Байки проти ночi

Ми прибули перед самим обідом. День видався особливо характерним для тієї пори року — похмурим і вогким. Над землею майже нерухомо висіла імла дощової мряки. Це пригнічувало мене, позначаючись на моєму й без того сумному настрої. Хоча я в ті часи й хилявся по лікарнях не менше, ніж комівояжер по дешевих мотелях на, як тоді казали, «загниваючому Заході», усе-таки початковий етап розлуки з домом для мене кожного разу був дуже важким. Мені хотілося опинитись у своїй кімнаті, яку ми ділили з Дімою на двох, серед улюблених іграшок і книг з яскравими малюнками… Але водночас з якоюсь безмежною гіркотою я розумів, що це неможливо. І ось-ось готовий пустити сльозу, втішався тим, що на вихідні зможу поїхати додому, що цим трьом тижням колись усе ж таки буде край (хоча вони й здавалися мені майже вічністю, на щастя, тільки майже), і ще чимось.

Пам’ятаю, як ми з Дімою (чи з мамою?) увійшли до невеликого двоповерхового будинку, що слугував одночасно і приймальнею, і канцелярією, щоб мене оформити, і там на столі я побачив свою історію хвороби. Це були мої незбагненні дитячі гордощі — навіть не стільки через солідну товщину картки, скільки завдяки чотирьом різнобарвним смужкам, наклеєним на її корінець, які говорили про те, що я перебуваю на обліку в такого-то лікаря. Щоразу, приходячи до поліклініки й очікуючи, поки відшукається том з моїм прізвищем, я ставав навшпиньки й ревно стежив за мельканням корінців, розставлених на поличках тумби, яка швидко крутилася: чи не з’явилася там жирніша картка, а головне — з більшою кількістю кольорових «орденських» стрічок? І задоволено віддихувався, якщо таких не спостерігалося на вершині лікарняного олімпу. Лише двічі чи тричі за весь час я залишав це бойовище, зазнаючи поразки, розчавлений моторошним виглядом корінців заслуженіших «чемпіонів». Правду кажучи, я не впевнений, що їхні горді власники досі з нами…

По закінченні необхідних формальностей я попрощався — чи то з братом, чи то з мамою — і залишився з медсестрою, усміхненою жінкою середнього віку, яка була завідувачкою приймальної палати. Вона накинула на плечі довгого плаща й узяла мене за руку.

— Ходімо, Юро, — ми вийшли з будинку, і вона повела мене у глиб території.

Юрою мене назвали на честь Юрія Гагаріна, оскільки я з’явився на світ 12 квітня — на День космонавтики. Відбулося це за тридцять хвилин до півночі, мама одного разу зізналася, що через забобонність дуже намагалася випустити мене до настання тринадцятого числа. У принципі я не заперечував, й у нас вийшло як треба.

Тримаючи за руку жінку в плащі, ми пройшли повз маленький непоказний будинок із двосхилим дахом, покритим сірим, але зараз майже чорним від дощу шифером, у якому містилася місцева імпровізована школа з єдиною класною кімнатою, і ще щось (але я ще не знаю цього), і я незабаром побачив попереду три одноповерхових корпуси, що вишикувалися в ряд. Просто за ними починався сосновий бір, що сизо сутенів у кисельно-дощовому серпанку, навіваючи відчуття якоїсь присутньої, але поки що нерозкритої таємниці.

Лівий корпус, як я невдовзі дізнався, належав дорослим, у правому був лазарет і процедурні кабінети. Ми підійшли до середнього, де було дитяче відділення.

— Ну ось і прийшли, — сказала моя проводирка й відчинила двері.

Так я опинився в санаторії «Супутник».

Ми прийшли дуже вдало — починався обід. Проводирка передала мене з рук у руки головлікарю дитячого відділення й побажала «не хворіти», за що я вже аж ніяк не міг ручитися.

Лікарка, серйозна дама років під п’ятдесят у біфокальних окулярах, які ще більше підкреслювали її суворий вигляд, завела мене до їдальні й рекомендувала — червоного і зніяковілого — іншим дітям. Але, на мою полегкість, ніхто не подивився на мене, як на дивовижну звірючку, швидше майже не звернули уваги. Такі церемонії тут рідкістю не були — новенькі постійно заступали «старожилів».

