Блискавка

В лікарні відразу поклали Софію на операційний стіл і, власне, почали робити операцію. Усі зусилля лікарів, навіть найдосвідченіших фахівців поки що не допомагали, а критичний стан дівчини наближався до смерті.

Василь сидів в коридорі, втомлений, замучений і страшенно розстроєний, що його дочка вже другий раз балансує між життям і смертю. І цього разу, схоже, шанси на повернення Софії до життя мінімальні або взагалі немає шансів.

Люди дуже рідко повертаються з того світу до життя, а якщо це раз і трапилося таке чудо, то вдруге не варто на це сподіватися. Цей факт ще більше пригнічував Василя і в нього самого згасало, як полум’я вогню під час зливи бажання жити далі. Надія, як останні жаринки вогню, що сиротливо жевріли на вологій землі, повільно танула в повітрі.

– Як там Софія?

Василь настільки поринув в свої думки, що не помітив Мирослава, який сів поруч з ним, тому, від несподіванки аж підскочив і здивовано подивився на юнака.

– Це я, Мирослав. Я не можу чекати, тому вирішив все дізнатися.

– Господи, як ти мене налякав!

– Вибачте… – і після деякої паузи: – Як там Софія?

– Дуже погано. Ймовірність дуже невелика, що лікарі зможуть її урятувати.

Мирослав відчув, що звичайний світ для нього починає розсипатися на шматки, відкриваючи свою справжню сутність і дійсну реальність, яку він не хотів бачити. І ця реальність була страшніше за всі жахи разом узяті, що він колись відчував.

– Що, настільки все погано?

– Так. Немає майже жодної надії… У неї зупинилося серце і лікарі намагаються її повернути, але…

– Що нам робити? – панічно запитав Мирослав.

– Нічого. Тільки чекати. Єдине, що я знаю, так це те, що в Софійки важке поранення в легені. Лікар сказав, що з таким пораненням вона довго не протягне. А шанс на порятунок один на тисячу. Софія – це єдине, що в мене залишилося і я не хочу її втратити. Вона для мене більше ніж життя.

– Для мене Софія теж дуже важлива, – погодився Мирослав. – Більше, ніж життя.

Тебе з Софією тримає лише юнацька закоханість, яка швидко минає. А я виховую доньку вісімнадцять років. Я її батько! Це різні речі.

Вони мовчки сиділи, аж поки з палати не вийшов лікар-хірург, в білому халаті із втомленим обличчям.

– Докторе, як вона? – схвильовано спитав Василь, не відводячи очей від лікаря.

Той винувато опустив очі вниз.

– Мені дуже шкода, але ми не змогли повернути вашу доньку до життя, – повідомив він сухим офіційним і без емоційним тоном, яким лікарі завжди повідомляють сумні звістки, адже, якщо лікар особисто буде переживати за смерть кожного пацієнта, то і сам довго не протягне.

– Ні! – не повірив він. – Вона жива!

– Я співчуваю вам, але Софія померла. Ми зробили все можливе. З такою вогнепальною раною більшість пацієнтів помирають відразу.

– О, ні! – Василь ледве стримував себе, щоб не розплакатися в коридорі. – Моя Софійка! Моя бідна дитина! Чому ви її не врятували?! – він схватив лікаря за рукав халату. – Скажіть, чому ви дали їй померти?! Що ви за звір страшний?!

Лікар жалісно із співчуттям на нього подивився.

– Заспокойтеся, прошу вас. Я розумію ваше горе, але з цим нічого не поробиш. Якщо я можу вам хоч чимось допомогти…

Застрельте мене! Або дайте зброю, щоб я сам це зробив.

Це була перша думка в його голові і він би нею неодмінно скористався. Скористався, якби був сам без лікаря і Мирослава. І якби в нього була зброя. Але Василь не мав зброї – ось у чому річ.

Раптом Василь усвідомив, що все ще тримає міцно доктора за руку від хвилювання і такої трагічної новини.

– Не треба… вибачте… – він відпустив руку лікаря. – Я… я можу побачити Софію?

– Звичайно.

Позаду почулося голосне ридання Мирослава, який ніяк не хотів змиритися із неминучою смертю Софії. Адже з такою страшною, дуже трагічною звісткою змиритися було дуже важко.

