Крайня межа (СИ)

- Ха. Я тобі більше скажу, вони ще й іноді процвітають. Іноді просто попадають в потрібний час і місце. Коли їх послуги чи продукція актуальна і потрібна ринку. Просто в цілому все досить динамічно змінюється. І я таке часто бачив де були царі і боги, землі під ногами не відчували. І бачив, як після них, ну може згадка залишалася в крайньому разі.

- Виживають ті хто підлаштовується під зміни, хто створює їх, хто постійно росте і розвивається, для кого слово інновація не є чимось страшним і загрозливим, хто з розумінням інвестує, хто мислить глобально, а провалюється успішно, хто ставить майже недосяжні цілі, хто фокусується на споживачі.

- Так, тобі подобається твоя робота? - заглядаючи мені в очі запитав він.

- Це ви зараз сказали з натяком, що я всього лише менеджер проектів, а не керівник? Від запропонованої посади я відмовилася. Мені нудно одне і теж робити, мені тяжко дався мій період в.о. хоча це теж був досвід. І результат в мене на посаді був хороший. Але я виснажилася, тому ми дійшли згоди, попри наполегливість мого керівництва, що я залишусь на своєму місці. Тому на сьогодні мені кидають ту роботу з якою ніхто не стикався і я роблю те, про що уявлення ніхто не має, як його треба робити. Я отримую постійно щось нове і цікаве, хоча останні два проекту вже не надихали . А керівництво, закинувши мене на край світу, отримує готове рішення. Результат: всі щасливі.

- А як же статус? Прагнення більшого?

- Життя досить швидко минає, щоб зосереджуватися на такій дурні. На той світ нічого з собою не забереш. Тому, жити варто цікаво. Ми лише гості на цьому світі і по собі варто було б залишити щось важливе, цілісне, таке, що хоч в дрібницях, але змінює світ на краще.

- Ти хочеш змінити світ? - лукаво посміхнувся він.

- Хочеш змінити світ - почни з себе. - посміхнулася у відповідь.

Стовбур вогню і диму я бачила ще здалеку. Передчуття, що горить саме моя хата мене не обмануло. Я десь приткнула машину, вискочила і побігла до хати, довкола стояли люди, пожежники феєрично намагалися щось врятувати, але вогонь їм не піддавався. Люди збіглися з усього села і всі безтолково металися і бігали довкола. Я з жалем, недовірою, шоком дивилася на пожежу, на язики полум’я , що жадібно пожирали хату. Відволікло мене якесь нелюдське виття, пошукала поглядом джерело звуку. На землі в оточенні людей сидів, розгойдувався на колінах і дико кричав Ярослав. Його безумний вигляд мене налякав. Що ж ще могло статися? Підійшла до них.

-А, що сталося? - запитала у людей. Запанувала, підозріла тиша, я б сказала всі видихнули відразу і витріщилися на мене.

- Не йди…- простогнав він.

- То ми можемо вирішити не в такий драматичний момент, коли горить хата в якій я живу. І що тут відбувається? Чому пожежа почалася? - відмахнулася від Ярослава і задала запитання усім присутнім. Ще хвилину тому Ярослав був на колінах з шаленим виглядом, як він підірвався на ноги згріб і притиснув мене так, що в мене ребра затріщали.

- Ти жива?! - безтолково бормотів він. - Ти жива.

- Видно не надовго. - пискнула я, від нестачі кисню.

- Але як? - відсунувши мене, але не відпустивши заглянув він мені в очі. Погляд був ще той, особливо коли його ще злегка трусило і в очах була якась сіра пелена жаху.

- Та, що як? Хтось пояснить, що тут сталося?

- А хіба ви не повинні бути в хаті ? Час ночі…- пролунало з натовпу.

- Мені не спалося і я вирішила покататися по околиці. - і тут таки до мене повільно докотилася їхня тиха паніка. - Почекайте, так ви що вирішили. …- докінчити мені не дав Ярослав, просто міцніше притис до себе. Він взагалі мене ні на мить не випускав від себе, максимум на відстань витягнутої руки.

- Але чому почалася пожежа? В мене все було виключене, - з тугою по втрачених речах і по палаючій хаті до якої я вже звикла виговорила я.

- Не знаю. - відчутно рикнув Трохим, який чомусь розглядав мене з не дуже добрим виразом обличчя. Перевела погляд з нього на натовп, люди стояли купками і тихо перемовлялися між собою. Моя долонь уже помітно заніміла в руці Ярослава Павловича, по судомі, що час від часу пробігала по його тілу, видно було, що його ще не зовсім попустило.

- Емілія, а давай ми сходимо до мене, я тобі валер’янки накапаю, бо щось ти дуже бліда. - підкралася до мене сусідка.

- Ні. - рявкнув Ярослав Павлович. - Вона нікуди не піде.

- Так їй же десь потрібно буде ночувати і жити.

- У мене поживе. - відрубав Ярослав Павлович і ще міцніше притягнув мене до себе.

- Ярослав Павлович, - до нас наблизився один з пожежників, - на хвилинку вас можна? - той кивнув, але потяг мене за собою. Чоловік покосився на мене, та на хватку Ярослава Павловича на моїй руці, та нічого не сказав.

- Що? - коротко кинув він фразу.

- Я ще поки точно не скажу, але ця пожежа дуже схожа на підпал. - я дивилася на пожежника намагаючись усвідомити інформацію, що хтось підпалив хату в якій я по ідеї мала спати. Ярослав Павлович здригнувся і підгріб мене ближче до себе.

- Можеш поки, що не афішувати дану інформацію. - тихо попросив Ярослав Павлович.

- Можу. - кивнув він. - Тільки самі розумієте …

- Ні, в чорта ще не розумію. - прошипів у відповідь Ярослав Павлович. Пожежник відійшов до своїх хлопців.

- Емілія, я зараз ще перекинусь пару словами з Трохимом і ми поїдемо до мене. - зробив він мені навіювання і махнув рукою Трохиму. Я ще щось погано думала, бачити, як ясно горить дім в якому ти жила і думати, що всередині могла бути ти. Щось розбалансованою я була.

- Трохим, є підозра на підпал, розберись. Емілія поживе в мене. - з якимось зміїним поглядом, навіть не моргнувши доніс він інформацію до Трохима, той повів головою.

- Якого…- та стримав себе від брудної лайки, яка так і рвалася з його губ. - Зрозумів. Розберусь. - кивнув він. І Ярослав Павлович потягнув мене до дороги, де стояла його машина, посадив, швидко оббіг довкола машини, поглянув на мене.

- Ти як? - стурбовано запитав він.

- Все, нормально.

- Щойно згоріла хата в якій ти жила. То нормального тут точно нічого не має. - я сиділа мовчки, глупа ніч, та шквал пережитих емоцій висмоктали всі мої сили. Ярослав Павлович кинув машину перед подвір’ям, оббіг машину, відкрив дверці витягнув мене за руку, привів і посадив на кухні на стілець.

- Емілія, я зараз чай поставлю, а ти давай душ приймеш. - і він таки поставив чайник і підхопив мене під руку провів до ванної.

- Зеленим рушником можеш користуватися. І я зараз щось з одягу принесу. - вискочив він з ванної, а я сіла на край ванної.

- Емілія, ось моя футболка і мій халат. Давай душ і виходь на кухню чай пити. Максимум у тебе є 10 хвилин. Потім я заходжу і витягую тебе. - пригрозив він і вийшов. Роздяглася, залізла в ванну ввімкнула гарячу воду і кілька хвилин просто стояла під гарячими струменями. Страшенно хотілося спати, виключила воду, витерлася, натягнула запропоновану футболку, зад вона прикривала і то було добре, зверху натягла на себе халат і вийшла. Ярослав Павлович договорив по телефону, положив його на стіл і вп’явся поглядом в мене.

- Емілія подивись на мене. - м’яко кажучи здивував він мене таким проханням. Перевела погляд на нього. В його очах хлюпалась турбота я бачила її там на дні чорної зіниці, під очима були сині круги, розпатлане волосся падало на очі, бачила також вертикальну зморшку на лобі і зморшки біля очей . Губи були міцно стиснуті, а руки перехрещені на грудях.

- Вам би поспати. - прокоментувала я побачене.

- Не можу мене складає ще неначе мозаїку. - і від його грубуватої чесності я смикнулася і підняла голову.

- Давайте ваш чай. - він поставив біля мене здоровезну чашку з запашним чаєм. Я охопила її руками і насолодою вдихнула і пригубила. - Згодна виглядає все поганенько. Але я точно знаю, що всі електроприлади вимкнула, але звичайно може ще бути коротке замикання, проводка то ту не першої свіжості.

- Пожежники уже більш впевнено кажуть, що це підпал. - подивився він на мене важким поглядом.