Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

І ось ті дівчата стояли голі-голісінькі, як мати породила. А з дверей на них витріщилися Глюк, і Дербі, і Пілігрим — хлопчисько-солдат, бідолашний шкільний учитель і блазень у тозі й посріблених чоботях. Дівчата зчинили вереск. Вони затулялися руками, одверталися спинами й таке інше, від чого ставали ще привабливіші.

Вернер Глюк, який ще зроду не бачив голої жінки, причинив двері. Біллі теж ще не бачив. Тільки для Дербі тут не було ніякої дивини.

Коли ці троє телепнів знайшли кухню, в якій раніше готували сніданки для робітників бойні, всі уже розійшлися, крім однієї жінки, що нетерпляче їх дожидала. Війна зробила її вдовою. Бува й таке. Вона вже була в пальто й капелюшку, бо теж спішила додому, хоч її там ніхто й не чекав. Її білі рукавички лежали на цинковому столі.

Для американців вона мала два здорових бідони супу. Суп грівся на ледь увімкнутій газовій плитці. Крім того, там ще лежали стоси буханців чорного хліба.

У Глюка вона спитала, чи не занадто він молодий для армії. Глюк погодився, що таки занадто молодий.

В Едгара Дербі вона спитала, чи не занадто він старий, щоб служити в армії. Дербі погодився: так, мовляв.

У Біллі Пілігрима вона спитала, на кого він схожий. Біллі відповів, що не знає. Він просто хотів нагрітися.

— Всі справжні солдати погинули,— мовила вона. Жінка казала правду. Бува й таке.

Інше правдиве видиво, яке Біллі намарилось, коли лежав у Вермонті, була робота, яку він і решта американців виконували в Дрездені того місяця перед зруйнуванням міста. Вони мили вікна, підмітали підлогу, чистили нужники, вкладали банки в картонні ящики, запаковували ці ящики иа фабриці, що виробляла сироп на патоці, збагачений вітамінами та мінеральними солями. Призначався він для вагітних жінок.

На смак сироп був наче негустий мед, що відгонив гікоровим димом, і всі, хто працював на фабриці, цілий день потайки цупили його ложками. Вони не були вагітними жінками, але вітамінів та мінеральних солей потребували теж. У перший день роботи на фабриці Біллі не випало причаститися сиропом, як більшості американців.

Зате другого дня нагода трапилась. Ложок було понаховано по всій фабриці — за стінними полицями, в шухлядах, за радіаторами й так далі. Потаємні споживачі сиропу відразу ховали ці ложки, щойно хтось надходив, їсти сироп заборонялося.

Другого дня Біллі витирав за радіатором порох і знайшов ложку. За його спиною в чані холонув сироп. Бачити Біллі міг тільки бідолашний старий Едгар Дербі, який знадвору мив вікно. Ложка була столова. Біллі всунув її в чан і покрутив, щоб липуча маса обтягла всю ложку, а тоді встромив собі в рот.

За мить кожна клітина в тілі Біллі трепетала ревним захопленням і вдячністю.

У вікно несміливо постукали. То стукав Дербі, котрий усе бачив. Він теж хотів сиропу.

Біллі зачерпнув сиропу й для нього, відчинив вікно й встромив ложку прямо в розкритий рот Дербі. Ще мить, і на очах у того виступили сльози. Біллі зачинив вікно й сховав вимазану сиропом ложку. Хтось наближався.

8

За два дні до зруйнування Дрездена американців у бойні провідала дуже цікава людина. То був Говард В. Кемпбел молодший, американець, що став нацистом. Той самий Кемпбел, що написав монографію про жалюгідну поведінку американських військовополонених. Тепер він уже не провадив досліджень про полонених. До бойні він прибув вербувати людей у німецьку військову частину, до так званого «вільного американського корпусу». Кемпбел був творцем і командиром цього корпусу, що, як передбачалося, мав воювати тільки на російському фронті.

Кемпбел мав би звичайний вигляд, якби не чудна уніформа, яку сам і вигадав. На ньому був білий капелюх з широкими крисами і чорні ковбойські чоботи, оздоблені свастиками та зірочками. Тіло облягав комбінезон з жовтими лампасами від пахв аж до кісточок. На нашивках був профіль Авраама Лінкольна на блідо-зеленому тлі. На рукаві красувалася широка червона пов'язка з голубою свастикою в білому кружку.

