Смак заборони

Присвячена походові з Зінулькою на Генералку. Ми не купались, і, крім матросів, що фарбували іржаве поруччя, нікого не бачили й не чули. Якщо пам’ять не зраджує, то саме 3-го липня ми вирішили навідатися в «Ластівку», де працювала її мама, наїлись до знемоги морозива й були хвилини за дві доставлені додому на червоному «Фольксвагені» — до самого маяка, де на нас уже чекав, гнівно постукуючи ногою, papah. І поки я вилазила з задушливого салону, мені здавалося, що я розсиплюся під його спопеляючим поглядом.

Коли він довідався, що я не просто полишила маяковий дворик, а ще й набралася нахабства, щоб попертись на саму «Ластівку», почав репетувати: як це так, що я взагалі значу для Цехоцьких, яке право маю жерти задарма морозиво та їздити в їхній машині (про солоні горішки я розважливо змовчала).

Мене гризли не просто підступи депресії, а ще й каяття. На мене зійшло осяяння: головний винний не татусь, який вічно мене нікуди не пускає, а я сама. Він же просто дуже хворий, йому так зле, як мені, ідіотці, й не снилося. І скільки ж додаткових мук завдає йому ця мудра й гуманна Адора! Завершилися роздуми доволі прозаїчно — я майже по-київськи ридала, гірко й захлинаючись, майже чверть години, поки зовсім не заблукала в думках і не втратила того голчастого зв’язку з болісною темою (водянистий образ) і первісною причиною самих сліз. Просто так, без приводу плакати я можу, коли війну або програно, або ж виграно, а робити все одно нема чого. А в мене ще 23 дні попереду! Рівно половина того, що минуло.

Ми спустилися на пляж із Мирославою і моєю племінницею втрьох. Залишили батька, який знову трішки занедужав, удома. Я непомітно напружувалася, силкуючись збити в одну купу всі свої ріденькі кисленькі думки, й намагалася збадьоритись. Ішла сходами, задумуючи: якщо остання буде парною — татусь прийде, непарною — не прийде. Але не судилося. За годину по нашій появі він виткався начебто з повітря, своїм прибуттям практично нічого не змінюючи, бо гепардність цього дня була аж надто пасивна й ми обоє перебували в невиразній злості одне на одного.

А потім я немов із дна сухого колодязя побачила: That One і моя сестра. Спини. Це був шок. Це було потрясіння, це була найвитонченіша жорстокість із усіх, застосованих до мене досі, це був біль — плямистий, глухий, мов шорсткий бетон під моїми ногами, гострий у своєму резонансі, доміноподібний, місячний уповні, пекучий імрайський біль. Я стояла, й мене трусило, мов осиковий листок, мене хтось поштиво запитав: може, мені зле? Ні! Ні…

Я начебто зі скляної колби, наповненої формаліном, дивилася на перекручений, безмовний і недоступний світ, на цих двох, пронизливо щасливих. Це безжальне щастя, що струменіло з-під їхніх упевнених, неквапних кроків, ранило найбільше. Господи, які ж щасливі вони… миті початку. І мене стисло спогадом — ось так, два роки тому, можливо, цього самого дня й цієї години, на її місці йшла і я. Маленька, руденька, в рожевому сарафані, теж щаслива, теж вільна, без ярма безмовної любові впоперек усієї волі до життя.

Мої щоки заливали сльози. Люди дивилися й відвертались. Я трималася за червоне поруччя й на тлі розплавленого неба, моря та гальки бачила каламутні плями двох постатей і ці — обличчя-спина, обличчя-спина… які пірамідально відходили в білясту далечінь небуття.

Це були вже не ревнощі й не образа, і я не хотіла, о, як знемагаючи, я не хотіла визнавати жодного з цих очевидних почуттів. Я запекло заплющила очі на саму себе; я розчинилася в сколиханому потоці оцих людських облич, оцих димчастих плям моря, пляжів і акварельної Імраї, стояла й відчувала кожен атом цієї аури нових починань, яка оточувала дві постаті, що віддалялися. Я відчувала, бачила, розуміла. Все, крім себе.

