Тi, що спiвають у тернi

Педді весело вишкірився, пригадавши цей епізод, але коли ще раз поглянув на стрижену голову Меґі, його веселість як вітром здуло. Він свердлив доньку похмурим поглядом.

— Що ж стосується вас, панянко, то щоби я більше не бачив поруч із вами жодного макаронника чи іншого чужинця. Тільки брати, і все. Якщо вони тобі не пара, то що ж — то їхні проблеми. А ти, Бобе, дивись, щоб Меґі не водилася в школі ні з ким, тільки з тобою та рештою хлопців. Затямив?

— Так, батьку, — кивнув Боб.

Наступного ранку Меґі з жахом дізналася, що має йти до школи.

— Ні, ні, я не піду! Я не можу! — заскиглила вона, обхопивши руками голову. — Мамо, мамо, я не піду до школи в такому вигляді. Сестра Аґата мене з’їсть!

— Ще й як зможеш! — відповіла мати, ігноруючи благальні погляди Френка. — Інакше тобі дістанеться від мене на горіхи!

І Меґі попленталася до школи з коричневою хусткою на голові. Сестра Аґата повністю її ігнорувала, але на великій перерві інші дівчата спіймали Меґі й зірвали хустку, щоб подивитися, який вона має вигляд тепер. Обличчя Меґі майже не постраждало, але розкрита голова являла собою жахливу картину: геть уся в червоних наривах, вкритих сукровицею. Та Боб, помітивши, що відбувається, враз забрав сестру і відвів її у віддалений куток крикетного майданчика.

— Не звертай на них уваги, Меґі, — грубо сказав він і незграбно пов’язав на голову сестрі хустку, а потім погладив її по напружено закляклих плечах. — Сцикалки гидотні! От якби в тебе на голові залишилося трохи вошей, я взяв би та й непомітно посипав ними їхні голови! Вони б там швидко розмножилися!

Підійшли решта хлопців Клірі, й до дзвінка вони разом оберігали Меґі.

На обідній перерві до школи зайшла Тереза Анунціо з обстриженою головою. Вона хотіла була напасти на Меґі, але хлопці легко її відігнали. Задкуючи, Тереза підняла догори праву руку зі стиснутим кулаком і лівою ляснула по біцепсу правої. То був загадковий та смішний жест, який ніхто не зрозумів, але хлопці пожадливо запозичили його, щоб використовувати в подальшому.

— Я тебе ненавиджу! — верещала Тереза. — Моєму татку доведеться перебратися в інше місце через те, що твій батько з ним зробив! — Вона відвернулася і, завиваючи, побігла геть з ігрового майданчика.

Меґі високо підняла голову і стримала сльози. Це був іще один урок, і вона його добре засвоїла. Їй байдуже, що про неї думають інші! Байдуже, байдуже! Решта дівчат уникали її — частково через те, що боялися Боба та Джека, а частково через те, що їхні батьки, коли зачули про воші, заборонили спілкуватися з нею. Вони вважали, що коли їхні діти водитимуться з Клірі, то це до добра не доведе. Тому останні кілька днів у школі Меґі провела, так би мовити, «в немилості», бо всі учні її цілковито ігнорували. Навіть сестра Аґата пристала на цю нову політику і тепер зганяла свою лють на Стюарті.

Як і у всіх дітлахів, чий день народження припадає на заняття, святкування дня народження Меґі відклали до суботи, коли їй нарешті подарували омріяний чайний сервіз із вербним візерунком. Його розставили на вишукано змайстрованому ультрамариновому столику зі стільцями, що їх виготував Френк у нечасті хвилини свого вільного часу. На одному з двох крихітних стільчиків сиділа Аґнеса в новому блакитному платті, що його пошила Фіона в нечасті хвилини свого вільного часу. Меґі похмуро роздивлялася біло-блакитні візерунки, що весело вистрибували на кожній чашці сервізу; фантастичні дерева з чудернацькими пишними квітами, вигадливо оздоблену маленьку пагоду, двійко химерно закляклих пташок і малесенькі фігурки, що навічно застигли посеред ажурного місточка, від когось тікаючи. Сервіз втратив свою магічну принадливість. Але Меґі усвідомлювала: родина у всьому собі відмовляла, щоб купити їй подарунок, який, на їхню думку, був любий її серцю. Тому вона, як і належить, заварила Аґнесі чаю в крихітному квадратному чайничку, а потім, вдаючи неймовірний захват, ретельно виконала увесь ритуал чаювання. І вона вперто гралася подарунком роками, так і не розбивши і навіть не надщербивши жодного предмета з цього сервізу. І ніхто з рідних і близько не здогадувався, що насправді Меґі ненавиділа і сервіз, і блакитний столик зі стільцями, і блакитне платтячко Аґнеси.

За два дні до Різдва 1917 року Педді приніс додому щотижневу газету і новий стос книжок із бібліотеки. Та цього разу газета взяла гору над книжками. Її видавці та редактори пристали на новацію, запозичену з модних американських журналів, що час від часу доходили до Нової Зеландії: увесь середній розділ присвячувався війні. Там були нечіткі фото австралійських та новозеландських вояків, що штурмують неприступні кручі півострова Галіполі, розлогі статті, у яких виславлялася хоробрість солдат із нижнього боку екватора, нотатки про австралійських та новозеландських кавалерів ордена Хрест Вікторії від його започаткування, а також прекрасна гравюра на всю сторінку, яка зображувала кіннотника австралійської легкої кавалерії на бойовому скакуні з шаблюкою наготові та довгими пасмами сріблястого волосся, що вибивалися з-під повстяного капелюха з широкими обвислими крисами.

За першої ж нагоди Френк схопив газету і жадібно перечитав цей матеріал; він упивався його ура-патріотичним стилем та якось лячно поблискував очима.

— Татку, я хочу на війну! — мовив він, із побожним трепетом відкладаючи газету на стіл.

Фіона аж здригнулася — і шмат тушкованого м’яса з овочами вискочив із каструлі на плиту, а Педді закляк у своєму віндзорському кріслі, враз забувши про книгу.

— Ти ще малий, Френку, — зауважив він.

— Ні, не малий! Мені сімнадцять, татку, і я вже дорослий чоловік! Як же я можу сидіти тут на печі, коли німчура з турками ріжуть наших хлопців, як поросят?! Вже давно хтось із Клірі має виконати свій обов’язок!

— Ти ще неповнолітній, Френку, тебе не візьмуть до війська.

— Візьмуть, якщо ти не заперечуватимеш, — швидко відказав Френк, витріщившись на батька своїми темними очима.

— Я заперечуватиму. Бо ти — мій єдиний помічник, і нам дуже потрібні ті гроші, які ти приносиш у сім’ю.

— Але ж мені у війську платитимуть!

Педді розсміявся.

— Ти про солдатські копійки? Бути ковалем у Вахіне набагато вигідніше, аніж бути солдатом у Європі.

— Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливість вибитися в люди і стати кимось набагато поважнішим за коваля! Це мій єдиний шанс, татку.

— Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Війна — жахлива річ. Я приїхав сюди з країни, що воювала тисячу років, і знаю, що кажу. Хіба ти не чув, що розповідають чоловіки, які побували на бурській війні? Ти ж часто буваєш у Вахіне, тож наступного разу прислухайся до їхніх оповідок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бісові англійці використовують австралійців та новозеландців як гарматне м’ясо там, де їм, бач, не бажається гнати під кулі своїх дорогоцінних солдатів. Цей войовничий Черчілль, і оком не змигнувши, кинув наших хлопців здобувати нікому й задарма не потрібний Галіполі! З п’ятдесяти тисяч загинуло аж десять тисяч! Це навіть гірше за різанину! Тобі що, більше нема чого робити, окрім воювати за стару бабу Англію? Що доброго вона для тебе зробила? Тільки й знала, що пила кров зі своїх колоній. Якби ти опинився в Англії, тамтешні люди відвертали б від тебе носа і впритул не помічали б, бо ти, бач, селюк із колоніального закапелка. Ані Новій Зеландії, ані Австралії нічого не загрожує. Можливо, старій бабці Англії навіть піде на велику користь, якщо її розіб’ють у війні. Бо давно вже варто комусь помститися за те, що вона скоїла з Ірландією. Хто-хто, а я й сльози не пророню, якщо війська кайзера пройдуть урочистим маршем головною вулицею Лондона.

— Але ж батьку, я хочу записатися до війська!

— Можеш хотіти що завгодно, Френку, але я тебе нікуди не відпущу, тож краще відразу ж викинь цю думку з голови. Ти ще малий, щоби бути солдатом.