Тiло™
Тiло™ читать книгу онлайн
Україна. Карпати. 2033 рік. З католицького притулку-сиротинцю вивезено в невідомому напрямку п’ятеро дітей. Згодом вони виринуть у Сполучених Штатах зовсім іншими особами, яких уже ніхто не назве чужинцями… Хто й навіщо викрадатиме людей у недалекому майбутньому? Ким вони стануть у своєму новому житті?
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
— То що, годен уже до співпраці? — ніби між іншим поцікавився кат. — Погоджуйся, виродку, ти нічим не кращий за нас!..
Юрій змусив старезне покалічене тіло всміхнутися.
— Я не кращий, — знавісніло відказав він. — То просто ви гірші…
Обличчям лисого майнула зціплена слабкодуха ненависть, і наступної миті Юрій відчув, як покалічені пальці узялися чимось обмотувати. Спалах іще неймовірнішого болю. Судомно перевівши подих, він почав захлинатися слиною.
— Це бинт, — турботливо пояснив лікар, а в очах йому стояла та сама ненависть. — Я ж маю зупинити кровотечу. Водночас розтягнемо задоволення. Нехай тебе не бентежить, що пальці зараз не симетричні. Виправлю цей недолік, щойно тобі трохи переболить. Видалю непотрібні рештки. А тепер — трохи дезінфекції. Можливо, ти не помітив, але на бинтах марганцівка…
І, може, Юрій не відчув би цього дикого печіння крізь суцільний біль оголених нервів, однак після останньої репліки лікаря сімдесятирічний старий завив із новою силою, випльовуючи слину далеко вперед.
— Спочатку я подумав: йод, та він заспокоює, легко припалює. А от ці божественні кришталики здатні піднести на сьоме небо… Я поет. Хай тебе це не дивує.
Лікар із цікавістю зиркнув в обличчя піддослідному. Потім знову нахилився йому до ніг і продовжив накладати бинти на спотворені пальці.
— Аби не здатися одноманітним, розділяти тебе на запчастини я тимчасово припиню. Перейдемо до цікавішого. Якщо, звісно, тобі ще не набридло бути героєм…
Підводячись, лисий, немов для опори, схопився за худе стегно діда, і Юрій лише за кілька секунд зрозумів, що він одночасно встромив у м’яз вістря скальпеля. Кров спочатку ніби неохоче вирвалася назовні і струменями потекла вздовж штанини. В очах раптово потемніло. Почувся свист у вухах.
Безперервний біль.
Юрій важко дихав, тепер не маючи змоги кричати. Серце потребувало крові, кров потребувала кисню. Тиск усе падав. Свистіння у вухах, що було ледь узялося, тепер звучало неймовірно чітко, ніби надходило десь ззовні.
— Так, панове, давайте своє причандалля.
Електроди під’єднали до пальців обох рук. Струм увірвався одночасно в усе тіло. Голова засіпалася, навіть затиснута поміж ремінцями. Серце було ладне вилетіти назовні. Розряд у голові, розряд у м’язах, у кістках. Розряд перед очима. Тріскотіння у вухах. Бранець ошаленіло завівся, не маючи змоги витиснути хоча б слово:
— Н-н-н…ха…н-н-и-и-и… е-е-е…тттре-е-е…ббб… а-а-а…
Важіль на акумуляторі негайно перемкнули донизу. Скальпель вилетів вслід за останнім сіпанням. Лікар нагнувся і дбайливо підібрав інструмент, наче виправдовуючись.
— Бачиш, мало не забув. Схоже, мені з хлопцями таки вдалося тебе перевиховати! Ти сказав «так», чи нам тільки причулося?
Доки він говорив, Юрій мав можливість відійти од тортур і зробити кілька вдихів. Однак дихати чомусь не хотілося. Струм подіяв на нього по-особливому, не так, як на інших — сімдесятирічне тіло не витримало. Він майже загасив свідомість, відкинув біль, страх, усі почуття, окрім того, єдиного, заради котрого ув’язнений у чужому тілі сімнадцятирічний повстанець терпів нелюдський біль.
Юрій встиг подумати: так, мабуть, помирають. Нарешті все скінчено. Його мозок став ніби пінопластовим, із шурхотом заметушився в голові. Здавалося, він цілими пластами відшаровується від черепної коробки й поволі відповзає в нікуди…
— Час прокидатися! — за цими словами гримнув черговий розряд.
Та його Юрій уже не чув. У цю мить він встиг дивовижно зменшитися в усіх розмірах. Стали мініатюрними пальці, ноги, руки. Кудись щезла голова, за нею й плечі. Аж доки він не перетворився на крихітне чорне зернятко, що лиш невловиму хвильку зависло в повітрі й, несвідомо зірвавшись, відлетіло у безкінечність, лишаючи по собі суголосся мільйонів звуків, переважно тих, що виходили від розряду з акумулятора.