Але тут із піднебесся виник татусь. Я змішала море з мокрого волосся зі слізьми на обличчі, жестом підлого мазуна-карапуза без слів тицьнула кривим пальцем у ці дві спини й пізніше, сидячи на тому самому поруччі, вже з солоною посмішкою на потрісканих губах, дивилася на татуся, що віддалявся з Мироською. Він волав, а вона слухала. Він був злісний, владний і здатний забороняти, вона — занадто боязка й недосвідчена для самозахисту. Їй того разу перепало так, як перепадало часом і мені, — «по повній програмі», можливо, навіть трохи більше, оскільки те, що було для мене справою звичною і буденною, для неї виявилося брутальним і несподіваним. Я посміхалася, забуваючи про Гепарда, що ніжився на сонці метрів за два від мене, про пляжі, про лагідну блакить пронизливого неба. Але завданий біль і не думав минати, й усіма хребцями я відчувала наближення лихоліття.

Я трохи заспокоїлася, але розслабитися не вдавалось просто фізично. Сестриця поводилася жахливо підозріло й із усією природною пильністю молодшенького тирана-стукача я помічала кожен фальшивий рух, кожні слово та інтонацію, не властиві їй. Я начебто бачила її наскрізь, і ця грізна, похмура в свій цнотливості діва нагадувала тепер веселу школярку перед першим побаченням. Я помічала те, чого жодним чином не повинна була помічати, хоча б для збереження власних нервів. Краєчком вуха чула, проминаючи ЇХ, ще на пляжі, демонстративно дивлячись у інший бік і тим самим дозволяючи собі почути ще краще: це трепетне, приглушене, лагідне, а мені вбивчо бридке: «Ні, ні, дитина не проблема… рано спати… десь годинці о десятій…». Я безгучно заскімлила від своєї нищівної безпорадності, від своєї кволості й неволі, котрі найяскравіше проявилися саме зараз. Я замружилась і пішла далі за татусем, шкарбаючи в’єтнамками, волочачи майже по землі свій пакунок із рушником і матрацом. А що ще мені залишалося робити?

Цілий вечір вона була натягнута, мов струна, й нагадувала скрипку. Зазвичай по-рятівному балакуча, здатна так сміливо крокувати між мною і батьком, дорогою додому не зронила й слова. Так, скрипка. Було відчуття, що варто до неї доторкнутися — й вона заплаче. А ось хто мав би голосити — це я. Я не могла спіймати її погляду, вона відводила очі, залишаючи гарячі подряпини на моїй і без того зраненій свідомості. Я перебувала на межі нервового зриву. Татусь почувався кепсько й більше уваги звертав зараз на себе, аніж на нас, і якби я зараз була сама, кращого шансу на… годі було й чекати.

Одним словом, батькові Мирося заявила, що йде на прогулянку. І я з нею. І ще Зінка. Домовилися, що зайдемо по неї після вечері. Mama mia! Вона була в розкішному вечірньому вбранні, в чудових туфлях, які я б убила за перші три кроки кримськими горами. Від неї пахло, як від цілого саду квітучого бузку — багато, дорого, запаморочливо, й обгонячи нас, у застиглому вечірнім повітрі ці чудові пахощі лоскотали всі фібри моєї безнадійно хворої душі. Мирослава розпустила волосся, й воно відливало золотом, чудовими м’якими пасмами розтікалося по гладеньких напівоголених плечах. Двірські бабці-пліткарки завмерли на своїх лавах і з роззявленими ротами ошелешено дивилися їй услід (як ніколи, жодного разу не дивилися на мене).

Коли дійшли до павукоподібних воріт і перевернутого якоря, вона сказала, ні, закричала, майже як татусь: наказала нам повертатися в «Жемчужину» й гуляти без неї. А татусеві ні слова.

Вона не зізналась, просто помчала до НЬОГО. А я відіслала Зінку куди подалі, й ризикуючи вбитися на гострому камінні, спустилась у якусь трав’янисту ущелину за Капітанським містком, де до появи перших зірок під тихий гомін моря, не гребуючи ніякими виразами, виклала разом зі слізьми цій недобрій Імраї все, що я до неї відчуваю і думаю, і те, як це підло, і як брехливо, і як… як… як…

Коли зовсім стемніло, а для плачу не лишилося сили й від власних ридань стало просто нудно, я пішла плавати в нічній прохолодній воді, в цих золотаво-ебенових переливах. Ставало спокійніше, тільки холодно стискалося там, усередині. Я здригалась і лякалася своєї готовності й щемливої самотності. Отут, за такого казкового розкладу, на перехресті всіх можливих свобод — я ніяк не повинна бути сама…