Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

Удвох вони знали дев’ять мов. До Біллі вони спершу звернулись по-польському, бо він був вбраний так чудернацько, а бідолашні поляки були мимовільним об’єктом для жартів у другій світовій війні.

Біллі спитав їх по-англійському, чого їм треба, і вони відразу так вичитали йому тією ж мовою, що Біллі мусив злізти з фургона й поглянути на коней. Побачивши, в якому жалюгідному стані його гужовий транспорт, він розплакався. Уперше на війні.

Пізніше, ставши вже літнього віку оптиком, він не раз плакатиме, але нишком, щоб ніхто не бачив, і без голосного скимління.

Ось чому за епіграф до цієї книжки взято чотири рядки зі славетної колядки. Вголос Біллі плакав дуже рідко, хоч часто бачив таке, від чого поривало на плач, і принаймні цим він скидався на колядкового Христа:

Ревуть воли й телята,

І мекає ягнятко.

Та Йсус малий не плаче —

Спокійне немовлятко.

Біллі перенісся в часі у вермонтський госпіталь. Скінчився сніданок, посуд прибрали, і професор Рамфорд з важким серцем почав визнавати Біллі за людську істоту. Він нецеремонно розпитав Біллі й пересвідчився, що той справді був у Дрездені. Він поцікавився, на що воно все було схоже, і Біллі розповів йому про коней і про подружжя, що відпочивало на Місяці.

Історія з кіньми скінчилася так: Біллі з допомогою лікарів розпряг коней, але ті не хотіли рушати з місця — надто вже вони позбивали ноги. А тоді над’їхали на мотоциклах росіяни і забрали всіх, крім коней.

Через два дні Біллі передали американцям, які відправили його на батьківщину тихохідним вантажним судном, що називалося «Лукреція А. Мотт». Лукреція А. Мотт була знаменитою американською суфражисткою. Вона давно померла. Бува й таке.

— Так було треба,— мовив Рамфорд до Біллі, маючи на увазі зруйнування Дрездена.

— Я знаю,— відповів Біллі.

— Це війна.

— Я знаю. І не нарікаю.

— На землі, мабуть, було пекло.

— Так, пекло,— погодився Біллі Пілігрим.

— Треба співчувати людям, яким довелося це робити.

— Я їм співчуваю.

— Ви там на землі, певно, не знали, що й думати.

— Все було нормально,— відповів Біллі.— Все нормально. Кожен робить те, що має робити. Я навчився цього на Тральфамадорі.

Того самого дня, але трохи пізніше, дочка Біллі Пілігрима забрала його додому, вклала в ліжко й увімкнула «чарівні пальці». Доглядати Біллі мала сиділка. Лікарі заборонили йому працювати й навіть виходити надвір — поки що, принаймні. Він перебував під наглядом.

Але Біллі крадькома вишмигнув з дому, коли сиділка десь одвернулася, і поїхав у Нью-Йорк, де сподівався виступити по телебаченню. Він хотів розповісти світові про те, що дізнався на Тральфамадорі.

У Нью-Йорку Біллі Пілігрим зупинився в готелі «Ройялтон» на 44-й вулиці. Випадково йому дали той номер, в якому колись мешкав Джордж Жан Натан, критик і видавець. Натан, згідно з земним поняттям часу, помер 1958 року. Згідно ж із тральфамадорським поняттям, Натан, звичайно, досі ще десь живий і буде живий завжди.

Номер був невеликий і простий, єдине тільки, що він містився на найвищому поверсі і засклені двері з кімнати виходили на балкон, такий самий завбільшки, як і кімната. А за поруччям балкона відкривалась просторінь над 44-ю вулицею. Біллі перехилився через поруччя й подивився на людей, що рухалися унизу і скидалися на ворухливі дрібненькі ножиці. Це було так кумедно.

Вечір видався прохолодний, і невдовзі Біллі повернувся в кімнату й причинив балконні двері. Ті двері нагадали йому медовий місяць. В їхньому любовному гніздечку на мисі Енн теж були такі засклені двері — вони й досі є і будуть завжди.

Біллі ввімкнув телевізор і став клацати перемикачем: він шукав програми, в якій би міг виступити. Але для програм, в яких люди можуть висловлювати свої думки, було ще зарано. Був лише початок дев’ятої, отож по телебаченню показували тільки всякі дурниці і вбивства. Бува й таке.

