Тiло™

Біль не одразу сягнув свідомості Юрія. Перше, що він відчув, — це сильна затерплість. І лише глянувши на видовище, осягнув втрату. І тоді прийшов жах болю. Тіло затряслося в чергових судомах.

Крізь пронизливий жіночий крик лікар заявив:

— Отже, порядок! Нормально тримається, не ходить туди-сюди. Зараз я надрубаю ступню. Ти ж нічого не маєш проти?

Заплющені очі, жіночі крики та пекельний біль не давали Юрієві зрозуміти, що з цим тілом робитимуть далі.

— Чуєш? Я хочу відрубати тобі ногу. Трохи нижче гомілки. Звуть «підйомом ступні». Та я не просто махну сокирою, а продемонструю тонку роботу. Саме так. Мої наміри вкрай серйозні. І неважливо, згоден ти вже працювати чи ні, я однаково це зроблю.

Здається, він втратив свідомість. Покалічене жіноче тіло зм’якло і провалилося в напівсон. Це марево одразу вирвало його з тенет болю, проте не звільнило від очікування нових знущань. Він провалювався в безпам’ятство, знаючи, що над тілом, у котре його загнали, тривають нелюдські досліди. Він знав, що його вбивають. Перед очима літали мальовані образи катів. Ось посміхається червоний медик, ось — горила із дрилем. На їх тлі замерехтів третій — веселий телепень із гаком у волохатій руці.

Крізь марення Юрій чув голоси, проте не розрізняв їх.

Утім, довго відпочивати од болю йому не дали. Вену вколола голка, і до серця побіг адреналін. Юрій знову побачив лікаря. Це був не сон. Але він не хотів прокидатися. Вслід за обличчям ката до тіла увійшов ненадовго забутий біль.

— Проси! — знову озвався гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль. У роті жінки пересохло. Сили остаточно покинули її тіло, тож вона не здатна була навіть підвести голову. Вона більше не могла кричати. А говорити їй Юрій заборонив.

— Он як? — похитав лисою головою лікар. — Тоді продовжимо. Я зараз же вжену лезо сокири в твою ступню.

Він не жартував. За мить почувся хрускіт трубчастих кісток. Ліву ступню звело від болю. Крик, здавалося, вийшов із самих легенів:

— У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…

Зсудомлене жіноче тіло знову затряслося, не питаючи дозволу. Із горла вирвався липкий і гарячий згусток.

— Нічого не вийде… — ледь чутно просичала жінка. — Жоден біль не вирве з мене того, що ви, покидьки, віддали задарма!..

— Дайте її вже й мені! — до жінки наблизився третій, із гаком. — Знаєш, я спочатку думав вирвати твого поганого язика, та, бачу, це невдячна справа. Тому побавимося з кислотою.

Їдкий запах увірвався в ніздрі. Це до обличчя жінки піднесли хімічну сполуку. Вона зневажливо посміхнулася й гидливо відвернула голову од волохатої руки з контейнером. Отже, це кінець. Нарешті.

Юрій відчув, як кислота осліпила його й увірвалася до рота. Там вона пропалила язика і разом із піною та кров’ю полилася в горлянку. Поруч упало вухо, точніше, те, що від нього лишилося. Він несамовито затряс головою, краплі кислоти порозлітались довкола з кров’ю і пов’їдалися в стіни, підлогу. За кілька секунд біль зник. Було лиш чутно шалений стукіт серця і шипіння кислоти в мозку. Шипіння поволі розтяглося, віддалилося й відійшло у темряву. Потім постало знову і перетворилося на шурхотіння сухого піску. Сухого і теплого. Лиш легенький вітерець розвіював його на вершечку дюни. Однією з дрібнесеньких піщинок був Юрій.

Він віддався вітерцеві й полетів із ним у височінь.

Час смерті: 16:28

— Ми тебе ні про що не питатимемо, нічого не вивідуватимемо, — той самий голос поволі виводив його із марень. — Нам треба небагато. Лише одне: коли зрозумієш, що визрів, коли увімкнеш свій мозок, дай знати — і ми припинимо. Одразу. Та знай… — тут чолов’яга навіть приклав руку собі до грудей. — Я не дуже хочу, щоб ти це сказав.

Юрій розплющив очі. Довкола сіріли похмурі стіни в’язничної камери. Вони знову переселили його. І знову вбиватимуть. Це могло тривати до нескінченності. А він цього разу був у тілі шестирічної дитини. Таке знести вже було несила.

— Я згоден. Я на все згоден.

Лікар відступився. Притулився зморшкуватим чолом до сталевих ґрат. Замислився. Мабуть, він уже шкодував, що обрав дитяче тіло.

— Що ж, вітаю, — коли озирнувся, в очах, схованих за скельцями окулярів, хлопець помітив тріумф упереміш із розчаруванням. — Ти переміг! Заробив собі легку смерть.

Наступної миті старий вихопив з-за пояса чорний лискучий револьвер, Юрія засліпило раптовим спалахом, і він стрімголов полетів у м’яку волохату темряву.

Час смерті: 9:31

Прокинувся у білосніжному ліжку мальовничого заміського котеджу. Поворухнувся. Зірвався на ноги. М’язами розлилася приємна сила та узвичаєна міць — йому повернули власне тіло. Усе ще не в змозі повірити у таке щастя, Юрій пробігся кімнатою, підстрибнув, потім упав долілиць й узявся знавісніло віджиматися од підлоги. Нарахувавши звичних сто разів, відкинувся на спину і знесилено посміхнувся. Тепер він знову був собою.

Коли ж наважився прочинити широкі скляні двері й вибратися через мармурову терасу в розкішний доглянутий сад, дорогу йому заступила огрядна покоївка-латиноамериканка.

— Доброго ранку, пане! — ввічливо привіталася англійською. — Сніданок бажаєте в апартаменти чи на терасу?

Спочатку Юрій перелякався. Він жодного слова не зрозумів зі звертання покоївки, але привітний тон і лагідні очі вразили його до глибини душі. Він не звик до такого ставлення. Так і стояв, не в змозі поворухнутися чи відповісти.

Знизавши плечем, літня жінка пішла накривати на стіл.

Після сніданку біля величних воріт котеджу зупинився хижо вигнутий чорний «понтіак», із котрого елегантно вибралася вродлива темноволоса дівчина років двадцяти п’яти на вигляд. Легкою пружною ходою вона рушила до парадного входу.

— Мене звуть Саманта, — майже бездоганною українською повідомила Юрію, ступивши до нього на терасу. — Я ваш викладач англійської.

Однак він і тут не знайшовся з відповіддю. Просто мовчав і захоплено роздивлявся стрункі жіночі ноги, підкреслені бездоганним покроєм чорної вузької спідниці. Потому несміливо підняв погляд трохи вище і потонув у відверто-глибокому декольте учительки.

Саманта всміхнулася. Вочевидь, вона вже звикла, що чоловіків більше цікавить її тіло, аніж її мова. Часом це допомагало у вивченні артиклів.

Однак із Юрієм сталось інакше. Злягаючись із Самантою на прохолодних простирадлах заміських апартаментів, він геть забував чужі кострубаті й незрозумілі слова і просто насолоджувався дармовим жіночим тілом, тож так і не вивчив тієї англійської як слід. Саманта була його першою жінкою. Згодом до нього приставили й інших викладачів із решти дисциплін. Хоч як дивно, серед них теж виявилося кілька привабливих молодих дівчат. Обравши нагоду, Юрій переспав із кожною, однак жодна не цікавила його більше, ніж на одну ніч.

Але вони продовжували йому посміхатись. Власне, усі в цій країні скрізь і завше посміхалися, як заведені. Це збивало з пантелику. Він ніяк не міг зрозуміти: навіщо людина, котрій до нього байдуже, йому посміхається? Занадто багато посмішок, занадто мало правди. А там, звідки його привезли, усмішку — щиру, справжню, непідроблену — ще треба було заслужити. Вона коштувала дорого. Вона щось означала. Він так і не навчився тут посміхатися.

За рік йому дали можливість вступити на медичний факультет одного з престижних американських вузів. Навіть дозволили обрати спеціальність. Так Юрій вивчився на нейрохірурга, отримав громадянство і роботу в могутній медичній корпорації під дещо химерною назвою «ТІЛО™».

Став україноамериканцем і доктором Паскудою.

На той час йому виповнилося двадцять три. Він був старанним працівником і законослухняним громадянином. Але це виявився лише зовнішній, показний бік його нового життя. Бо справжній вишкіл він проходив не в університеті. Його і таких, як він, щотижня вивозили за місто, заводили в бункер, обладнаний під шпиталь, і замикали там. Їх тренували. Незліченну кількість разів змушували переганяти душі, стерилізувати тіла, утилізувати рештки чужих свідомостей. Сили Юрія множились і наростали. Згодом він міг робити це навіть із заплющеними очима. Однак застосувати свої вдосконалені можливості проти агентів корпорації не смів. Бачив, як інших за це вбивали. Саме там він вперше й зустрівся з афроамериканцем на ім’я Бен. І почув від нього те, що згодом так само мусив казати іншим: