів у «Марат» по харчі. Він навантажив мене сумками з матрацом і рушниками й відіслав додому, а сам рушив уздовж пляжів, у сизу берегову далечінь. І мені нічого не варто було піднятись на ліфті й знову спуститися. Рухаючись уздовж стіни, майже навпочіпки я дісталася до Альхена. А він з посмішкою кивав, поки я відправляла в політ свої шорти, і лагідно запрошував розділити його червоний килим-літак, поки ми летіли крізь словесні простори.

Мені здалося, що в своїх стосунках із жінками він не має якоїсь чіткої ієрархії — адже, в кінцевому підсумку, ми всі були для нього, й кожна, виявляючись із ним наодинці, знала, що вона найпрекрасніша, найсексуальніша в світі. І тої миті, що іскрилася, — це було саме так. А він сам був вільний, незалежний і так страхітливо далекий від тієї паралелі, до якої встигла дорости я в своїх незграбних спробах виліпити нову себе.

І потім, ніби між іншим: а що я роблю сьогодні в сієсту?

Ах, у сієсту з першої до третьої?

Ах, у сієсту біля першого корпусу?

Ах, он воно що… Загалом, у мене в пам’яті ще загрозливо біліє маячок татусевої панамки в маслянистій, сирокопченій людській масі й пастельних розливах розжареного бетону. Я манірно повела плечем, закидаючи голову куснула намотаний на палець рудий локон.