Байки проти ночi

Класом вважалася невелика кімната з дюжиною парт (знаєте, такі масивні, як слюсарні верстати, з сидінням-лавкою на двох осіб і похилою дошкою, що має круглі виїмки для чорнильниць. Їх можна побачити в старих фільмах, у яких наші пращури зубрять кирилицю). Подібного раритету я вже ніколи більше не зустрічав. Кімната опалювалася газовою грубкою, розташованою в кутку, і містилася на першому поверсі невеликої будівлі з двосхилим дахом, повз яку я проходив учора зі своєю проводиркою з приймальної палати.

До кімнати набилося майже два десятки учнів — від першокласників, як я, до здорованів з восьмого класу, а вчителька була одна. Вона роздавала прості завдання, переходила від парти до парти, щось писала на дошці (акцент робився лише на два-три основні предмети — ясна річ, навчання було ще тим), але спочатку познайомилася зі мною й записала моє ім’я в журнал.

Я розкрив свої «Рабочие прописи» й почав виводити односкладові слова, приклади яких були написані на початку кожного рядка друкарським способом і виглядали знущально каліграфічними. Я терпіти цього не міг: трохи раніше це були усілякі палички й гачечки — архідурне заняття, особливо, якщо вже давно вмієш читати (на той час у моєму читацькому активі були вже «Голова професора Доуеля» й «Людина-амфібія» Беляєва, збірка фантастичних оповідань і кілька дитячих книжок). Утім, на моїй акуратності це ніяк не позначилося, тому й красувалася в зошиті в нижньому лівому кутку сторінки двогорба, як верблюд, трійка, поставлена червоним вчительським чорнилом, — перша оцінка, яку я отримав у школі. Вона ж найчастіше супроводжувала мене й у наступні десять років, показуючи ступінь моєї старанності й нелюбові до шкільних занять.

Із викладачами в мене вкрай рідко складалися дружні стосунки, особливо на кінець цієї десятилітньої тяганини. Здається, на випускному хтось навіть пускав сльозу під час вручення атестата. Я ж сяяв щастям, як відпущений на волю каторжанин (який, окрім усього, ще й зірвав найбільший за всю історію джек-пот), і, підіймаючись на подіум, розминав одну руку в недвозначному жесті з виставленим середнім пальцем, а другою робив прощальні паси в бік педагогічного колективу, який сидів за довгим столом, наче кури на сідалі. Їй-богу, не зміг стриматися. Бідолашна мама у третьому ряду не знала, куди провалитися, звісно, зовсім не від гордості за мене. Шпаною я не був, але впевнений, що їм також хотілося нарешті мене позбутися. Якби в мене сьогодні був іще один шанс, то я, що й казати, звичайно, поводився б інакше, звичайно, інакше… Я б на додаток ще й перднув голосно — так, щоб їх прямо із-за столу поздувало. Тобто висловив би все, що думаю, найдоступнішим і найлаконічнішим способом. Мені завжди подобалися хлопці, схожі на Бівіса з Баттхедом.

Але тоді я лише ступив на старт цього марафону завдовжки у десять років, і навіть досвід старшого брата мало про що говорив мені стосовно майбутнього. А того дня, виписуючи карлючки чорнильною ручкою рядок за рядком, я взагалі був украй далекий від таких міркувань. Мій сусід по парті, один із «фуфлижників», який перейшов уже в третій чи четвертий клас, зверхньо косував на мій зошит і посміхався, відпускаючи колючі жарти.

Я дуже здивувався, коли тамтешня вчителька-універсалка підійшла до мене, щоб придумати якесь завдання, і висловила захоплення, що її колега зі справжньої школи так «ювелірно» намалювала приклади на початку рядків. Треба ж, як купилася! Я пояснив їй, що це «Рабочие прописи» — спеціальний зошит для письма, подивувавшись із її невігластва. Схоже було, що вона така сама вчителька, як наші корпусні виховательки — медсестри. Точніше сказати, її просто сюди запросили.

Коли приблизно через місяць я повернувся до свого класу, то зрозумів, що серйозно відстав не тільки від програми, але й від найбезнадійніших двієчників. Утім, таке становище тривало недовго і вже незабаром я повернувся до своїх надійних стабільних «трійок», хай будуть вони благословенні.