Їдальня виявилася маленькою й по-домашньому затишною — я мимовільно порівняв її з тією величезною й голосною, в якій харчувався на довгій перерві у школі. Тут були низенькі, розраховані на дитячий зріст столики на чотирьох, квіти в настінних горщиках, приємні запахи, що линули з кухні через ледь прочинені двері.

За столиками зібралося близько тридцяти дітей — хлопчаків і дівчаток (приблизно половина на половину), з якими мені доведеться провести найближчі три тижні.

Лікарка розпорядилася, щоб накрили ще на одну персону, і забрала в мене пакет з речами, а інша торбинка, в яку мама склала фрукти й солодощі, перекочувала на полицю широкого буфета, що займав половину стіни, до компанії інших (мені здалося, що вона виглядає серед них теж як новенька). Після чого я зайняв місце за одним із обідніх столиків.

Час моєї появи перед самим початком трапези, може, й був певною мірою вдалим, але з’їв я лише півтарілки супу й, не доторкнувшись до другого, випив склянку яблучного компоту. Про який апетит тут може йтися? Мені до сліз хотілося додому. Був понеділок, а до п’ятниці… Аж подумати жахливо.

Коли обід закінчився, мене злегка попустило. Від того, що всі навколо жують і ні з ким поговорити, я перебував у постійній напрузі.

Мені дісталося місце у привілейованій палаті, з якої вранці виписали хлопчика — щасливчик, яким я себе вже бачив через двадцять днів. Про чарівну привабливість слова «виписка» я знав ще з лікарень. На щастя, тут, на відміну від лікарні, хоча б не треба було одягати піжаму, через яку відчуття відірваності від дому ставало ще сильнішим.

Ця палата вважалася привілейованою, оскільки була більшою за інші, а ще в ній містився ігровий куточок нашого відділення: удень сюди могли приходити інші діти. У корпусі була ще одна палата для хлопчаків — не минуло й двох днів, і я, як і всі «наші», почав називати їх «фуфлижниками». Такою вже була тутешня парадигма. І дві палати належали дівчиськам.

Обід закінчився, але мені так і не пощастило з ким-небудь завести розмову — наступив час, який називався «тихою годиною», що означало дві години сну.

Я ліг у своє ліжко й прикинувся, що заснув. Дехто зі старших хлопців читав, інші повлягалися, як я. Але ж я ненавидів спати вдень! І ніколи цього не робив, навіть у лікарні. Однак того разу я б із радістю відключився хоча б на годинку. Але не міг.

Моє ліжко стояло найближче до дверей, з якими його розділяла вертикальна грубка метрів зо два заввишки, що топилася газом. Я повернувся обличчям до грубки, сховавшись від сторонніх поглядів, і дозволив собі беззвучно сплакнути, думаючи про маму з братом, нашу з Дімою кімнату й улюблені ігри, про те, як знову повернуся до свого класу, коли випишуся звідси…

Приблизно через годину мені захотілося в туалет відлити, але я ще навіть не встиг розвідати, де він розташований, а запитати в інших хлопців посоромився. Дочекався, коли з коридору донеслися чиїсь кроки, і вискочив туди лише в трусах, чим налякав літню санітарку. Вона привела мене назад і змусила одягнутися, очікуючи поруч, щоб потім відвести (хоча, думаю, потрібні двері у кінці прямого коридору я у свої сім років зумів би відшукати і без Натті Бамбо) в те місце, куди нас кличе природа. Одягаючись, помітив на своїй подушці мокру пляму, і мені стало дуже соромно, адже вона теж могла її побачити й вирішити, що я плаксій.

Зробивши справу, я повернувся у своє ліжко й відчув, що дуже спітнів, можливо, через переживання — вода з мене так і лилася струминками. Тому коли мені знову захотілося трішечки змочити подушку, я вирішив, що цього досить, і змусив себе перекрити очні крани.

«Зрештою, ну що тут такого?» — переконував я себе. Друга половина часу, відведеного для денного сну, минула швидше, і я навіть трохи здивувався, коли нас підняли.

Першим до мене підійшов хлопець, на вигляд найстарший (до речі, так воно й було), високий на зріст навіть для своїх років, давно не стрижений — його світло-каштановий прямий чубчик майже накривав очі.

— Як тебе звати?

— Юра.