Значення цієї пов'язки він саме і пояснював, стоячи у цементованому свинарнику.

Біллі Пілігрима діймала згага, бо він цілий день лизав паточний сироп. Через цю згагу очі застилало слізьми, і Кемпбел розпливався перед ним.

— Голубе — це американське небо,— казав Кемпбел.— Біле — це раса першопроходців, що освоїли континент, висушили болота, викорчували ліси, побудували дороги й мости. Червоне — це кров американських патріотів, так щедро пролита в минулому.

Кемпбелові слухачі куняли. Вони тяжко працювали на сиропній фабриці, потім на морозі довго йшли додому. Вони схудли, очі позападали. На шкірі почали з'являтися маленькі пухирці,— як і на губах, на горлі й у шлунках. Паточний сироп, який вони споживали на фабриці, містив лише деякі з вітамінів та мінералів, необхідні кожній людині.

Тепер Кемпбел обіцяв американцям їжу, біфштекс з картопляним пюре, підливу й пироги з м'ясом, якщо вони вступлять у «вільний американський корпус».

— А коли росіян розіб’ємо,— вів він далі,— вас репатріюють через Швейцарію.

Відповіді не було.

— Рано чи пізно вам доведеться воювати з комуністами,— сказав Кемпбел.— То чом би не покінчити з ними вже зараз?

І тут виявилося, що Кемпбел таки діждеться відповіді. Бідолашний старий Дербі, приречений шкільний учитель, якому лишилося так мало жити, насилу звівся на ноги, готуючись до хвилини, що мала бути чи не найкращою в його житті. В цій книжці обмаль героїв і драматичних зіткнень, бо більшість персонажів слабосилі, безвольні іграшки в руках вищих сил. Одна з найголовніших особливостей війни у тому й полягає, що люди втрачають віру в героїчне. Але старий Дербі в цю мить був героєм.

Поза його була така, як у пияка, що готується до бійки. Він нахилив голову й зціпив кулаки, ніби чекаючи сигналу встряти в бійку. Тоді скинув голову й назвав Кемпбела змією, але відразу ж поправився, сказавши, що змія не винна в тому, що вона змія, тоді як Кемпбела ніщо не змушує бути нею, що він гірший, ніж змія чи пацюк, гірший навіть за кровожерну блощицю.

Кемпбел усміхнувся.

Дербі зворушливо заговорив про американську форму врядування, що гарантує всім свободу, справедливість, рівні можливості й чесну гру. Він сказав, що серед них не знайдеться жодного, хто б залюбки не віддав життя за ці ідеали.

Він говорив про братерство американського й російського народів, про те, що ці два народи знищать нацистську чуму, яка хоче заразити увесь світ.

У цю мить тужливо завили сирени.

Американці, їхня варта і Кемпбел знайшли сховок у лункому склепі для зберігання м’яса, видовбаному в суцільній скелі під різницею. Туди вели залізні сходи з залізними дверима вгорі й унизу.

У склепі на залізних гаках висіло кілька волячих, баранячих, свинячих і кінських туш. Бува й таке. Крім того, у склепі були ще тисячі порожніх гаків. Панував там природний холод, ніяких холодильних установок не було. Горіли свічки. Склеп був побілений і відгонив карболкою. Уздовж однієї стіни стояли лавки. Перше ніж сісти, американці позмітали з них пластівці вапна.

Говард В. Кемпбел молодший, як і вартові, лишився стояти. І розмовляв з ними бездоганною німецькою мовою. Свого часу він написав цією мовою чимало популярних п’єс та віршів і був одружений зі славетною німецькою актрисою Розі Норт. Тепер вона була мертва, її вбито під час концерту перед військовою частиною в Криму. Бува й таке.

Цього вечора нічого не сталося. Сто тридцять тисяч людей у Дрездені мали померти наступного вечора. Бува й таке. Біллі задрімав у склепі для м’яса. Він знову слово в слово, порух за порухом повторював ту саму суперечку з дочкою, якою почалася ця книжка.

— Батьку,— сказала вона.— Що нам з тобою робити? — І так далі,— Ти знаєш, кого б я хотіла вбити? — запитала вона.

— Кого ж?

— А цього Кілгора Траута.

Кілгор Траут, звичайно, був і лишився письменником - фантастом. Біллі не тільки прочитав десятки книжок Траута, він ще й заприятелював із ним, наскільки взагалі будь-хто міг стати приятелем Траута, людини вельми похмурої.