Смак заборони

Якийсь час вона дивилася на мене своїми червоними запухлими очима, аж поки не витримала тиші, яка ніби стверджувала, та заходилася знову ридати:

— Який пляж! Який пляж! Тварюки! Смердючі тварюки! Який пляж! Я не хочу до йога! Не хочу!

— Іди в дупу зі своїм йогом! (хоча я цього зовсім не мала на увазі). Ти купатися, ти плавати хочеш?

Ну, й що оце тепер із нею робити?

— Іди!!!

Тут уже я розлютилася по-справжньому. Ляснула дверима, кинулася в нашу кімнату й швидко надягла сірі шорти (досить довгі для мого гардеробу) та червону жлобську майку з золотою акацією (знаєте, турецька така, їх у середині дев’яностих усі носили). Досить цнотливий вигляд, до того ж, під шортами були присутні пляжні трусики, а на живіт з’їхала смужечка ліфчика. Мені було ліньки це все з себе скидати. До того ж, якщо Аль-Альхен буде заклопотаний чимось або кимось, то мій прихід набуває найбезневиннішого відтінку. Я просто йду скупатися.

Із холодильника на мене дружньо глянув ключ від Миросьчиной квартири. До моїх обов’язків входило передання оного її чоловікові, який залишився з Марійкою на пляжі та зайде до мене «годинки за півтори». Із вусатим на морі, певна річ, мене залишити не ризикнули. Татусь, як і всякий татусь, зятеві не довіряв.

— Буду до 11-ї! І потім — англійська! Й на твоєму місці я б не супилася, а взялася до влаштування особистого життя!

Мені відповів лише протяглий стогін. Будемо сподіватися, вона не ляпатиме язиком… Втім, треба буде подумати й над цим…

Він лежав на своєму звичному місці, в благословенній самоті. Він не повертав голови й не виказував мені жодної уваги, аж доти, поки Левеня, задихаючись, не повалилося поруч на лежак.

— І воля нарешті торжествує, — були мої перші слова.

Альхен відразу чемно скинув окуляри й глянув на мене з щирим подивом.

— Я всіх у Ялту сплавила, — сказав Сюрприз трішки тихіше й боязко знизав плечима.

Альхен сів, потягнувся й глянув на мене тепер із кумедною симпатією. Хоча за мить по тому серце моє стислося, коли я помітила, яким страшним блиском наповнились його диявольські очі. Я зобразила посмішку й істинну дитячу ніяковість.

— То ти маєш у власному розпорядженні півдня? — Гепард присунувся до мене ближче. Ні я, ні він не вірили в зміст цих слів.

— Ні, менше. Зінка плаче. Я обіцяла їй, що буду об 11-й, за півтори години.

— А… — він із якимсь дивним виразом глянув нагору, на майданчик, із якого я кожного nach mittag перевіряла його присутність перед тим, як спуститися з татусем.

— Стежать? Ні… Ні, вона не…

— Я не це маю на увазі, — і знову — зирк! — нагору.

— Піднятися? — моє серце калатало, мов у горобця, затиснутого в хлоп’ячому кулаці. Руки тремтіли так, що їх довелося затиснути між коліньми.

Він кивнув.

— Без проблем, — сказала я.

І щастя в його очах було таким само щирим.

Я помчала вниз, на гальку, щоб передати ключа Валентинові. Він дивився на мене з очевидним подивом.

— І, заради Бога, нікому не кажіть, що бачили мене тут! Інакше мені не жити!

— А тебе що, в Ялту не взяли?

— Забули, за…нці…

— Ну, дивись… Я ж бо нічого не скажу, а ось вона… — Валентин глянув на дівчинку, яка саме купалася. — Я їй, звичайно, поясню, в чому справа, але…

— Я думаю, вона не підведе. А я — на побачення!

З лукавою посмішкою він накивав на мене пальцем:

— Тільки поводься пристойно!

Я подумки розсміялася.

— І не затримуйся!

— Присягаюся, до 12-тої буду!

Я вже мчала двадцятьма сходинками до тенту, врізалася на повнім ходу в якогось фізкультурника, а потім і в самого Альхена, й тоді зрозуміла, що дуже нервую.

Ми йшли до ліфта. Посмішки на наших обличчях були згладжені якоюсь майже піонерською урочистістю. У ліфті їхали, на жаль, не самі. Він сказав, що я неправильно тримаю спину — напружено.

— Тільки ось що: коли ти думаєш, що я прийняла душ, або почистила зуби, або поголила місця, яким це не завадило б, то глибоко помиляєшся, — завбачливо зауважила я, поспішаючи за своїм мовчазним демоном. Він лише якось незрозуміло посміхнувся, і в його погляді я побачила незнайомий вираз. Ці диявольські, зміїні, нечисті, о, знайшла — нечисті очі були наповнені дивною гіркотою, мабуть, від усвідомлення, що поруч із ним, як і раніше, маленька, як і раніше, наївна та майже незіпсута (майже — як просто!) дівчинка Ада, котра з радістю увіткнеться своєю розпатланою голівкою в його грішні теплі руки й буде готова так лежати, обіймаючи його, як маму-ведмедицю, забудеться у всепоглинаючій довірі цуценяти, що вже межує з тупістю, переповідаючи йому своє життя, заскладне для самостійого розуміння.

— Це таке класне місце… Не знаю, з твоїми пластунськими талантами ти, може, й виявила… — його хвилювання було таке саме очевидне, як і моя власна розгубленість через незнання, чого мені від нього, зрештою, потрібно.

Ішли недовго. На кожній вузенькій стежці він пропускав мене вперед. Це було саме по собі якось дуже сексуально (гарний галантний чоловік із рівною спиною, який спритно відстороняється, притримуючи гілки над моєю головою).

Місцина виявилася біля колишнього Юсупівського маєтку — мого улюбленого триповерхового будинку вікторіанського стилю під рудою марсельською черепицею. З одного боку він здавався зовсім невеликим, але завдяки хитрому плануванню виникали щоразу нові закапелки та дворики, фонтанчики й тераси. Сам будинок був тепер «першим корпусом», де в просторих люксах селили найзаможніших, високопоставлених курортників.

Знайти наш затишний дворик просто так, гуляючи парком, було неможливо. Він ховався за східним крилом, затулений від сторонніх очей високими заростями, й пробратися до нього можна було тільки вузькою, дуже зарослою стежкою, що починалася десь за сто метрів від самого будинку й потім плавно підіймалася до рівня другого поверху. Там, де будинок тулився до пагорба, утворилась невелика тераса, з високим курним готичним вікном, крізь яке виднівся якийсь мотлох — звалені один на одного столи з інвентарними номерами, крісла, дошки й карнизи. Гепард сказав, що за весь час, скільки він сюди ходить, — у цьому вікні ще жодного разу ніхто не з’являвся.

Під протилежною стіною стояла стара паркова лава. На неї ми й сіли в напруженому мовчанні. Він просто взяв мою руку й почав ніжно гладити кожен пальчик, потім наші лікті зіткнулися — спочатку самими волосинками, а далі ми вже доторкнулися передпліччями. Потім він тихо гладив мене по плечах, і з кожним його рухом жах, який мене сковував, потроху відлітав. Мені дихалося легко, й по мірі того, як хвилювання відступало, в мозку з’являлася дивна твереза ясність.

— … людина, що вступає в протиріччя з навколишнім світом, що намагається прагматично обчислити свою долю, подібна до звіра, який силкується насититися, пожираючи власні нутрощі. Збурення та вібрації, що спотворюють карму, виникають перед нами у вигляді нових, несподіваних і дедалі більш непереборних перешкод. Усе життя витрачається на ці марні спроби зламати, прорватися, знищити…

А він усе гладив і гладив, буквально втираючись мені в довіру. Потім, саме в ядрі найсприятливішого моменту, він прийняв рішення за мене та потягся до мого обличчя, й ми почали цілуватися. Повільно, по-дослідницьки, до приємного заніміння, ми живились одне одним. Так, боротьба марна й битву програно… Адже це відомо так само добре, як і те, що сьогодні ввечері я не ходитиму, а літатиму й усіх дратуватиме сяйво, що його випромінюватиме моє тіло. А завтра я згорнуся жалісним калачиком, знемагаючи від неможливості отримати нову дозу цього несинтетичного наркотику. Боже мій… І мені ж іще нема 14-ти!

Відриваючись від моїх губів, він почав обережно гладити мене вже по самій майці. Зауважте, саме по майці, не роблячи ніяких легких натискових маніпуляцій у відповідних місцях.

— Які в тебе дотики… — чогось іншого я сказати не могла. Він втирався, Господи, просто втирався в мою душу!

— Ну, звичайно… — досить недбало відповів розпусник.