Крайня межа (СИ)

- Але це якась дурня. Я нічого не підпалювала. І причин, щоб хтось мене хотів підпалити не знаю. - відчайдушно втомлено пробурмотіла я. І він тут же вхопив мене за руку, видно тактильні відчуття допомагали йому заспокоїтися. Його рука була суха і гаряча і досить сильно стискала мою.

- Я знаю. І з розуму зістрибую…навіть не знаю, ти могла б бути в тій хаті…і я поки, що не можу заспокоїтися…і починаю все з початку. - важко ковтнув він.

- Все обійшлось. Все нормально. Я жива, здорова, хата згоріла і ми в усьому розберемося. - рваними фразами виклала я свій план на найближчий час.

- А знаєш, це мені в тобі і подобається. - хрипло розсміявся він. - Приїздить тут така зашугана на вигляд дівчинка, яку ніхто в рахунки не ставить і з милою посмішкою показує стальний стержень всередині. Блін, я коли дивився, як ти мужиків нагинаєш, не повірив спочатку, а ти посміхаєшся і всі йдуть і роблять те, що тобі потрібно. Я просто спостерігав за тобою, не йняв віри, що в тебе це вийде і прогадав - вийшло, задавила інтелектом і харизмою. І давила поки не стало так, як тобі потрібно, що саме цікаве там погладиш по шерсті, там похвалиш і всі вже в рот тобі заглядають. Потім стало просто цікаво спостерігати за тобою і я зрозумів, чому Сашко так над тобою труситься. Тебе не можливо перемогти, бо ти не здаєшся. Не вийшло, посиділа, подумала знайшла інший варіант. Тобі кажуть то не можна зробити, знаходиш, тих, які беруть і роблять. І робиш це спокійно, без паніки. Принцип один усіх заспокоїла, знайшла вихід. Ти взагалі нервуєш?

- А це допоможе?

- Ну, от я в мандражі, від того, що ти могла загинути, а ти вже жартуєш. - потер він руками своє лице.

- Ви оговтуєтесь, це нормальна реакція на стрес.

- Отже так, ти зі мною і від мене ні на крок. - підвів він лінію під нашою розмови. - Тобі треба поспати, бо ти вже на ходу засинаєш. Пішли. - він піднявся, взяв мене за руку і потягнув за собою. - Я тобі постелив.

- Дякую. - в’яло відказала і сіла на ліжко. Щось сил у мене геть не було, неначе всі закінчилися в одну мить, хоча п’ята ранку, то ж не дивно, я й попередню ніч то не дуже добре спала. І я заснула, здається, як тільки голова доторкнулася до подушки.

Проснулася, як від поштовху. Кілька секунд намагалася осмислити, що мене розбудило. Мені було страшенно жарко і я була не дома. Спомини накотилися оптом, поморщилася, коли до мого вуха докотилося чуже дихання нервово смикнулася і від побаченого мої очі округлилися, а рот відкрився в беззвучному крику. Поряд мене спав Ярослав Павлович, він займав більшу частину ліжка,а я тулилася з його краєчка. Розум таки спустився до мене, істеричний сміх потонув, так і не зародившись. І що він робить в моєму ліжку? Ладно, реакція просто невинної дівчини перед першою шлюбною ніччю, хмикнула подумки, все ж розсудливі думки, навернули істеричні нахили на місце. І я вже спокійно почала розглядати Ярослава Павловича. Навіть не думала, що у нього такі великі та густі вії. Його шкіра була блідою і під очима виднілися сині круги. Його губи привертали увагу і щоб позбутися спокуси я тихесенько сповзла з ліжка, натягла халат і тінню вислизнула на кухню. Зітхнула з полегшення, що таки не розбудила. Зайшла в ванну, в дзеркалі на мене дивилося затягане життям, бліде, як смерть створіння. Видихнула, себе заспокоїла тим, що краса то така сумнівна річ. Залізла в душ, водні процедури збадьорили. З ванної я вийшла навіть з ледь рум’яними щічками. Тепер організм вимагав кави. Можна навіть бутерброда. Намагаючись не шуміти зайнялася приготуванням того і іншого. Кавомашина гула, я скривилася, але подітися нікуди, каву я собі зробила. З бутербродом і кавою сіла за стіл. Перший ковток кави, це як зізнання в любові, це очікування цього відчуття, коли тебе торкнеть і світ з сірих відтінків перейде в райдужно кольорові. Це можливість за чашкою кави відчути себе і побути наодинці з своїм внутрішнім світом. І подумати, про вчорашні події. Про підпал. Про ворогів то звісно цікаво, але я слабо в то вірила. Ну, тому, що не могла назвати нікого, хто б ним міг би бути. Звісно незадоволені були, я не сонечко, щоб усім подобатися, але щоб піти в усі тяжкі, то - ні. Нікого з них не могла уявити в ролі душогубця. Може то я надто добре думаю про людей? Е, то вже параноїдальні думки. А я з своїми навіюваннями хворих думок живу навіть дуже в творчому тандемі. Має бути якесь інше пояснення.

- Дідько, Емілія, ти налякала мене. - та від голосу Ярослава Павловича здригнулася я і навіть впустила чашку. Він стояв в широких домашніх штанях, руками намагався пригладити розкуйовджене волосся, яке від того ставало ще більш дибки. - Я проснувся, а тебе немає, я вже подумав…а й ляд з ним. - щось незрозуміле пробурмотів він, коли я намагалася паперовим рушником витерти розлиту каву. - Зроби і мені кави, будь-ласка. - попросив він і пішов у ванну.

Провела його поглядом такий домашній він був милий, просто неймовірно спокусливий. Певно треба зайнятися своїм особистим життям. Хоча з естетичної сторони можу я за ним просто з цікавості поспостерігати? Можу, але погляд мій весь час блукає по його тілу, а це до добра не доведе. До його губ так і хочеться доторкнутися, а ці кривенькі зуби…ніколи не підозрювала в собі фетишиста. А тут на тобі, так сказати понеслася. І от чим зайнята моя голова?

- Я в душ, на пару хвилин. - заглядаючи мені в очі проговорив він. Мені тільки на це залишилося ствердно кивнути. І я зайнялася кавою і йому і собі. Підхопила чашки поклала на стіл. Сіла спостерігаючи як від чашок йде пар.

- Ти як? - повернувшись з ванної з краплинками води на волоссі Ярослав Павлович і я щось підвисла спостерігаючи, як краплинка повільно спадає…а най його…зусиллям перевела погляд на чашку з кавою, там же його і залишила.

- Все, нормально. Я тут роздумувала про пожежу і ніяк не можу її звести зі мною. - дивлячись в чашку відказала я.

- Ми розберемось. - сухо відрубав він. Я обійняла чашку руками.

- Мені потрібно поїхати додому…- тільки почала я говорити.

- Ні. - відрубав він не давши мені навіть закінчити речення.

- У мене навіть одягу не залишилося, зубної щітки і інших корисних для життя речей. Тому, я сьогодні поїду додому, а завтра повернуся.

- Ні. Ти нікуди сама не поїдеш. - в його голосі зазвучали сердити нотки. Відвела очі від чашки. Від дивився на мене з незрозумілою тривогою. - Я ще не відійшов від вчорашнього. З ситуацією ми ще не розібралися. Тому, поїдемо разом. - сказати, що я розгубилася, то нічого не сказати.

- Гаразд. Я нікуди сама не поїду. - прийняла я за краще з ним погодитися, а то його поведінка дійсно була ще трішки неадекватною.

- Я зараз з’їжджу на роботу, а ти побудеш з Галиною Іванівною. Потім поїдемо за твоїми речами.

- Ну на роботу допустимо мені теж потрібно.

- Ні, поки не вияснимо…

- Ярослав Павлович, - перебила я його. - це полишено сенсу. А давайте ми з вами цю паніку вгамуємо, а то я вже Рапунцель починаю почуватися. - Він постояв, обдумав сказане мною.

- Гаразд, - на моє здивування погодився він, - але їдемо разом і ти залишається в моєму полі зору. - ні, ну хотілося покрутити пальцем біля скроні, але стрималася, аби все ще більше не посилювати це тихе знетямлення. Тож ми зібралися, я одягнула свої джинси і футболку і ми поїхали в контору. Я посвятила себе роботі за ноутбуком, благо, що я його не забрала додому і він залишився цілим. Тікати від дурних думок в роботу у мене виходило дуже добре, перевірено досвідом. Тому, занурення було повне, правда не надовго. До мене в чергу вистроїлися місцеві, так просто зайти заглянути, як я, почути враження від пожежі з перших вуст і таке інше. Дістало це мене швидко. На шостого я вже так відчутно нагарчала, на дев’ятому відпрацювала своє почуття гумору, гумор народ не зрозумів, але я надихнулася, правда не надовго, далі я змирилася з цим фіглярством і почала працювати в тому, що було. На Ярослава Павловича я дивилася, як на рятувальника, бо як тільки він зайшов народ розвіявся.