I жили вони довго

Могил у степу чимало було, й на деяких навіть стояли кам'яні баби — з руками на пупі та грудьми аж до пуза. Старі люди казали, що колись ті баби живі були, й самі на могили приходили, сідали навпочіпки — так й завмирали навіки.

Наче щоб могилу стерегти, але навіть себе встерегти не могли.

Не опиналися навіть, коли їх з насидженого місця скидали, везли кудись. Приїжджали, бувало, вчені люди, забирали бабів до міста, й хтозна, що там з ними робили, бо назад не ставили.

Завбачивши таки, й деякі з сельчан бралися за ті баби, та й ставили на них хати, бо камінь був дорогий. Кажуть, стояли ті хати довго, а от люди жили в них не дуже.

Мабуть, і справді раніше люди більші були, а чи може величніші, бо могили теж подрібнішали, й дідусеві викопали зовсім маленьку — якраз під зріст, не поклали ані пляшки з горілкою, ані шаблюки, й лише онук крадькома, щоб не бачив ніхто, кинув у могилу люльку й кисет з тютюном, та й той батько потім шукав й дуже лаявся.

Наука про старі часи не пішла до бука, але й користі з неї багато вже не було. Ну, побавилися хлопці ще трохи, один одного вночі на пасовищі лякаючи, а потім й забулося. Може, згадається колись, як у самих онуки будуть, й згадає хтось діда, що вже півстоліття в могилі, і якщо справді нудно їм там лежати, то, може, стане хоч на якусь мить приємніше.

Та й то навряд чи. Мертві — на те вони й мертві.

Хоча, бувало, згадував онук діда й просто так. Пройшло ще кілька років — й зрозумів він, нащо клали у могилу кілька дівок, й чим там з ними займалися, що верещали так, аж на землі чути було. Згадав онук, й посміхнувся, й трохи тепліше стало на серці, бо згадалися й сінокоси, й до річки походи, й гадюка згадалася, й свіжий мед з вулика.

Все старшим потроху ставав онук, й дужчим, а батько все більше й більше ставав схожим на дідуся, й вже, звичайно, не брався ані за лозину, ані за ремінець, а синок все ще тої лозини побоювався. Але вже не за власні сідниці, а того, що дуже вже видно буде, як охляли батьки.

Та не будемо про погане, а будемо про хороше. Згадався дідусь іще раз, в ніч на Івана Купала, коли дівчата найгарніші за цілий рік, а хлопці найгарячіші, коли цвіте папороть, але хіба кому до скарбів, коли русалки ховаються в воду — бо як піймають хлопці, то хтозна, що з того вийде, коли навесні багато дітей народжується — й здавалося б, чого того Купалу згадувати — однак згадують, й посміхаються.

А як хочеться дівчину з кола вирвати, як зникнути непомітно від багаття, що там галас і натовп? Але ж спробуй-но вже від гадання відірвати — то й думати годі.

Однак можна, та ще й не складно це!

— Мені колись дід розповідав знаєш що? — треба прошепотіти в рожеве вушко. — Найкраще про майбутнє у мертвих питати. Їм там, знизу видніше…

Дівчина скосила очі на спідничину й посміхнулась. Справді, на деякі речі знизу було зручніше дивитися.

— …й робити це треба якраз в ніч на Івана Купала. Нагорі гамірно, вони прокидаються, відкривають земляні двері, й нагору вилазять. І якщо підійти, привітатися чемно, чарку налити, якщо чоловік, або хустинку якусь подарувати, якщо жінка — то сядуть поруч, погомонять… і що спитаєш — усе розкажуть.

Дівчина вірила й не вірила водночас, й розуміла прекрасно, для чого запрошують її подалі від натовпу та веселощів… але, знаєте, бувають моменти, коли дуже хочеться дати себе обдурити. Дати! Й грець з ними, з веселощами, нікуди вони не дінуться.

Справді, з могили усе село було як на долоні, й музику чути було, й дівчачі зойки, як вогонь п'яти лизав — "а не стрибай через мене!", а от навпаки — зась. Ніхто не бачить, й ніхто не чує. Як не верещати, звичайно. Якщо тихо й мирно поцілуватись… ну, може, ще руку запустити у пазуху… ну аякже, треба ж, щоб ті, внизу, нас почули, позаздрили, вилізли подивитись, хто тут землю трясе…

А тепер і поспати можна… тихіше, тихіше, прилаштовуйся отак, голову мені на плече, то й не буде холодно… знаєш, вони, мабуть уві сні приходять… сватів… а, сватів… а чого ж, можна й сватів… ось подивимося ві сні на наше майбутнє, завтра один одному розповімо — тоді й вирішимо… спи!

Й вже коли засинали — здригнувся пагорб, ніби й справді відчинились могутні двері, але може воно лише здалося.

Й снилася парубку якась чортівня — чи то човен, чи то труна, чи повінь, чи то війна, голод страшенний, чорти мерзенні, з жаринами на чолі, що забирали останнє збіжжя, й проблиск надії, і зброя, що сама себе заряджає, лише стрічку з набоями їй подавай, й страшні залізні птахи, що з неба смерть сіють, а врожай такий, що і не збереш, й втеча снилася, й життя у якійсь ямі з колючим дротом навколо, й ще одна втеча, й знову війна, й нидіння у приймах на чужині, й чи то отрута в обличчя, чи то бомба на столику.

Та й дівчині щось недоладне наснилося — прийшли білі чорти, хліб забрали, прийшли багряні — й коней погнали, та ще зелені якісь — й чоловіка хотіли вкрасти, й діти мерли, й батьки мерли, і паслися всі, як корови у лободі, й забрали таки чоловіка, а потім й дітей забрали, а саму посадили у дерев'яну клітку на залізних колесах й повезли кудись далеко-далеко, у такі краї, де у людей обличчя широкі, а очі вузькі, й сніг навіть влітку лежить. Там і закопали.

Дурня снилася, одним словом. Не буває такого, й бути не може. Не на могилах спати треба, а в ліжку, ну ще, може, на печі — то й не снитиметься.

А сватів чоловік заслав, й гарбуза не отримав, й жили вони довго, а от із щастям якось воно не склалося.