Блискавка

Софія обережно вийшла в коридор і стала прислухатися до підозрілих звуків, готова в будь-яку мить попередити хлопця про те, що хтось буде сюди йти. Дивлячись на всі сторони, щоб не пропустити неочікуваного гостя, дівчина одним оком глянула на Дениса, що він там відкриває. Хлопець відкрив одну полицю і натиснув кнопку, двері відчинилися самі, на кшталт «Сезам, відкрийся!». За відкритими дверима були видні сходинки, що вели далеко вниз.

Софія настільки на це задивилася, що ледве встигла почути кроки, які вже звучали дуже близько. Хтось от-от мав сюди надійти і побачити таку зворушливу картину: двоє тинейджерів, намагаються втекти з цього будинку через підземний хід.

– Чорт, сюди хтось йде!

Денис швидко до неї повернувся.

– Нормальок, пора тікати. Давай, Софія!

Денис спустився вниз по сходинкам і дівчина побігла за ним. Тільки Софія спустилася на сходинки, в бібліотеку зайшов Степан з цигаркою в руці. Побачивши їх, він від несподіванки вронив сигарету, яка почала тліти на килимі.

– Трясся вашій матері! А ну стояти, засранці паскудні! Стояти, я сказав!

Він почав швидко до них наближатися, коли Денис натиснув з боку кнопку і всі двері зачинилися, включаючи книжкову полицю, що стала на своє місце, прямо перед носом у Степана, що аж оторопів від такого нахабства.

Денис голосно зареготав, не дивлячись на темряву, що з усіх боків їх оточувала. Він потягнувся до вмикача і ввімкнув світло, яке освітило підземний коридор, що тягнувся далеко вперед.

– Оце так! Перед самим носом закрити двері, – Софія теж сміялася. – Супер! Тепер ми врятовані.

– Нам ще треба вибратися з цього тунелю.

– Скільки по ньому йти?

– Не більше трьох хвилин.

– Чудово. Ще три хвилини і свобода. Ми врятовані!

– Так! – вигукнув Денис. – Це перемога! Ура!

– Ура!!! – повторила Софія.

Хвиля позитивних емоцій і передчуття близького тріумфу, підносили її аж до небес. Вони проходили мимо повороту, що вів в правий бік, не помітивши темну фігуру, що причаїлась там. Коли дівчина пройшла поворот, хтось вискочив з темряви і приставив пістолет до її скроні. Софія від несподіванки налякано заверещала.

– Це – смерть, а не перемога! Я не помилився, чекаючи на вас. Отже, тепер прийшов час розплати.

Цілий день Мирослав не знаходив собі місця, постійно переживаючи за дівчину. Як там зараз Софія себе почуває? Чи все з нею гаразд і чи зуміють її менти визволити з полону? На це варто сподіватися, інакше хлопець не має сенсу чекати на повернення своєї пасії. Сам він нічого не зможе зробити для порятунку, тому він сподівається на капітана Олега Левицького та інших оперативників, що повинні успішно провести цю операцію.

Щоб якось заспокоїтися і відволіктися від наболілої теми, хлопець намагався читати книжку. Спочатку, це допомогло на деякий час, але потім Мирослав зрозумів, що буде лише тоді спокійний, коли побачить перед собою Софію цілу і неушкоджену.

Вже під вечір, він вирішив подзвонити Олегу і про все дізнатися. Проте, сталося так, що той приїхав сам додому.

– Ти чогось блідий. Тобі погано? – спитав Олег.

– Та ні, я просто хвилююся за Софію. До речі, коли її будуть визволяти?

– Сьогодні ввечері. Я зараз поспішаю на роботу. Начальство по цій справі викликає. Не треба так перейматися. Ти все одно сам ні чим не зможеш їй допомогти.

– Я її кохаю, – відповів юнак, наче це все пояснювало в трьох словах.

Олег доїв смажену картоплю з куркою і поставив пусту тарілку на стіл.

– Я впевнений, що вже дуже скоро ти її побачиш. Тільки не хвилюйся так.

– Ви зможете мене повідомити, коли врятуєте Софію?

– Звичайно. Я відразу подзвоню тобі. Ну, все, я побіг на роботу. А ти займися чимось, щоб не лізли погані думки в голову.

Олег одягнув спортивну куртку, засунув пістолет в кобуру і на голову одів капелюх. Махнувши рукою, він вийшов на двір, де вже його чекала службова машина. Капітан сів в авто і поїхав на оперативне завдання. Мирослав за цим спостерігав, дивлячись у вікно і всім серцем сподівався, що скоро Софія опиниться в його обіймах.

Степан сидів в кріслі, розкинувши руки в сторони і заплющивши очі, відпочивав. Поряд з ним на столі стояла пляшка «Хенесі» і чарчина, наполовину заповнена алкоголем. Час від часу, він простягав руку до чарки і робив ковток чудового коньяку. Це додавала йому впевненості у власних силах і розслаблювало.

Хоча, проблем тепер стало набагато більше. Софія з Денисом втекли. Як тільки Барон про це дізнається, то йому кінець. Отже. Доведеться тікати звідси також, адже тепер менти їхнє логово точно накриють. Може, хоча він зуміє врятуватися. Грошей достатньо, щоб можна було почати нове життя в іншому місці.

Недовго думаючи, Степан взяв усі необхідні речі і вийшов на вулицю. Місяць у формі букви «С» зависав у небі і розсипав бліде сяйво під ногами Степана. Він озирнувся по сторонам, бо незвична тиша і підсвідоме відчуття страху його непокоїли. Поблизу небуло жодного охоронця і це його насторожило. Щось тут явно було не так. Але що саме? Він зробив кілька кроків до свого авто, маючи намір звідси забиратися. Інакше, Барон його знищить за провалену місію.

– Стояти! Руки вгору! СТІЙ!

Це пролунало настільки несподівано, що Степан, аж злякався.

Він був вимушений зупинитися та повільно повернутися назад, щоб не отримати в спину кулю. Все одно територія була оточена озброєними оперативниками і тікати було нікуди. Краще добровільно здатися і залишитися живим.

Степан так і вчинив.

Дівчина дуже повільно обернулася і побачила Павла, що нахабно посміхався.

Денис теж стояв на місці, втративши дар мови і мовчки зі страхом дивився на батька, який готовий був вистрілити в будь-яку мить.

– Батя, шо ти тут робиш? – вражено спитав він, зумівши себе опанувати.

– Заткнися! Я з тобою пізніше поговорю. Зараз мене цікавить Софія. Отже, ти вирішила втекти з баблом, не виконавши роботу, яку я тобі дав?

Софія мовчала, налякано дивлячись на вбивцю своєї матері і відчуваючи, що зараз нічого не зможе вдіяти. Ситуацію контролює Павло і, схоже, з цим доведеться змиритися.

– Відповідай, сучко! Ти вирішила мене кинути?!

– Ні, просто…

– Шо «просто»?! – Павло ледве тримав себе в руках. – Ти спочатку віддалася Денису, щоб він допоміг тобі!

– Це не правда! – втрутився хлопець.

– Замовкни, падло! Інакше я не подивлюся на те, що ти колись був моїм сином і вб’ю тебе як незграбного щеня! Як казав Тарас Бульба «Я тебе породив і я ж тебе знищу». От і не доводь і мене до таких рішучих дій, якщо хочеш жити.

Денис зціпенівши від жаху, дивився на жорсткого, холоднокровного без п’яти хвилин вбивцю (хоча, він і насправді вбивця), який колись був його батьком. Точно, був, а не є зараз ним. Софія сама була нажахана не менше за хлопця, а то й більше, не знаючи, що робити далі, а попри те, чудово розуміючи, що це вже точно кінець.

– Шмаркачі! Думали обвести мене навколо пальця. Та я ж вас наскрізь бачу. Я наперед знав, що ти допоможеш бабі втекти, тому і сховався тут, щоб вас підстерегти. Як бачите, я не помилився в своїх міркуваннях. Тепер вам обом за це доведеться заплатити.

– Ви мене вб’єте? – поставила Софія риторичне запитання, тремтячим голосом.

– Аякже.

– Я вас ненавиджу. Ви вбили мою матір чотири роки тому. Її звали Світлана. А ви, псих, її отруїли. Паскуда! Щоб ти здох!

Пауза.

До Павла дуже повільно доходить зміст сказаних слів.

– То ця шлюха була твоєю матір’ю? – він дико зареготав. – Ніколи б про таке не подумав. Вона давала мені коли я хотів. Я мав її в усіх позиціях. Ми трахалися як…

– Не смій говорити так про мою матір! Ти ж хворий на голову! Як ти взагалі смієш…

– Стули пельку, шлюха! Ти все одно зараз здохнеш! Все це мені остаточно набридло. – Павло наставив на неї пістолет. – Твоє життя вже завершилося!