Павло зупинив «Сітроєн» біля свого будинку, в якому вже не був три місяці. Каплі дощу барабанили по лобовому склу машини і падали на мокру землю. Він вийшов з авто і зупинився лише на веранді біля дверей. На дзвінок двері відчинила його дружина Аня, яка зовсім не здивувалася, побачивши чоловіка. Здається, її вже ніщо не могло здивувати після того, як вона дізналася правду про справжню «професію» Павла.

– Чого це тебе принесло?

– Хочу тобі дещо запропонувати.

– В мене немає бажання з тобою говорити.

Але Павло мовчки зайшов в будинок і пройшов у вітальню, поки зручно не вмостився у крісло. Рукою він намацав у кишені пачку «Парламент» і витяг останню сигарету. Припалив і почав затягуватися. В кімнаті запахло тютюновим димом.

– Як це розуміти? – спитала Аня. – Ти палиш в кімнаті?

Павло байдуже подивився на дружину крізь туман диму.

– Як хочеш, так і розумій. Це – мій дім. Я збираюся в Америку… От прийшов забрати деякі речі.

– Давай, бери речі і вали звідси.

– Шо ти разкрічалась. Я ж тіпа хочу тобі запропонувати Америку. Там заможне життя. Там цивілізація, не те шо у нас тут хохляндія.

– От і валі туда. Я не поїду з тобою… Ці мєнти мене вже дістали. Постійно допитують, тебе шукають.

– Мене? – Павло черговий раз затягнувся і з кінчика сигарети посипався попіл у тарілку, що він обачливо підставив замість попільнички. – Хай шукають, казли. Мене це не гребе. Завтра я вже в штатах буду.

– А Денис? – спитала Аня. – Як він буде жити без бабла?

– Ха! Обісреться! Хай сам заробляє лаве. Я більше не хочу бачить цього сучого сина.

Павло викинув бичок у смітник і зайшов в свій кабінет, щоб забрати деякі речі. Вже через п’ять хвилин, він вийшов з чорною сумкою в руці.

– Вже йдеш? – Аня сумно дивилася на свого чоловіка.

– Йду.

– Паша, зачекай.

– Ну шо? – він невдоволено озирнувся.

– Хоч би попрощався…

– Ну, бувай… – він нахилився і обережно торкнувся вустами її вуст, які були холодними і непривітними. – Для мене почнеться нове життя.

– Надовго? – спитала дружина.

– Назавжди.

Точно так несподівано, як стало темно, несподівано виникло дуже яскраве світло і Софія збагнула, що знову потрапила Сюди. Отже, знову той самий тунель і знову баланс між життям і смертю. Правда цього разу, перед нею простягався безконечний простір білого світла, що сліпив їй очі. Дівчина почувала себе не дуже впевнено, адже відчуття були зовсім іншими. Першого разу, вона хотіла

(злитися зі Світлом в одне єдине ціле)

залишитися тут. Назавжди. А цього разу, в неї виникав певний страх і бажання повернутися назад. З кожною секундою це бажання лише збільшувалося, наближаючись до критичної межі.

[Де я? Що зі мною відбувається?]

Ці слова ехом пролунали кілька разів, як в тунелі. Спочатку її питання залишалося без відповіді. Софія навіть злякалася, що буде тут вічно існувати і не зможе повернутися назад. Раптом перед нею виник високий незнайомець в світлому костюмі, із білим капелюхом, що налізав на очі, які світилися, наче ліхтарик. Тінь від капелюха, що падала вниз, повністю затемнювала риси незнайомця, що робило його особистість ще більш містичнішою та загадковішою.

[ТИ ПОМЕРЛА, СОФІЯ.]

[Ні, цього не може бути. Це лише сон.]

[ЦЕ – КІНЕЦЬ ТВОГО ЖИТТЯ.]

Дівчина стала перед цим незнайомим чоловіком, не знаючи хто він такий і що він хоче від неї. Невже це і є СМЕРТЬ?

[Але чому? Чому я так несподівано померла? Що я зробила такого поганого? Чому знову я опинилася тут???]

[ЦЕ НЕМИНУЧЕ ЯВИЩЕ І ВОНО РАНО ЧИ ПІЗНО ВІДБУВАЄТЬСЯ З УСІМА. ТИ НЕ Є ВИКЛЮЧЕННЯМ.]

Софія і досі відмовлялася в це вірити, трактуючи це як безглуздий сон. Проте, всі думки відразу лунали в голос, на невербальному рівні.

[Чому така несправедливість? Я робила добро останнім часом. Моя телепатія тільки принесла одні неприємності. Я зовсім не хотіла цей дар, який приніс тільки трагедію!]