Балачка з мумieю

Розмова скоро пожвавилась. Звісна річ, усіх найбільше цікавив той досить-таки приголомшливий факт, що Невтуепохус виявився досі ще живим.

– Як на мене, – зауважив містер Бакінгем, – то вам давно вже годилося б померти.

– Та що ви! – вельми вражено відгукнувся граф. – Мені ж бо тільки трохи за сімсот! Батечко мій прожив тисячу й помер при доброму розумі.

Тут посипалися запитання й підрахунки, з допомогою яких з’ясовано, що гадана давність мумії добряче применшена. Насправді минуло п’ять тисяч п’ятдесят років ще й кілька місяців, відколи її покладено в елейтіаські катакомби.

– Але ж моє зауваження, – знов заговорив містер Бакінгем, – стосувалося зовсім не до вашого віку на момент поховання. Я ладен визнати, що ви ще порівняно молодий чоловік. Просто я мав на увазі той довжелезний відтинок часу, який, за вашим же власним признанням, ви пролежали в асфальтових смолах.

– У чому-чому? – перепитав граф.

– В асфальтових смолах! – несхитно наполягав містер Б.

– Ах, так! Здається, я здогадуюсь, що ви маєте на увазі. Воно, звісно, теж годиться – хоча в мій час ми рідко вдавалися до чогось іншого, крім біхлориду ртуті, себто сулеми.

– Але ж ми ось чого ніяк не можемо втямити, – мовив доктор Трулюлюліс. – Як воно так сталося, що ви померли й поховані в Єгипті п’ять тисяч років тому, а тут сьогодні – живий-живісінький, розмовляєте з нами й вигляд у вас просто квітучий?

– Коли б я справді, як ви кажете, помер, – відповів граф, – то й досі, більш ніж напевне, був би мертвий. Бачу я, що ви й досі не виросли з пелюшок гальванізму й не вмієте того, що колись у нас вважалося звичайнісінькою справою. Так от, річ у тім, що я просто впав у каталептичний стан, і мої близькі вирішили, що я коли не вмер, то помру ось-ось, і хутенько мене забальзамували. Гадаю, вам відомий головний принцип бальзамування?

– Та, знаєте, не зовсім.

– О, розумію! Жалюгідна неосвіченість! Що ж, зараз не час заходити в подробиці, але одне необхідно сказати: власне, забальзамувати – означало у нас в Єгипті зупинити на невизначений строк у тваринному організмі абсолютно всі процеси. Я вживаю слово “тваринний” у щонайширшому розумінні, що включає не тільки фізичне, а й духовне, і вітальне буття. Повторюю: провідним принципом бальзамування у нас була миттєва й цілковита зупинка – відкладення на необмежений час – усіх тваринних функцій. Сказати б інакше, в якому стані людина перебувала в момент бальзамування, в такому вона й збережеться. А що я маю щастя бути Скарабеєвої крові, то мене забальзамували живого, як ви можете нині переконатися.

– Скарабеєвої крові? – вигукнув доктор Трулюлюліс.

– Атож. Скарабей був, так би мовити, спадковим гербом, емблемою одного вельми знатного й високого роду. Бути “Скарабеєвої крові” означало просто належати до роду, знаком, гербом якого був Скарабей. Я висловлююсь фігурально.

– Але ж як це пов’язане з тим, що ви зосталися живі?

– Ну, знаєте, у нас в Єгипті завжди так велося, що перед бальзамуванням трупа видаляли нутрощі й мозок. Тільки клан Скарабеїв не корився цьому звичаю. Тож коли б я не був Скарабей, позбувся б я нутрощів та мізків, а без цього причандалля жити все-таки незручно.

– Зрозумівши це, – сказав містер Бакінгем, – я припускаю, що всі цілі мумії, які тільки трапляються нам, належать до роду Скарабеїв, чи не так?

– Поза всяким сумнівом.

– А я думав, – смиренно озвався містер Гліддон, – що Скарабей був одним із єгипетських богів.

– Із єгипетських – чого? – вигукнула мумія, зірвавшись на рівні ноги.

– Богів! – повторив славетний мандрівник.

– Пане Гліддоне, ви невимовно дивуєте мене отакою балачкою, – мовив граф, знову сідаючи в крісло. – Та жоден народ на землі ніколи не поклонявся більше, ніж одному божеству. Скарабей, ібіс і таке інше були для нас (як всілякі подібні істоти для інших народів) лише символами, media [8], через яких ми поклонялися Творцеві, бо ж Він надто великий, аби до Нього зверталися просто, безпосередньо.

Запала пауза. Потім нитку розмови підхопив доктор Трулюлюліс.

– Чи ж слушно буде тоді припустити на основі ваших пояснень, – спитав він, – що в катакомбах понад Нілом можуть покоїтися й інші мумії Скарабеєвого коліна, котрі зберегли стан вітальності?

– Можете в цьому не сумніватися, – відказав граф. – Усі ж бо Скарабеї, випадково бальзамовані живцем, живі й по сьогодні. Ба навіть дехто з бальзамованих живцем зумисне, про кого забули подбати своєчасно виконавці духівниці, лежить, можливо, досі по гробівцях.

– Чи не були б ви такі ласкаві та не пояснили, що означає “бальзамовані живцем зумисне”? – попросив я.

– З великим задоволенням поясню, – відгукнувся Невтуепохус, несквапно розглянувши мене в монокль, адже це було перше запитання, яке поставив йому особисто я. – З великим задоволенням! Пересічна тривалість людського життя в мій час була близько восьмисот літ. Украй рідко траплялось, коли не рахувати дуже надзвичайних випадків, що хтось помирав, не доживши до шестисотлітнього віку. Дехто примудрявся прожити більше десятка сторіч. Але природним строком життя вважалися вісімсот років. Коли відкрили принцип бальзамування, який я вам тільки-но виклав, наші філософи надумали, що можна б удовольнити похвальну людську допитливість і посприяти заодно розвиткові науки, влаштувавши прожиття цього природного строку по частинах, із перервами. Для історії, наприклад, як показав досвід, такий спосіб життя просто необхідний. Скажімо, вчений-історик, сягнувши п’ятисотлітнього віку, напише з великим старанням велику книгу та й попросить, щоб його гарненько забальзамували, а в духівниці лишить сувору вказівку виконавцям оживити його, коли мине остільки часу: п’ять там чи шість сотень років. Повернувшись через отакий строк до життя, він неодмінно виявить, що з його великої праці зробили якийсь безладний цитатник, перетворивши її на літературну арену для зіткнення супротивних думок, здогадів та особистих порахунків цілих зграй відчайдушно затятих коментаторів. Усі ці здогади, гади-перегади, що наповзли до книги під ім’ям “виправлень і додатків”, до того заступили собою, спотворили й поглинули первісний текст, що автор мусить блукати з ліхтарем у пошуках свого твору. А знайшовши, переконується, що не варто було й шукати. Він сідає і все переписує заново, а до того ж святий обов’язок ученого-історика велить йому негайно, виходячи з власного досвіду й знання, внести поправки до новітніх легенд-уявлень про ту епоху, в яку він колись жив. Завдяки отакому самопереписуванню й поправкам живих свідків проминулих епох, до чого час від часу вдавалися цілі покоління мудреців, наша історія не виродилася в пусті побрехеньки.

– Перепрошую, – мовив тут доктор Трулюлюліс, лагідно кладучи долоню на руку єгиптянина. – Перепрошую, пане, але дозвольте мені урвати вас на хвилинку.

– Зробіть таку ласку, пане, – відказав граф, забираючи руку.

– Я тільки хотів поставити запитання, – сказав господар дому. – От ви згадали про виправлення, що їх вносили історики в перекази про їхні епохи. Скажіть, пане, чи ж велику, в середньому, частку істини виявлено в тих кабалістичних дописах?

– У тих кабалістичних дописах, як ви цілком справедливо їх іменуєте, назагал виявляли точнісінько стільки правди, як і в історичних працях, що іще чекали переписування. Сказати б інакше, ні в сих, ні в тих книгах не знайти було жодного повідомлення, що не було б цілковито, в корені хибне.

– Позаяк, одначе, ми допевнилися, – провадив доктор Трулюлюліс, – що від моменту вашого похорону проминуло принаймні п’ять тисяч літ, я вважаю, що у ваших хроніках, чи бодай переказах, були наявні досить чіткі відомості про найцікавішу для всього людства тему – про створення світу, адже воно сталося, як ви, звісно, знаєте, всього за десять сотень років до вас.

– Що-що... пане? – тільки й вимовив граф Невтуепохус.

Медик повторив свою думку, але довелося чимало пояснити додатково, поки-то чужинець утямив, що й до чого. Нарешті він заговорив, із сумнівом хитаючи головою: