Тiло™

Щойно на гори опустилася туманна завіса темряви, вояки зібралися в дорогу. Ранок вони сподівалися зустріти вже в іншій країні. Однак «коридор» на кордоні виявився пасткою. Благодійник із діаспори зрадив вуйка Петра: без жодного пострілу, жодного згуку їх пов’язали просто під час обіцяного переходу. А на світанку вивели на міську площу для страти. Коли ж чотирьох повстанців уже вишикували вздовж бетонної стіни, а солдати здійняли гвинтівки для розстрілу, Юрій уперше побачив на очах вуйка Петра сльози. Але він знав, то не через страх смерті. Вуйкові боліла доля його країни й тих, кого він необачно привів на смерть.

— Горіти мені в пеклі! — відчайдушно озвався бувалий повстанець. — Так змарнував останню надію! І чорт зі мною — я вже старий, побачив трохи того життя, а тобі ж лише сімнадцять…

— Воля України або смерть, — відповів Юрій і закрив очі.

Гримнули постріли.

Юрій не відчув нічого. Коли ж розплющив очі, біля його ніг лежали розпростертими закривавлені тіла трьох старих повстанців (на обличчі вуйка Петра й по смерті закарбувався відчай), а він єдиний лишився цілим і неушкодженим.

Глянув на солдат — їхні гвинтівки ще диміли від пострілів, а поряд із бундючним генералом, що віддавав наказ до страти, метушився той самий лисий «правоохоронець», що з друзями катував Юрія у лісі. Якимсь дивом він вижив, прибився до американців і розповів їм усе, що сталося тієї ночі, випустивши, ймовірно, катування полонених, котрі мали місце всупереч розпорядженню «миротворців».

Тож американський генерал чітким кроком рушив до ошелешеного Юрія.

— Страшно було? — спитав через перекладача. — Тепер усе позаду. Тобі пощастило — ти поїдеш з нами до Штатів і працюватимеш на нас.

— У сраку котися, чмо! — зухвало відказав повстанець. — Щоб я на таких працював… Годі гратись зі мною! Вишикували з іншими — стріляйте!

— І розстріляємо, — без емоцій повідомив американець, вислухавши перекладача. — Коли час надійде. Але спочатку працюватимеш.

Більше його ніхто ні про що не питав. Просто накинули мішок на голову, завантажили до військового гелікоптера й відправили до Сполучених Штатів.

Однак Юрій виявився непохитним. Він усе заперечував, ні в чому не зізнавався й нізащо не погоджувався демонструвати свої здібності. Піти на поступки для нього означало стати Яковом. А Яків був зрадником. Дуже швидко американські спеціалісти втратили терпіння, і замість лагідних умовлянь та обіцянок через перекладача один із агентів просто врізав йому кулаком в обличчя. Юрій відлетів до протилежної стіни разом зі стільцем, до якого був прикутий.

Прокинувся в незнайомому напівтемному підвалі. Той холод, що обірвав його сон, перетворився на вогкість, котрою важко дихали стіни довкола. Утім, не це виявилося найстрашнішим. Його тіло. Тіла не було. Доки він лежав без тями, вони перемістили його свідомість до організму немічного сімдесятирічного діда.

Захотілося щодуху кричати:

— Такого не буває! Випустіть мене звідси!..

Здається, він так і зробив. Та реальність виявилася невблаганною. Крім смердючої вогкості, від стін ішов відчутний дух тортур. Ніби сотні, тисячі голосів волали, стогнали, билися об стіни і були ув’язнені тут. А тепер злилися в один суцільний і безперервний зойк.

— Ну що, до справи?

Зачувши живий людський голос, Юрій зрозумів, що не може поворухнутися: благеньке тіло, в котре переселили його свідомість, було намертво прив’язане шкіряними ременями до залізного стільця. Перед тим як роздивитися чужими, заледве зрячими очима приміщення, наполовину поховане в темряві, та впіймати поглядом присутніх, бранець опустив погляд собі під ноги, наскільки це дозволяла прикута до спинки голова. Долівка була насичена багрянистою рідиною. Коли запах від неї увійшов Юрієві в ніздрі, він нарешті осягнув, що саме з ним зараз відбуватиметься. Тому не одразу почув слова іншого чоловіка.

— Ні-ні, зачекаймо на лікаря.

До Юрія наблизилася кремезна постать, яка, здавалося, була абсолютно білою. Обличчя примари він теж не бачив — воно було сховане за медичною маскою. Але знав — це той самий лисий виродок, що катував його в лісі. Прибившись до «миротворців», він не втратив нагоди стати україноамериканцем.

