Смак заборони

А ми спускались, як правило, до 8:00, воювали хвилин із 5, і по тому татусь брав свою надувну подушку та йшов до найдовшого пірсу, де вже золотилося проміннячко ніжного ранкового сонця, поки галька й бетон залишались у вогкому холодному затінку. Я, розгортаючи свій матрац, нюхала цю тінь, і запахи ночі лоскотали щось особливо сприйнятливе, нервове, розпалене, й невиразна злість підіймалася в мені, колючечками розтікаючись по руках і стегнах.

Я брала плеєр, надягала навушники, доходила спершу до «соборика», дивилась у це лазурове свіже небо, на море під ним і дуже повільно йшла у зворотному напрямку, від одного глухого кута до іншого, де біліла, щосили залита сонцем будівля канатної дороги й весело гурчав мотор на човновій станції. Було літо. Була Імрая. І була я. Сама. Боже, чим тільки не завдячую я цим чудовим, спокійним і мовчазним хвилинам цілковитого єднання з мрією, який шквал сліпучих почуттів валився на мене, коли я, бувало, стоячи під глухою бетонною стіною з написом «ЗАБОРОНЕНО!», ловила чутливим сканером загостреного зору нову, темну й хижу постать із зеленим рюкзаком. Він бадьоро прямував від ліфта залитим сонцем пляжем.

На шляху назад мене зустрічали нові особи. Була паскудна з вигляду дівка з неможливим шаром косметики на досить нестандартному обличчі. Я прозвала її суперницею.

Була бігунка — безлика чорнокоса діва з Києва (як повідомив Макс), легким її бігом, майже ширянням захоплювався не один татусь. До неї я ставилася теж із елементами прохолоди (м’яко кажучи). Вона гальмувала біля Воріт Енді (між «Україною» і «Ясною Поляною»), кокетувала з виродком і бігла далі, а потім наставала моя черга. («Дівчино, куди ви йдете — вхід за перепустками! Ах, немає перепустки? Ну, тоді приземляйся сюди, поговоримо!»). І ми теревенили, часом і по 40 хвилин. Час від часу в наших бесідах вимальовувалися досить сексуальні обриси, але заглибитися в основи мого жіночого становлення хвилюючим розслідуванням «Було, чи не Було» він чогось не зважувався. У міфах про наші діючі та недіючі зв’язки ми обходилися невиразним формулюванням «один мій друг» і «одна моя подруга».

Сьогодні Альхен прийшов тоді само, як і я, що пленталася зі своєї прогулянки, очевидно, слухаючи улюблену Шаде чи «Енігму». Через поганий настрій під прикриттям окулярів і навушників вирішила вдати, що не помічаю його. Потім, коли ми порівнялись, я все-таки зробила млявий знак рукою. Він відповів приблизно тим само й безкарно пішов у бік «соборика». Я так само безкарно попленталася слідом.

У кінці тенту хтось із нас усе-таки вирішив вичавити сухеньке: «Привіт» — і отримати рикошетом таку саму черству копію.

— Як справи? — запитав Гепард, готуючись до своєї ранкової розминки.

— Нормально. А ти як?

— Як? Це ти в мене запитуєш? — з незрозумілим роздратуванням. — Ха, а як, по-твоєму, може бути? У мене, щоб ти знала, погано не буває.

— А я від позавчора нічого не курила.

— Ах, як ЧУДОВО, — (на видиху й дуже голосно, дерев’яний меч спритно закрутився в повітрі), — тому, що моя дружина (Як? Що він сказав?), — викурює по дві пачки за день, і кашель у моїй квартирі лунає кожні 15 секунд (злобливо).

— А чого ж ти на неї ніяк не вплинеш?

— А з якого це дива я на неї впливатиму (ще зліше)? Нехай на неї впливає її чоловік. Ми, знаєш, розлучилися, — він говорив це так, начебто плювався, і з кожним словом наелектризоване роздратування зачіпало мене дедалі дужче. Я, щоправда, не могла зрозуміти, кого воно стосується, — його екс-дружини, мене особисто, а чи всього жіночого племені.

— А… я, здається, пам’ятаю. У тебе їх дві було? Баба така страшна й моторошно розумна? Вона, так?

— М-да, — він опустив меча, та голос залишався, як і досі, недоброзичливим, — усі мої дружини одна страшніша за іншу.

— Якщо чесно, я ніколи не думала, що такий тип, як ти, може ще й дружину мати.

Він знизав плечима, паскудно повернув до мене свою гепардову спину і, граючи хижими лискучими вигинами, нібито готувався до своїх йогівських вправ. Ми стояли посеред безлюдної сонячної набережної, зовсім самі, й щось пекуче, нудотне, одвічно імрайське, ладне було вибухнути між нами.

— Моя психологія трохи відрізняється від твоєї. Уявлення про життя… — сказав він, стоячи спиною до мене.

— Мої уявлення про тебе теж, чи не так?

— Ми розлучилися, бо вона була теж інша, точніше, — як усі. Намагалася люто протистояти всім моїм… Але я їй сказав… Так прямо й говорив завжди: «Застроми свого язичка собі в попку».

— Ги… Ти дуже волелюбний Гепард.

— Кгм, звичайно. Воля у всьому. Від усього. Прихильність — це для недалеких мазохістів.

— На кшталт мене, чи не так?

— Хтозна. У всякому разі, наступного року я вже сюди не приїду.

(Як? ЦЕ вибухнуло, і, дивлячись у безнадійний глухий кут, я зрозуміла, що стою, немов облита крижаною водою. Імрая почала танути).

— … або, якщо приїду ще, то ненадовго, і востаннє, цього разу точно востаннє. Місця, як і почуття, зношуються. Нема тієї первинної палкості, яскравості, а я хочу, щоб це почуття було завжди в мені. Виходить, залишаються тільки спогади.

(Усе, що ви мені залишаєте… Ви обоє, Альхен та Імрая).

— … у серпні приїде Генка на машині, ми об’їдемо весь Крим.

Я відразу уявила цю щасливу парочку. Сволота.

— … і наступного року я подамся кудись на Тарханкут чи на Мишоїд, — широкий жест у бік Ай-Петрі, — або туди, — жест іще ширший (мої думки — відчайдушніші) на море за мисом, — у Гурзуф, до Аю-Дагу. Хоча все там надто зализане.

— Ні, ні, ти що! Коли я там була, то ТАКІ місця знаходила… (квола надія знову задеренчала, мов полум’я незадмухнутої свічки).

— Вірю, — він став на руки, вниз головою, показуючи остаточний кінець розмови.

Зі слізьми на очах я подалася на руїни першого пірсу, й прогулянка цим іржавим кістяком нагадала мені про скелетоподібність усього мого імрайського життя. Унизу мерехтіло море, мінилось у золотавих переливах, ідилічно голубіла кам’яниста обмілина. Спіткнися — й навряд чи побіжиш назустріч новим випробуванням із незагіпсованою кінцівкою. Якщо взагалі ще побіжиш.

Самогубство?

Нерозумно. Вкрай нерозумно. Вихід із гри й втрата не тільки Імраї, але й життя, незважаючи на їхнє ідеальне доповнення одне одного, все-таки не найбажаніше завершення чергового розчарування, так щедро подарованого цією лисою тварюкою.

Зупинилася. Не здригнулась і таки дійшла до кінця викришеної бетонної крокви, спокійно сіла, звісила ноги. Правильно, навіщо мені ця пляжна тварюка, коли є прекрасна, невагома й завжди добра примара, що виникає виключно поза зіницями моїх очей.

Побачила татусеву грізну тінь, але сиділа й далі. Ще одне лихо. Завжди, варто мені тільки затриматися хоч на півхвилини, — він тут як тут. Або взагалі затримуватися не треба — він і так може будь-якої миті звалитися на голову та зіжмакати всі мої добре вибудувані думки.

— Агов, твій тато йде, — озвалося ще одне чудовисько.

— Бачу.

— Точно він, сюди йде!

— Та знаю я, мать твою, чого так нервуватися?

Він аж захлинувся й порушив при цьому ідеальну поставу японського самурая:

— Я нервуюся?! Та ну, ти чого! Я ж, дурненька, за тебе хвилююсь, а не за себе! За тебе, розумієш?

Я зітхнула, посиділа ще трішечки, труснула головою і скорилася бородатому закликові долі. Зістрибнула на холодний бетон та пішла мокрою галькою 1-го пляжу, не бажаючи, не в змозі сказати йому щось іще, не в змозі навіть подивитися. Нещасною не почувалася — глибина депресії викорінила в мені будь-які поверхневі переживання взагалі, й навіть жалощі до себе, такі властиві мені, займали в душі місце аж ніяк не нагорі.

— Ах, яка чемна донька… — долинуло до мене звідтіля.

— Іди на х…! — виразно й злобливо гаркнула я, наочно доповнюючи сказане характерним жестом.

Над головою скептично крекнуло, і я поквапилася прискорити крок. Татусева шапка грізно манячіла за сходами.

— Тат, розумієш, там я ось сиділа, а тут приперся ЦЕЙ, почав щось варнякати, так мені ось, стрибати довелося. Отак.