Час смерті: 23:45.
Зненацька до його свідомості увірвалося сліпуче світло. І крижаний холод, що невагомо виповзав зі світла й оповивав собою чиюсь оголену шкіру. За мить до них доєднався й запах, що нагадував той нудотний сморід, який стояв над звалищами напівживих тіл, звезених до «зон відчуження». Це запах смерті. Але, щоб його відчути, треба бути живим. Юрій поволі вертав до тями. Серце знову билося, тілом розливалося живе тепло, венами й артеріями стугоніла кров. Розпорошене довкілля неквапно почало набирати чітких обрисів. Першою проступила полущена синя фарба зі стін, далі — вищерблена цементна підлога, за ними вишикувалися в ряд металеві шафи-полиці, що тяглися вздовж стіни до стелі. Морг. Як він тут опинився?
З блискучої металевої поверхні шафки на Юрія глянула змучена молода жінка в сірому брудному ганчір’ї. Схоже, колись воно було сукнею. З-під ганчір’я проглядалася бліда шкіра в саднах та синцях, у сплутаному світло-русявому волоссі, що прилипло до обличчя, запеклася кров. Жінку було прикуто кайданками до залізного стільця. Стілець міцно пригвинчено до підлоги.
Юрій затамував подих. Окрім цієї жінки в приміщенні не було нікого. Він повільно звів голову. Вона зробила те саме у своєму металевому задзеркаллі.
Це неможливо. Він і був зараз тією жінкою, його знову оселили в чужому тілі. Отже, все почнеться спочатку.
Грюкнули металеві двері, перед бранцем укотре постав знайомий лікар в оточенні асистентів. Юрій вкрився холодним потом від самої здогадки, що зараз буде.
Лікар розреготався, прочитавши його думки.
— Одразу скажу, ґвалтувати не будемо. А раптом тобі сподобається? Та й цю шльондру ми вже мали тут не один раз… Утім, тоді вона була мертвою. А зараз — знову жива. Нецікаво…
Жінка уперто мовчала, тож збоченець продовжив свою оповідь:
— Минулого разу ми вбили тебе, якщо пам’ятаєш. Цього разу зробимо те саме, тільки повільніше. Та й болю буде набагато більше, порівняно з тим, що ти відчував у тілі сімдесятирічного діда. Жінки краще відчувають біль. Терпіти його здатні набагато довше. Перевіримо? Якщо, звісно, тобі досі немає чого сказати нашим американським друзям. Бо вони, знаєш, нервуються…
Думками Юрія пропливли карпатські краєвиди, які в нього відібрали… постала перед очима Іванка… хлопці, пліч-о-пліч із якими він воював… нескорений вуйко Петро, з обличчя котрого навіть смерть не витерла любові до тих, наймиліших у світі, краєвидів. І хлопець сказав собі: він теж усього цього не зрадить, навіть якщо не судилося більше повернутися в Карпати.
Його мовчання, вочевидь, довело лисого до сказу. Він зробив знак асистентам. До оголених ніг жінки, прив’язаних до стільця, нахилився один із них. Запрацював дриль. Спочатку Юрієві почувся лише легенький вітерець чужою шкірою, та вже за мить гаряче свердло вгризлося в жіночу гомілку. А він навіть не зміг закричати. Усе тіло затряслось разом із інструментом. Зуби скажено зацокотіли. Почувся характерний звук, із яким свердло пробиває собі шлях крізь твердь…
Весь дриль та руки, що його тримали, враз вкрилися кривавими цяточками. Кров гарячими хвилями стікала по нозі, розповзалася підлогою. Коли свердло зайшло повністю, інструмент відпустили. Карпатські краєвиди втонули у крові.
Нарешті Юрій вивільнив крик. Його перехопили задоволені зойки убивць.
— Агов, суко! Це лише початок!
— Стривайте, — до знеможеного жіночого тіла підступив лікар. — Я певен, зараз ми почуємо те, заради чого прийшли. Будеш говорити, люба?
Та жінка лише відіслала його подалі. Тож лисий підняв до її обличчя інше знаряддя тортур — звичайну сокиру.
— Вважається, що це грубий інструмент, — знавісніло озвався. — Проте ним можна робити й тонку роботу. Головне, щоб лезо надійно трималося. Тоді його не несе в боки і можна рубати рівно.
Юрій важко дихав і мовчав.
— Що ж, перевіримо, чи лезо непохитне.
Знову жодного слова на згоду. Це вкрай вивело з рівноваги лікаря. Він широко розмахнувся, і важкий сталевий обух сокири впав на праву руку жінки, прив’язану до масивного підлокітника стільця.