Пальці, обхоплені тонкою гумою, широко відкрили пергаментні повіки.

— Так, усе зрозуміло.

Промацали вену на худій руці.

— Еге ж. Порядок.

І тут в’язень зрозумів, що монотонне пищання, яке бриніло в унісон із гудінням в його голові, було сигналами чудернацького приладу, що бовванів поруч.

— Я твій особистий лікар, — слова прийшлого випромінювали сарказм. — Слідкуватиму, щоб у твого нового тіла все було гаразд. Щоб воно не здохло. Раніше строку. Щоби йому боліло… Шкода, катувати звелено лише до тієї миті, доки ти не скажеш американцям «так». Але ж ти не збираєшся погоджуватись одразу?

Присутні натягнуто заіржали. Коли ж «лікар» став показово мити руки та натягати нові гумові рукавички, ніби перед справдешньою операцією, у старезного висушеного тіла, в котрому перебував Юрій, зрадливо затряслися ноги. Якби не ремінці, худі коліна зараз бігали б у різні боки. Язик прилип до пересохлого піднебіння, тож він не міг вимовити й слова. Однак душа виявилася сильнішою — він знав, що не зрадить себе, хай би якими тортурами його лякали.

Лікар підійшов ближче і підсунув до себе залізну тацю з інструментами.

— Бачиш, тут все, що потрібно для повноцінного хірургічного втручання. Скальпель… — він почергово й неквапливо демонстрував приладдя. — Затискач… Крива голка… тільки ми… не шиємо з принципу. Вона для іншого.

Чергова хвиля реготу прокотилася підваллям.

— Це ось пінцет. Ним можна всілякі цікаві речі робити…Ось хірургічні ножиці. Справляє враження, чи не так? Це пилка для кісток. Ось набір для трепанації: рашпіль, шпателі, кусачки, кісткова ложечка. Чого немає, так це ліцензії на трепанацію… А от мій улюбленець — звичайний зонд. Де він тільки не бував…

— Док, а механічні предмети? — донеслося від одного з поплічників.

— Гей, друже, не псуй враження. Я все-таки лікар. А цим непотребом ви, дурники, вже самі вихваляйтеся.

Юрій розгледів цілу батарею будівельних інструментів, розкладених віддалік. Усі начищені, блискучі, нові. Вони лежали, дбайливо розфасовані, на чистій білій полотнині. Викрутки, долота, молотки, дрилі, пилки, цвяхи та саморізи, болгарка, зварювальна лампа, проводи, акумулятор, банки з невідомо яким лайном…

— Та ти не хвилюйся, боляче не буде. Буде нестерпно боляче! — лікар карбував кожне слово, впиваючись власною красномовністю. — Я почну з пальців, а далі — кінцівки, обличчя, торс. Ти ж хочеш довідатись, якого кольору тельбухи в цього діда? Одну з кишок можу продемонструвати наочно: я зазвичай легко намотую їх на шию. Це не смертельно. Можеш кричати, дозволяю. Усі зазвичай кричать. Але, крім нас, цього ніхто не почує… Тоді ти будеш ладен на все.

— Пішов ти, — крізь зуби процідив Юрій.

Це лише тіло. Чуже тіло. Що йому до чужого тіла?

Він дав собі слово, що не кричатиме. Крики лише розпалюють садистів. Який сенс кричати, якщо ніхто не прийде на допомогу?

Однак передчуття болю зрадливо розповзлося нервовими закінченнями. Болю боїться кожна людська істота. Біль нездоланний, до нього неможливо звикнути. А Юрій наразі був людиною. Старим дідом. Піт, що зібрався на кудлатих сивих бровах старого, пролився в очі, бранець часто закліпав.

Він намагався розібрати одне: чи дійсно інструменти нові. Тоді, ймовірно, їх тримають для психологічного тиску і лише лякають…

Зненацька старече тіло вибухнуло раптовим криком. Один із пальців на його нозі зайшовся пекельним болем. Це в плоть врізалися ножиці. Безцеремонно, не так повільно, як тягнув лікар свої слова. Різкий біль віддався блискавкою в очах, запалав увесь мозок. Організм відчув утрату, коли відтятий кінчик упав на землю. Ступня судомно засіпалася. Кров закапала на земляну долівку. Хворе серце забилося в божевільному танці. Сльози, не питаючи дозволу, самовільно попливли з обох очей. Це шок. Шок, який убиває, шок, від якого божеволіють, шок, який ховає живцем.