Під час перерви я зібрався було полізти у свій шкільний портфель-ранець, що супроводжував мене до «Супутника» на вимогу мами (добре пам’ятаю, як він виглядав, немов попрощався з ним тільки вчора: такий зелений з аплікацією у вигляді світлофора зі шматочків різнобарвної шкіри над пряжкою спереду; я ходив з цим портфелем до закінчення третього класу), щоб замінити «Рабочие прописи» на тонкий зошит у клітинку для занять арифметикою. Коли раптом помітив, як Тхорик, когось забачивши, жваво кинувся в коридор. Незабаром звідти донісся шум якоїсь штовханини, а потім на порозі нашої імпровізованої класної кімнати виник Тхорик, тягнучи за коміри пальто двох дітей років по шість, як котенят за шкірку, в яких я майже відразу пізнав Тоню й Сашка. Вони пхикали й намагалися вирватись.

Ще перед сніданком, після здачі аналізів крові, яка запам’яталася мені надовго, і трохи пізніше я звернув увагу, що вони часто тримаються разом, якщо не сидять у своїх палатах. Тому запитав у Рената, який опинився поблизу, чи не граються вони в «наречених». На що той відповів: вони брат і сестра, близнюки. Тоді я й помітив безсумнівну схожість між ними, яка буває тільки в найближчих родичів. Я також дізнався, що вони сироти й потрапили до нашого санаторію з інтернату, і тепер їм доведеться провести тут увесь осінній сезон.

«От дідько, — подумав я тоді, — виходить, у них зовсім немає батьків! Це ж треба!» У той час я ще не звик думати, що чиєсь життя може настільки відрізнятися від мого власного. Звичайно, не у всіх, кого я знав, був старший брат чи батьки розлучилися… Але взагалі не мати близьких?!

Хоча ні, не зовсім так. Вони були один у одного. Ось чому й намагалися завжди триматися разом, а не тому, що були меншими за мене.

Діти розплакалися ще сильніше, коли Тхорик почав підштовхувати їх на середину класу.

— Гей, чого ти до них причепився? — запитав хтось зі старших хлопців. Усі тепер дивилися в їхній бік, а вчительки на той момент не було, вона вийшла з класу в якихось справах.

— Вони підглядали, — задоволено відповів Тхорик, як кіт, що нарешті схопив двох мишок, які давно занадилися гризти запаси у льосі. — Спочатку у вікно, а потім із коридору. Я їх помітив, це вже не вперше!

— Ну то й що? — заперечив Андрій. — Їм у школу тільки наступного року, — і наказав Тхорику відпустити заплаканих близнюків.

— То нехай звикають, якщо їм так цікаво, — кинув він, але підкорився, і Тоня з Сашком вибігли з класу. Через кілька секунд я побачив, як їхні шапки майнули за вікнами.

Повернулася училка. Схоже, вона все чула, бо була неподалік, просто не квапилася втручатись. Іноді, як я зрозумів згодом, саме така позиція дає найкращі плоди виховання. Учителька влаштувала Тхорику прочуханку, а я решту занять просидів, розмірковуючи, чому дехто з дітей так боїться товариства. А може, річ у тім, що вони наслухалися страшних історій про школу від старших мешканців інтернату й підглядали за нами просто щоб знати, як їм буде в майбутньому?

Щасливчик Антон поїхав собі вранці, а його місце зайняв Ромка — одинадцятирічний хлопчина в окулярах. З цього часу я перестав бути «новеньким», у всякому разі, з його появою мій статус одразу ж змінився.

Коли я повернувся зі шкільних занять і щойно його побачив (він на самоті — якщо не брати до уваги Богдана з ногою в гіпсі, який лише у крайньому разі залишав своє ліжко — сидів на стільці в куточку для ігор, заглибившись у якусь книгу, і з першого ж погляду нагадав мені серйозного, розумненького Знайку з творів Миколи Носова. Чудово ілюстроване видання «Незнайка на Місяці», за яким у наші дні зняли повнометражний мультфільм з використанням тих самих мальованих типажів, було в ті часи однією з моїх найулюбленіших книг), я з великим нетерпінням почав чекати нічного «хрещення» новачка.

І, повірте, я був такий не один, бо ж потіха обіцяла вийти значно цікавішою, ніж минулого вечора. По-перше, хлопець набагато старший за мене, то ж його реакція ще більше цікавила решту членів «сухотного племені». По-друге, і, мабуть, найважливіше — він мав зайняти місце Антона під тим самим вікном, де… ну, розумієте?