Біллі вийшов з номера, спустився повільним ліфтом, пройшов до площі Тайме і заглянув у вітрину якоїсь зачуханої книгарні. На вітрині стояли сотні книжок про статеві стосунки, збочення і вбивства, путівник по Нью-Йорку і модель статуї Свободи з термометром. Крім того, там лежали чотири романи приятеля Біллі — Кілгора Траута — в дешевих виданнях, загиджені мухами й притрушені сажею.

Тим часом на будинку за спиною Біллі неонова стрічка повідомляла новини дня, і вітрина відбивала ті новини. В них ішлося про владу, спорт, гнів і смерть. Бува й таке.

Біллі зайшов у книгарню.

Напис усередині застерігав, що до приміщення в глибині книгарні дозволено входити тільки дорослим. Там крізь шпарку можна було подивитися кінокадри з голими дівчатами та хлопцями. Одна хвилина перегляду коштувала двадцять п’ять центів. Там ще продавалися фотографії голих молодих людей; їх можна було купити і взяти додому. Ці знімки мали більш тральфама- дорський вигляд, ніж кіноплівка: їх можна було роздивлятись, коли й скільки хочеш, і вони ніколи не змінювались. Мине двадцять років, а ці дівчата так само будуть молоді, так само всміхатимуться й умліватимуть з насолоди або просто дурнувато лежатимуть, широко розкинувши ноги. Деякі з них їли тягучки або банани. Вони так само їстимуть їх і в майбутньому. І в молодих хлопців так само набрякатиме те, що дав їм батько, і так само напинатимуться їхні м’язи, немов гарматні ядра.

Але Біллі та частина книгарні не спокушала, його привабили романи Кілгора Траута на вітрині. Назви їх були для нього незнайомі, принаймні так здалося. Він розгорнув один з них. Це ніби не порушувало правил: кожен у книгарні щось переглядав. Книжка називалася «Велика дошка». Біллі пробіг кілька абзаців і пригадав, що багато років тому у військовому госпіталі вже читав це. У книжці розповідалося про земних чоловіка й жінку, що їх викрали прибульці з космосу й виставили на оглядини в зоопарку планети Циркон-212.

У своєму приміщенні в зоопарку герої роману мали на всю стіну табло, яке показувало біржові ціни й вартість акцій, а телеграфний апарат і телефон нібито зв’язували їх з біржею на Землі. Планетяни Циркону-212 сказали своїм бранцям, що вони, цирконці, вклали на Землі на їхнє ім’я мільйон доларів і що тепер тільки від їхнього уміння залежить, чи будуть вони казково багаті, коли повернуться на Землю.

Телефон, велике табло і телеграфний апарат були, звичайно, вигадкою. А зроблено це було для того, щоб земляни в тому зоопарку поводилися перед глядачами природніше: щоб вони підстрибували й раділи, хихотіли чи хнюпились, щоб рвали на собі волосся, вражені величезними збитками, або тішились, як немовлята на руках у матері.

Земляни чудово записували курс акцій. Так, звичайно, і було заплановано. Потім до цього домішалась і релігія. Телеграфний апарат нагадав землянам, що президент Сполучених Штатів оголосив національний «тиждень молитви» і що кожен повинен відмолитись. Перед тим у землян цілий тиждень були невдачі на біржі — зазнали невеликих збитків на оливковій олії. Отож вони ревно заходилися молитись.

І це подіяло. Ціни на оливкову олію пішли вгору.

У другій книжці Кілгора Траута йшлося про чоловіка, який винайшов машину часу, щоб перенестися в минуле й побачити Христа. Машина не підвела, і він побачив Христа ще дванадцятирічним хлопцем, коли той навчався в Иосифа теслярського ремесла.

В їхню майстерню прийшли два римські солдати з накресленим на папірусі планом технічної споруди, яку їм треба було на ранок мати готовою. То був хрест, призначений для страти одного заколотника.

Ісус із Иосифом виконали замовлення. Вони були раді, що дістали роботу. І заколотника розіп’яли на тому хресті.

Бува й таке.

Хазяйнували в книгарні п’ятеро схожих, мов близнята, невисоких лисих добродіїв, що слинили в зубах незапалені сигари. Вони ніколи не усміхались і тільки сиділи на своїх високих табуретах. Цим паперово-целюлозним борделем вони заробляли собі на прожиття. їх самих це не збуджувало, як і Біллі Пілігрима. Всіх інших — навпаки. Чудний це був магазин, усе про любов та про дітей.