Крайня межа (СИ)

- Доброго дня! - привіталася я. - Щось сталося?

- Похорон йде. Помер Павло. Не знаю, як бідолашна Люда то переживе.

- А чого помер?

- Тромб кажуть. В лікарню його возили тиждень лежав в реанімації. Ох, горе то горе. Чоловік ще молодий 49 років.

- Жах який. Я дуже співчуваю його родині та друзям.

- Хороший чоловік був… - її голос зірвався і тут вона заридала, навзрид її лице перекосило, а вона давилася слізьми і ридала. Так гірко, так відчайдушно. Я тяжко ковтнула ком в горлі, не уявляючи, що потрібно сказати і зробити. А музика все наближалася і наближалася з-за повороту показалася похоронна процесія. Я стояла і дивилася за машиною з труною, за людьми які були в чорному і ридали поряд гроба, за людьми які ланцюгом тягнулися за ним. Людей була сила силенна. Серед людей я бачила і Ярослава Павловича. Він на хвилину затримав погляд на мені. Траурна музика відзивалася десь в животі. Це горе було просто відчутне фізично. Я провела поглядом процесію і з відчуттям спустошення і глибокого смутку повернулася в дім. Мене знобило. Дістала бавовняний плед і загорнулася в нього. Поставила каву. Спомини надоїдливими мошками кружляли перед очима, така ж траурна процесія і весь мій світ обірвався та перевернувся. Кажуть похорон то саме страшне. Як на мене то потім жити набагато страшніше. Збирати себе по кусочкам, піднімати з ліжка усвідомлювати цю реальність та вже без них і так кожен день з цієї роз’їдаючого душу біллю жити. Тяжко, нереально тяжко змиритися, не можливо уявити, що більше ніколи не буде тих щасливо проведених днів, обіймів, поцілунків, очей наповненими ніжністю, веселим сміхом. Спочатку був шок. Я не плакала, ні, сліз не було. Потім я загрузила себе роботою, щоб ні хвилини вільної не залишилося, спати не могла, їсти не могла. Я нагадувала привида, або згусток болю. Не могла бачити дітей на вулиці. Не могла дивитися на щасливих закоханих. І так минув ще один рік. За ним ще один і все стало не таке болюче і я вже можу жити з цим. Тільки іноді накриває. І я по доброму заздрю тим людям в яких є сім’ї, діти яких сміються які щасливі разом. Ні, я розумію, що за благополучним фасадом, кругом ховаються якісь негаразди. Того певно не уникнути. Спочатку різні люди сходяться жити, потім народжуються діти і ось уже і різні покоління з різними поглядами, цінностями, підходами. То певно є нормально. Адже не можна змусити дитину проживати наше бачення її життя. Вона сама має зробити свої помилки, обрати свій шлях . Але ми вперто хочемо зробити, як краще, діти вперто гнуть свою лінію от і виходить всім відомий конфлікт поколінь, коли і свободу не можна дати і тримати в клітці не можна. Що саме неймовірне люди вважають себе нещасними, лаються за такі дріб’язкові питання, або ж рвуть на шматки один одного за квадратні метрі і коли приходить якась немилосердна біда приходить протверезіння. Та тільки буває занадто пізно і нічого вже не можна змінити. За такими думками мене і застав стукіт у вікно. Сіпнулася від несподіванки. Все точно собаку заведу. А то тільки і шмигають тут всілякі різні хороші люди. В дверях стояв Ярослав Павлович і виглядав він якось пришиблено.

- Кавою пригостиш? - відразу запитав він.

- Прошу. - посторонилася я і він увійшов. Я зайнялася кавою, а він грузно сів на лавку і потер долонями своє лице.

- Я вам дуже співчуваю.

- Спасибі. - кивнув він головою. - Якось просто несподівано це сталося. Я його знав з самого дитинства.

- А ви звідси родом?

- Так, тут жили батьки моєї мами. І всі літні канікули я проводив тут. І людей всіх знаю. З деякими виріс. Разом навіть по черешні лазили. Павло хороший мужик був. Добрий. Затійник ще правда той. Він мав вправні руки і безбашену уяву. Ти б бачила які він Мавки викував і як над нечистою силою позловтішався. - я поставила йому чашку каву і миску з ранковими пиріжками. Сіла поряд огорнувши свою чашку руками.

- Я засмучений. Мені боляче. - стиха відказав Ярослав Павлович.

- Я розумію. Смерть близьких людей завжди шок. Має пройти ще чимало часу, щоб можна було сприймати це спокійно.

- Я не розумію чому помирають такі ще молоді. Я вже втратив майже всіх своїх друзів. Один розбився, інший захворів, якихось півроку і його не стало, одного зарізали в нього ж дома, ліпший друг дитинства давно помер підсів на наркотики, мати його лікувала, а він все з дому виносив, поки не перебільшив дози. Кожна така смерть здається забирає частинку мене. Знаєш я ніколи не міг бути один. Самотність лякала мене до коликів в животі.

- Ви не самі. В Англії у вас живуть дружина і син. - після моїх слів по лиці у нього пробігла судома .

- Є. І сина я бачу разів чотири на рік.

- Мій син з чоловіком загинули в ДТП 10 років тому. Лобове зіткнення, померли на місці. - після моїх слів він завмер на місці, тремтячими руками поставив кружку на стіл, розхлюпав кави.

- Я не знав. Вибач.

- Знаю. І я віддала б усе на світі, щоб вони були живі. І я достеменно знаю, як виглядає відчай та самотність. Я розумію ваш біль. Мені шкода. Я співчуваю, але ще я знаю, що на жаль нічого змінити не можна, що до цього потрібно тільки звикнути і що з часом це буде менш гострішим.

- Емілія я не хотів розтравити твої рани. Пробач.

- Ярослав Павлович, заспокойтеся. Я прийняла вже це. Я живу з цим далі. - та мої слова якось не справляли на нього враження Вірніше не так вони мали ефект бомби, що розірвалася.

- Я б так не зміг. - в його очах відбивалися всі відтінки болю. На мене він дивився щемливим поглядом, як же я не люблю ці жалісливі погляди, підняла голову.

- Все нормально. На жаль доля грається нашим життям іноді, як цуценя м’ячиком. І гарантій в ньому ніхто не давав. Просто ми іноді про це забуваємо. Робимо болячи один одному неначе зібралися прожити тут вічно. - в його очах стояли сльози. Я замовкла, а потім встала підійшла до нього і обійняла його. Він певно від несподіванки спочатку весь напружився, та потім розслабився і навіть смикнув мене до себе на коліна. Отак ми з ним деякий час сиділи.

- Все буде добре. - потихенько гладила я його по голові та спині і він давав мені це зробити. Сильний чоловік, який стикнувся зі смертю і якому страшенно боляче втрачати близьких людей. Я не знаю скільки ми так просиділи, та тільки я відчула, що він заспокоївся, то трішки відхилила його від себе і заглянула йому в очі. В очах був сум, біль, а та страшна безнадія, яка лякала мене десь розчинилася.

- І хто кого з нас заспокоює? - задала я риторичне запитання, піднялася з його колін. - Давайте я нам по новій каві зроблю. Добре?

- Добре. - погодився він і я заходилася робити нову каву. Поки я її приготувала він уже повністю себе опанував.

- Я взагалі хотів запитати як ти? Бо щось ти вчора була дуже засмучена.

- Я спочатку була зла, як дракон, психувала, обурювалася на тему, що просто немає нормальних людей з якими працювати можна і навіть коли ти платиш гроші то результат ти все одно не можеш отримати. Втрата даного контракту це час і гроші. Та потім десь уже трохи за північ я придумала, що я буду робити далі. Так, що я тепер чекаю робочого дня і почну втілювати план в життя. І якщо ці кляті бізнесмени мене більше нічим не розчарують то думаю все має вийти.

- "Знаєш у чому сила жінки? Проплакавши годинами в подушку, вона знайде в собі силу висушити сльози ... навести красу, і вийде зі сліпучою посмішкою, ніби вона найщасливіша у світі, навіть якщо наполовину мертвa..." /Кузьма Скрябін/ Отак, я починаю розуміти це й вислів.

- Так, жінки - вони підступні. - поспішила я посміхнутися, щоб не встигнути заплакати.

- То все гаразд?

- Все нормально. Як зазвичай, труднощі, складнощі, але до того я була готова. Нічого нового. Мене певно більше б здивувало, коли б усе вийшло. Отак з першого разу.

- Але ти була засмучена…

- А кому сподобається повертатися до того, що було вже зроблено і починати все з початку? Звісно перший порив просто вбити цих недоумків, щоб не мучилися і інших не мучили. Отут для мене є самий загадковий момент, ЯК вони заробляють гроші? По всім законам здорового глузду то просто не можливо. А вони якось десятиліттями живуть. І я не розумію, як вони виживають? Конкуренція мала їх вижити.