Смак заборони

Tag Vierundzwanzig

(день двадцять четвертий)

Вранці ми говорили про неї з батьком.

Сидячи на своєму дивані, підтримуючи під горлом біле простирадло, я, з відвертістю непорочної та наївної молодшої сестри, з усіма почуттями, які повинні бути властиві справжній професорській дочці, розповіла йому все про спини, про пляжі, про уривки слів і про те, «як це було насправді». Про вечір я змовчала, по-гурманськи вичікуючи слушного моменту. Відтягувати задоволення — це вище благо для моєї підлої душі. Потім, за сніданком, з кам’яним і водночас дуже виразним обличчям, яке дозволяло перейматися всім драматизмом мого переляканого подиву, я сказала: є ще дещо.

Ми навіть пропустили звичну сварку о восьмій. Батько й молодшенька, що раптово стала значно кращою, в стані глибокого шоку намагалися аналізувати нерозважливі вчинки одурманеної та заміжньої старшої. Як таке могло статися?

Атож (хі-хі), як же так, га, тату? Адже ми з тобою тепер єдина сила проти неї, а не ви з нею проти мене. Оце так-так! Ну, нічого, в тобі, сестричко, забагато порядності, й навіть якщо цей лисий павіан тебе вже й трахнув, то мізки твої все одно так просто не зміняться, отже, я влаштую тобі опозицію, ще крутішу за ту, яку могла б вчинити мені ти, якби виявилася в одній партії з татусем. А тепер тримайся й дозволь побажати тобі удачі…

— Тату, знаєш, — із усією майстерністю, на яку була здатна, запищала я дитячим голосочком, лагідно й любо, як під час перерви між нашими сварками, коли лаятися не було за що, — вчора діялося щось дивне. Не знаю, чи маю право таке говорити, але Мирослава… Ну… Я… Вона поводилася дивно… Незвичайно… Ти стежиш за моїми думками? Так, поза сумнівом, те, що я зараз зроблю, — зрадництво з мого боку, та ще й яке! Це підло й не по-сестринськи, але я зобов’язана, я змушена до цього форс-мажорністю обставин, усією небезпекою, всією загрозою, що нависла над усіма нами, я повинна сказати тобі це, — я напружено ковтнула, — учора вона була не з нами.

Ми йшли далі, порівнялись із Капітанським містком і деревом, де тоді, чотири дні тому, стояв цей стерв’ятник. Пахло ніччю.

— Що ти таке вигадала?

— Ти не зрозумів… Учора навіть ідіотові було видно: з нею щось не те… Що вона задумує щось своє.

— Я це помітив. То вона…?

— ТАК. Так, вона вбралась, як на бал, напахтилася так, що…

— Коротше.

— Якби все було легально, то вона б не шугалася так. Ми просто дійшли до дніпровської столовки, потинялися парком. Вона була якась відсторонена, чи що, й потім чогось не схотіла виходити через ворота, а піти навколо, повз 6-й корпус. Я відчувала: щось fishy, ну, ти розумієш, щось не те. І потім вона якось стрепенулася, якось… Вона молола якусь маячню, щось безглузде, розумієш, і потім… І потім… як рвоне на Місток!

Запала пауза. Ми спускалися на пляж. Вузькі прольоти дозволяли рухатися тільки одне за одним, і я не бачила його обличчя.

— Це був ВІН. Він, я впевнена, я чула голос, Боже мій… Який кошмар, я ж боюся його… Коли ця мерзота дасть нам спокій?! Я ж просто боюся тепер…

— Shut up! — буркнув татусь. — Ну, що ж, я так і думав. Хоча все-таки несподівано вийшло.

Цього ранку до мене ніхто не репетував, а образа, завдана ввечері, поступово розчинялася в садистському смакуванні прийдешнього виховного процесу. Особливо потішив Гепард: ніби нічого й не сталося, він з’явився о пів на десяту (дивно свіженький після вчорашнього) плюс підбадьорливе видовище татусевої та Миросьчиної спин, які повільно віддалялися до «соборика».

Я колодою звалилася з пірсу та меланхолійно поплавала. Це була кумедна пародія на справжній стрибок у воду, котрого, як і багато чого в цьому житті, я опанувати не спромоглася.

Моє вдоволене загоряння перервав мишачий кулачок сестри.

— Вимкни! — адресувалося плеєру.

Я кволо натисла на «стоп», зняла один навушник, потім другий, потім окуляри, далі сіла, потяглася, витерла обличчя, позіхнула й тільки по тому сонно звернула свої тьмяні очі до сестри. Вона була роздратована й розпатлана.

— Це ти батькові розповіла? — брутально почала вона без жодних вітань. Я протерла очі ще раз:

— Га?

— Ти… ти… Мені батько зараз влаштував скандал! Скандал! Це ти, маленька сучко, я ж просила тебе!

Я здивовано кліпнула, потім кліпнула ще раз:

— Що?

— Виходить, це Зінка… Ви обидві… маленькі сучки. Мені казав Сашко…

— Ах, Сашко… Ну, і як там учора — чим ви займалися? Про що говорили? Його тато, здається, не дуже любить?

— Сашко… А що? Власне, я вчора, щоб ти знала, ходила до свої друзів у «Дніпро», вони приїхали нещодавно. Дуже гарні друзі, ми ходили в барчик.

— Куди?

— У бар, в «Дніпро». Побалакали… Вони приїхали з хлопчиком, він дуже хворий, тому на пляж вони поки що не ходять.

— А Сашко?

— А Сашко… Сашко дуже цікава людина, так, поза сумнівом… Таке широке коло зацікавлень…

— Ви що ж, усі разом у барчик ходили?

— Ні, я тільки забігла на пляж, він мені показав кілька вправ — і все.

— Та ти що! У вечірній сукні й на 12-сантиметрових підборах вигляд ти мала при цьому дуже екзотичний!

Вона злобливо глянула мені у вічі.

— Кавкнеш хоча б іще раз бодай щось татусеві… Не доведи, Боже, понесе тебе…

Я гмикнула, захопила плеєр та пішла нагору. Там на мене вочевидь чекав Гепард. Я ще й досі не оговталася після минулої ночі й коли побачила ці підлі баньки, моторошнуваті й гіркі спогади заструменіли, повертаючи кепський настрій.

— А, привіт, мавпо, ну, як, трахнув мою сестру? У кайф було, га?

Він місячно (як умів) посміхнувся й спритно схопив мене за руку.

— НУ?!

— Ми взагалі як домовлялися? — шепнув він, лоскочучи подихом висохлі локони біля скронь, — пам’ятаєш, як ми домовлялися? Що, нема тепер у твого тата більше турбот, крім того, щоб тебе в облозі тримати? Тепер, я думаю, ти можеш однозначно сказати, як там справи з Генералкою?

Я остовпіла. Просто обережно, потроху виймала себе з цієї лапи, напружено міркуючи над змістом сказаного.

— Я… я… готова…

— Натяк зрозумів. Від першої до третьої, чи не так?

— Ага.

Він злився з гепардовими тінями джунглевого тенту, залишаючи мене у вирі суперечливих почуттів.

Мене змусили з’їсти салат, багато супу, два курячі стегна з щедрим гарніром. Батькові було зле й без того, але після такої обжерливості він вийшов на заповітну релаксацію о 12:55 й залишив мені гору немитого посуду й дорогоцінну волю (у сусідній кімнаті біля відика). Рештки мого другого впокоїлися в порожнині відра для сміття. Я переконала Мироську, що їй зовсім не обов’язково йти зі мною туди, куди я йду. Вона насупилась і все-таки відпустила мене — напахчену й вимиту, в білому сарафані, з божевільним поглядом. Крихітка мимохіть здогадувалася, куди я намилилась.

Я стрибала кам’янистими стежками, мчала, мов буревій; у низькій траві, у високій траві; повз ці мініатюрні затишні куточки імрайського життя:

Кипарис. Діжка. Багато високої жовтої трави й пронизливо блакитного цикорію. Пісок із покришених черепашок і вохристі камінчики. Шматок моря й свіжий вітер. Полуднева спека. Шпагат із білизною між кипарисом і покришеною, побіленою вапном стіною. І колись настане день, у який це все перестане бути моїм. Коли-небудь я побачу це все востаннє, так, як кожна людина бачить у своєму житті останнє сонце.

— До дідька! — прошипіла я вголос і зупинилася перед тінявою огорожею, що невиразно сіріла серед голого, безбарвного каменю. Там, унизу було урвище. Імрая. Ось тут, на цих тихих відлюдних скелях, в спекотну сієсту, де дзенькіт тиші й далеке, вкрадливе похлюпування хвиль свідчать про апогей щастя людського існування. Вони не розуміють цього. Ніхто ніколи не зрозуміє. Це жовто-буре каміння внизу, ці м’які льодяникові хвилі й розмірене погойдування пухнастих водоростей, цей рай — я більше НІКУДИ не хочу! І настане день, коли почнеться мій останній ранок. Спочатку тут, а потім у всій обмеженості світу. А що буде потім — ніхто не знає.