Тi, що спiвають у тернi

Френкове обличчя спалахнуло, губи стиснулися у тоненьку ниточку: малий зріст був його болючим місцем. У школі він завжди був найменшим хлопцем у класі, й через це йому доводилося битися вдвічі частіше, аніж іншим. А нещодавно все його єство сповнила одна страшна думка: у свої сімнадцять він мав ті самі п’ять футів три дюйми, що і в чотирнадцять років. Невже він більше не росте? Лише йому були відомі всі ті муки, на які він приречував своє тіло та душу, намагаючись видовжитися: болісні вправи на розтягування та марні сподівання.

Однак, займаючись ковальством, він став надзвичайно дужим як для свого зросту. Для хлопця з темпераментом Френка батько не міг запропонувати кращого вибору, хоча й цей вибір зробив неусвідомлено. Френка, з його невеличким, але сповненим сили тілом, ніхто не міг подужати у бійці, й до сімнадцяти років він встиг прославитися на всьому півострові Таранакі. У бійці він давав вихід усьому своєму гніву, приниженню та відчуттю неповноцінності, перед ним не могли встояти найсильніші місцеві хлопці, бо ці Френкові почуття були союзниками його прекрасно тренованого тіла, блискавично-кмітливого розуму, несамовитості та незламної волі до перемоги.

Чим здоровішими та злішими були його супротивники, тим більше хотілося Френку змусити їх принижено валятися в пилюці. Однолітки, добре знаючи його агресивність, обходили хлопця десятою дорогою. А нещодавно він, шукаючи нових суперників, вийшов за межі хлопчачого кола: місцеві чоловіки й досі згадували той день, коли Френк дав чортів Джиму Колінзу — зробив із нього відбивну, хоча Джиму було двадцять два, зростом він був шість футів чотири дюйми без картуза й черевиків і заіграшки міг підняти коня. Зі зламаною лівою рукою та тріснутими ребрами Френк бився, аж поки супротивник, скиглячи, впав скривавленим лантухом йому під ноги; дорослим чоловікам довелося силоміць відтягувати хлопця, щоб він ногами не розтрощив знепритомнілому Джиму черепа. Щойно зрослися рука та ребра, Френк подався до міста і підняв там коня — просто так, щоб продемонструвати, що це до снаги не одному лише Джиму і не залежить від зросту чоловіка.

Як батько цього феноменального хлопця Педді добре знав репутацію Френка і з розумінням ставився до синівської битви за повагу оточуючих, але не стримував гнів, коли бійки заважали роботі в кузні. Педді, котрий і сам був малий на зріст, свого часу теж довелося чимало повоювати, щоб довести свою сміливість, але в тій частині Ірландії, звідки він родом, Педді не здавався курдупелем, а до Нової Зеландії, де чоловіки були вищими, він перебрався вже дорослим мужчиною. Тому для нього малий зріст не був таким болючим мозолем, як для Френка.

І тепер батько пильно вдивлявся у хлопця, марно намагаючись зрозуміти його; Френк завжди був немилим його серцю, хоча він старанно намагався не вирізняти його з-поміж решти своїх дітей. Педді знав: це страшенно засмучувало Фі, її гнітило невисловлене протистояння батька з сином, та навіть його любов до дружини не могла подолати того роздратування, яке викликав у нього Френк.

Вчепившись у розкриту газету своїми короткими, але красивими руками, Френк прикипів до Педді поглядом, і в його темних очах читалася дивовижна суміш благання й гордині, гордині надто впертої, щоби благати уголос. Яким же чужим було обличчя його сина! Не було в ньому нічого від Клірі та Армстронґів, хіба що очі трохи нагадували Фіонині — і тільки, бо очі Фіони не могли так раптово розширюватися, спалахуючи гнівом від найменшого приводу, як чорні очі її сина. Лише одного Френку не бракувало — хоробрості.

Зауваження Педді стосовно зросту Френка різко перервало обговорення теми; всі сиділи, доїдаючи тушкованого кролика у незвичній тиші. Навіть Г’юї та Джек, придушивши верескливе хихотіння, перемовлялися обережно і неквапливо. Меґі їсти не схотіла і сиділа, не зводячи очей із Френка, наче той міг щезнути в будь-яку мить. Френк їв повільно і з явною неохотою, а за першої ж нагоди вибачився і встав із-за столу. Через хвилину біля стосу дров чулося розмірене цюкання сокири: то Френк заходився рубати тверді колоди, що їх привіз Педді, заготовляючи на зиму дрова.

