Балачка з мумieю

– Мушу зізнатись, оце ваше повідомлення абсолютно нове для мене. В мої часи я не знав нікого, хто б дотримувався настільки химерного погляду, буцімто всесвіт (а чи цей світ, якщо вам так завгодно) взагалі мав колись якийсь початок. Пригадую, одного разу, але тільки одного, я чув щось віддалено на це схоже від одного многомислого мудрагеля: він щось рік про походження людського роду, згадував і про того чоловіка, на ім’я, до речі, Адам, чи то Червона Глина, яке і ви вживаєте. Одначе він уживав це ім’я в загальному, родовому розумінні, говорячи про самозародження з родючого ґрунту (як доти зародилися тисячі видів живих створінь) – про одночасне самозародження, кажу вам, п’яти людських орд на п’яти різних і майже однакових частинах земної кулі.

Тут усі ми, як один, знизали плечима, а дехто ще й значущо покрутив пальцем коло лоба. Містер Сілк Бакінгем, ковзнувши спочатку поглядом по потиличному горбку, а тоді по надбрівних дугах Невтуепохуса, сказав таке:

– Велика тривалість життя за вашого часу та ще ця поодинока практика проживання його частинами, як ви нам це пояснили, мали б напевне привести до неабиякого розвитку й накопичення знань. Тож я припускаю: той факт, що давні єгиптяни все ж помітно поступаються сучасним людям, надто ж американцям, у всіх досягненнях науки, ми мусимо пояснити переважаючою товщиною єгиптянського черепа.

– Знов же мушу признатися, – щонайлюб’язнішим тоном зауважив граф, – що й зараз не зовсім розумію вас. Чи не могли б ви пояснити мені, які саме досягнення вашої науки ви маєте на увазі?

Тут усі присутні заходилися хором і до найменших деталей викладати основні засади френології та перелічувати чудеса тваринного магнетизму.

Граф вислухав нас до кінця, а тоді розказав кілька анекдотів, з яких випливало, що, очевидно, прототипи наших Галля [9] та Шпурцгайма [10] процвітали й зів’яли в Єгипті так давно, що про них уже мало хто й пам’ятав, і що Месмерові [11] маніпуляції – просто нікчемні фокуси, коли зрівняти їх із справжніми чудесами фіванських savants [12], адже ті вміли створювати блощиці та всякі інші подібні істоти.

Тоді я спитав графа, чи вміли його співвітчизники вираховувати затемнення світил.

Він досить зневажливо посміхнувся й відповів, що уміли.

Це мене трохи збило з пантелику, а тоді я як почав випитувати його, що він там іще тямить в астрономії, аж поки один із нашого товариства, хто досі й рота не розтуляв, шепнув мені на вухо, що по відомості цього штибу краще б я звернувся до Птолемея (не знаю такого, не чував) та ще до такого собі Плутарха з його “De facie lunae” [13].

Тоді я став випитувати в мумії про запалювальні й збільшувальні скельця і взагалі про виробництво скла. Але не встиг я ще й договорити, як усе той самий мовчазний гість легенько торкнув мене за лікоть і попросив мене, Бога ради, хоч краєчком ока зазирнути до Діодора Сіцілійського [14]. А граф замість відповіді лише поцікавився, чи маємо ми, сучасні люди, такі мікроскопи, що дозволяли б нам різьбити камеї, на кшталт єгипетських. Поки я розмірковував, що б йому такого на те сказати, наш малюк доктор Трулюлюліс кинув і свої, так би мовити, штани в жлукто.

– А гляньте на нашу архітектуру! – вигукнув він, на глибоке обурення обох мандрівників, які нишком і штовхали, й щипали його, та все дарма. – Подивіться, – ентузіастично заволав він, – на водограй на Боулінг-Грін у Нью-Йорку! Чи, якщо ця споруда надто вже неозора, спогляньте, хоч на мить, наш Капітолій у Вашінгтоні, федеральна округа Колумбія!

І наш добренький коротун-медик заходився щонайдокладніше перелічувати й змальовувати пречудесні лінії та пропорції згаданої споруди. Тільки в порталі, мовляв, налічується аж двадцять чотири колони п’яти футів у діаметрі й за десять футів одна від одної!

Граф відповів, що, на превеликий свій жаль, не може зараз пригадати точних цифр пропорцій жодної з чільних будівель міста Азнака, підвалини якого закладено ще в пітьмі часів, але руїни, в ту епоху, коли графа поховано, ще можна було бачити у величезній піщаній пустелі на захід од Фів. Одначе, коли вже мова зайшла про портали, він пам’ятає, що в одному з невеликих палаців у передмісті, званому Карнаком [15], був портал із ста сорока чотирьох колон, кожна по тридцять сім футів в обіймищі й на відстані двадцяти п’яти футів одна від одної. Під’їзд до цього порталу з боку Нілу тягся на дві милі й прикрашений був сфінксами, статуями та обелісками заввишки по двадцять, шістдесят і сто футів. А сам палац (коли графа не зраджує пам’ять) мав дві милі в довжину й чи не сім – зокола. Стіни його і зовні, й всередині були щедро розмальовані ієрогліфами. Він не стане категорично стверджувати, ніби на цій площі можна було б побудувати п’ятдесят-шістдесят лікаревих капітоліїв, але, з другого боку, припускає, що сяк-так їх можна було б напхати туди штук двісті чи й триста. Зрештою, то ж була така собі, нічим не примітна, мала будівля. Одначе він, граф, не може не визнати оригінальності, величі й неповторності водограю на Боулінг-Грін [16], що його так яскраво змалював лікар. Нічого подібного, мусить він визнати, ніхто й ніколи не бачив не те що в Єгипті, а взагалі будь-де в світі.

Тут я запитав графа, що він має сказати про наші залізниці.

– Нічого особливого, – відказав він. На його думку, вони досить ненадійні, кепсько продумані й покладені абияк. І, звісно ж, їх ніяк не зрівняти з бездоганно рівними, прямими, оснащеними металевою колією широкими дорогами, по яких єгиптяни перевозили цілі храми й моноліти-обеліски по сто п’ятдесят футів заввишки.

Я похвалився нашими могутніми механічними двигунами.

Він погодився, що ми таки дещо тямимо у двигунах, але спитав, як би я зумів підняти й розташувати арки бодай на такій висоті, як у тому нікчемному палацику в Карнаку.

Цього запитання я вирішив за краще не розчути й поцікавився, чи він чув узагалі про артезіанські колодязі. Але Нев-туепохус тільки звів брови догори, а містер Гліддон почав мені шалено моргати й тихенько повідомив, що якраз недавно під час бурових робіт у пошуках води для Великої Оази інженери виявили давньоєгипетський артезіанський колодязь.

Тоді я йому про нашу сталь, але чужинець лише задер носа і спитав, чи можна нашою сталлю різати камінь, як от на їхніх обелісках, де всю різьбу виконано мідними різцями.

Це нас збило з плиту настільки, що ми вирішили перемістити свої атаки в царину метафізики. Ми звеліли принести книгу під заголовком “Дайел” і звідти зачитали Невтуепохусові два чи три розділи, присвячені чомусь вельми туманному, що в Бостоні звуть “великим рухом” або ж “прогресом”.

Граф на це мовив тільки, що в його дні “великих рухів” було, хоч греблю ними гати, а щодо “прогресу”, то певний час він просто дихати не давав людності, але нікуди не прогресував та й десь його не стало.

Тоді ми заговорили про красу й велич, і важливість демократії і з шкури пнулися, аби вкласти в голову графові правильне усвідомлення тих переваг, якими тішимося ми, маючи право голосувати ad libitum [17] і не маючи над собою ніякого короля.

Наші слова його непомалу зацікавили й навіть трохи розважили. Коли ж ми помовкли, він. сказав, що й у них в Єгипті, ще за сивезної давнини, якось було скоїлося щось вельми подібне. Тринадцять єгипетських провінцій з доброго дива надумались, що їм треба стати вільними-свобідними, аби дати великий взірець для всього людства. Зібрали вони докупи своїх мудреців, а ті склали щонайдоладнішу, яку тільки можна придумати, конституцію. Спочатку все йшло у них напрочуд добре, ото тільки що взяли вони собі за звичку дуже себе вихваляти. Справа, одначе, скінчилася тим, що ці тринадцять провінцій об’єдналися з іншими п’ятнадцятьма чи й двадцятьма в одну деспотію, таку осоружну й нестерпну [18], якої й світ не знав.