Коли всі думали, що Меґі пішла спати, вона вислизнула з вікна своєї спальні й нишком прокралася до стосу. То була ділянка, надзвичайно важлива для забезпечення безперервності життя в домівці: близько тисячі квадратних футів ґрунту, утрамбованого й омертвленого товстим шаром трісок та кори; з одного боку височіли стоси складених колод, які ще треба було пиляти, а з протилежного — мозаїчні стіни з акуратно складених дров, порубаних до підходящого для плити розміру. Посередині відкритого простору стирчали три невикорчуваних пеньки, що використовувалися як дровітні для рубання колод різної висоти.

Френка біля них не було — він обробляв масивну евкаліптову колоду, розтинаючи її так, щоб вона стала на найнижчу й найширшу дровітню. Стовбур два фути завтовшки лежав на землі, унерухомлений із країв залізними шпичаками. На ньому стояв, розставивши ноги, Френк і рубав його навпіл. Сокира з посвистом розсікала повітря, а її руків’я вжикало, ковзаючи вгору-вниз в спітнілих долонях Френка. Лезо, блиснувши над його головою, падало вниз розмитою сріблястою плямою, вигризаючи клинчастий вируб у твердому, як залізо, дереві з такою легкістю, немов то була сосна чи м’яке листвяне дерево. Тріски розліталися навсібіч, піт струменів голими грудьми та спиною Френка; а щоб рясний піт не сліпив очі, він пов’язав над бровами хустину. То була вкрай небезпечна робота: один невправний рух — і залишишся без ноги. На зап’ястях у Френка виднілися пов’язки для всотування поту, що стікав по руках, але самі руки були без рукавичок; пальці, стискали руків’я сокири легко і вправно, з дивовижною точністю спрямовуючи її лезо в потрібному напрямку.

Меґі сіла навпочіпки біля скинутої Френком сорочки та жилетки і заворожено спостерігала. Поряд лежали напоготові три запасні сокири, бо надміцна деревина евкаліпта вмить затуплювала найгостріше лезо. Взявши одну з сокир за руків’я, вона поклала її собі на коліна; їй захотілося навчитися володіти нею так само вправно, як і брат. Сокира була така важка, що дівчинка насилу підняла її. Колоніальні сокири мали лише одне лезо, наточене до такої гостроти, що ним можна волосину перерізати, бо сокири з подвійним лезом були надто легкі для евкаліпта. Обух такої сокири спеціально робили важким — у дюйм завтовшки, а крізь нього проходило руків’я, додатково закріплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закріплений обух може запросто зірватися з руків’я і, пронісшись у повітрі зі швидкістю гарматного снаряду, когось ненароком убити.

Надворі швидко сутеніло, і Френк рубав навмання майже інстинктивно, а Меґі, ухиляючись від трісок із легкістю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки він зверне на неї увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевів дух, розвернувся в протилежний бік і знов розмахнувся сокирою, щоб підрубати другу половину. Проруб у колоді був вузький та глибокий — щоб зекономити дорогоцінну деревину і прискорити процес рубання; нарешті Френк добрався майже до середини стовбура, і тепер сокира при ударі майже повністю зникала у прорубі, а великі клинчасті тріски пролітали дедалі ближче до його тіла. Та хлопець не зважав на них, навпаки — ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, і Френк із граціозною легкістю підстрибнув, передбачивши цей момент іще до того, як лезо востаннє вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усміхаючись, але не було в тій усмішці радості.

Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, — і помітив сестру, що терпляче сиділа неподалік у чепурненькій, застебнутій на всі ґудзики нічній сорочці. Йому й досі було незвично бачити у неї на голові коротенькі скуйовджені кучері, а не довгі, перев’язані ганчірочками пасма, але він вирішив, що цей хлопчачий стиль личив сестрі, і йому захотілося, щоб такою вона й залишалася. Френк присів біля неї, поклавши сокиру собі на коліна.