Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

Траут живе, винаймаючи собі підвал у Іліумі, милі за дві від гарненького білого будиночка Біллі. Він і сам до пуття не знає, скільки написав книжок — десь так сім з половиною десятків. Жодна з них не принесла йому грошей. На прожиття Траут заробляє тим, що служить у відділі розповсюдження «Іліум газет», де він старший над хлопчаками — носіями газет, залякуючи цих дітлахів, лестячи їм і обдурюючи їх.

Біллі познайомився з ним 1964 року. Він саме проїжджав у своєму «кадилаку» якимось іліумським провулком, коли це дорогу йому перегородили десятки хлопців із велосипедами. У них були збори. Промовляв якийсь бородань. Він і сам боявся, і залякував їх, і, як здавалося, непогано справлявся зі своїми обов’язками. Траутові тоді було шістдесят два роки. Він говорив дітлахам, що, слід, мовляв, жвавіше ворушитися, що треба кожному передплатникові накинути й цей смердючий недільний додаток. Він сказав, що хто за два місяці збере найбільше недільних передплатників, тому на тиждень дадуть безплатну путівку на цей самий смердючий «Мартас Віньярд»...

І так далі.

Один з хлопчаків-газетярів насправді була дівчинка. Вона вся загорілася ідеєю.

Параноїдне Траутове обличчя здалося Біллі напрочуд знайомим, він безліч разів бачив його на палітурках книжок. Але, несподівано зустрівши в провулку рідного міста, він ніяк не міг пригадати, звідки його знає. Біллі подумав, чи не бачив він часом цього придуркуватого пророка десь у Дрездені; на військовополоненого Траут таки скидався.

В цю мить піднесла руку дівчинка-газетярка.

— Містере Траут,— сказала вона.— А як я переможу, можна мені й сестру з собою взяти?

— А дзуськи! — відповів Кілгор Траут.— Ти думаєш, гроші на деревах ростуть?

Траут, до речі, написав був книжку про грошове дерево. За листя на ньому правили двадцятидоларові банкноти. Квітками були облігації державної позики, а плодами — діаманти. До дерева тягнулися люди, вони вбивали одне одного під стовбуром, цим самим чудово удобрюючи грунт.

Бува й таке.

Біллі Пілігрим зупинив машину й став чекати, поки скінчаться збори. Нарешті хлопці роз’їхалися, лишився тільки один хлопець, якого Траутові треба було укоськати. Цей хлопчина хотів кидати роботу, бо вона тяжка, забирає багато часу, а платня мала. Траутові це аж ніяк не підходило: якби хлопець і справді кинув роботу, йому довелося б самому розносити газети, поки знайде на його місце іншого.

— Хто ти такий? — глузливо звернувся Траут до хлопця.— Подумаєш, велике цабе!

Так, до речі, називалася ще одна Траутова книжка — «Велике Цабе». У ній розповідалося про одного робота, в якого погано пахло з рота, але потім він став загальним улюбленцем, коли вилікувався від цієї вади. Та найприкметніше в цьому романі, написаному 1932 року, було те, що в ньому передбачалося широке застосування драглистого бензину для спалювання людей.

Цю речовину скидали з літаків роботи — вони-бо не мали ні сумління, ні таких струмів, які дозволили б їм уявити, що від цього зазнають на землі люди.

Головний Траутів робот з вигляду був як людина, він умів розмовляти, танцювати й так далі, і навіть гуляти з дівчатами. І ніхто не дорікав йому, що от він скидає на людей драглистий бензин. Йому не могли простити лише того, що у нього погано пахло з рота. Але коли він вилікувався від цього, люди прийняли його до свого товариства.

Траут даремно переконував хлопця не кидати роботи. Він згадав йому про всіх мільйонерів, які починали з рознощиків газет, але хлопець йому відповів:

— Хм, але, щоб мене чорти вхопили, коли вони вже через тиждень не кидали цієї паскудної роботи?

І хлопець залишив Траутові біля ніг сумку з газетами, поклавши зверху зошит з адресами передплатників. Тепер Траут мусив рознести ці газети. А в нього не було машини, не було навіть велосипеда, і він страшенно боявся собак.

Десь загавкав здоровий пес.

Коли Траут понуро завдав сумку на плечі, до нього наблизився Біллі Пілігрим.

— Містер Траут?

— Прошу?

— Ви... містер Траут?

— Так.— Траут гадав, що Біллі прийшов скаржитись на погану доставку газет. Він не думав про себе, як про письменника, з тієї простої причини, що світ ні разу не дав йому нагоди так про себе подумати.

— Це ви... письменник? — запитав Біллі.

— Хто такий?

Біллі був певний, що помилився.

— Є такий письменник Кілгор Траут.

— Справді? — Траут був спантеличений.

— Ви ніколи не чули про нього?

Траут похитав головою.

— Ніхто, ніхто ніколи про нього не чув.

Біллі допоміг Траутові рознести газети, підвозячи його своїм «кадилаком» від будинку до будинку. Він узяв на себе основне — знаходив будинки, перевіряв за списком. Траут був сам не свій, бо ще ніколи досі не зустрічав людини, яка б зачитувалася його книжками, та ще й так захоплено, як Біллі.

Траут сказав йому, що він ніколи не бачив ні реклами на свої книжки, ні рецензій, ні навіть самих книжок у продажу.

— Усі ці роки,— сказав він,— я розчиняв вікно й кохав світ.

— Але ж ви, певно, одержували листи,— докинув Біллі.— Я от сам не раз збирався написати.

Траут підніс угору пальця:

— Одного листа!

— Від якогось ентузіаста?

— Ні, від божевільного. Він писав, що мене треба поставити президентом світу.

Виявилося, що автором цього листа був Еліот Розуотер, приятель Біллі по госпіталю для ветеранів війни поблизу Лейк-Плесід. Біллі розповів Траутові про Розуотера.

— Господи, а я думав, що то чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Траут.

— Ні, дорослий чоловік, він був капітаном на війні.

— А пише, як чотирнадцятирічний хлопчисько,— сказав Кілгор Траут.

Біллі запросив Траута на вісімнадцяту річницю свого весілля, до якої лишалося два дні. А зараз вечір був саме в розпалі.

Траут в їдальні у домі Біллі завзято наминав сандвічі. З набитим філадельфійським вершковим сиром й лососячою ікрою ротом, він розмовляв з дружиною одного оптика. За винятком Траута всі присутні на вечорі мали якесь відношення до оптики. Без окулярів теж більше нікого не було, крім нього. Він був у центрі загальної уваги. Кожному лестило, що на вечорі присутній справжній письменник, дарма що ніхто не читав його творів.

Траут розмовляв з Меггі Уайт, яка зреклася посади помічника зубного лікаря заради того, щоб стати дружиною оптика. Вона була дуже гарненька. Остання книжка, яку вона читала, називалася «Айвенго».

Біллі Пілігрим стояв неподалік і слухав. Пучками пальців він щось мацав у кишені. То був подарунок — придбаний для дружини,— біла оксамитова коробочка з сапфіровим перснем. Перстень коштував вісімсот доларів.

Прояви шанобливої уваги, хоч які вони були бездумні й профанські, п’янили Траута як маріхуана. Він був щасливий, балакучий і зухвалий.

— Боюся, що я читаю куди менше, ніж слід,— сказала Меггі.

— Кожен з нас чогось боїться,— відповідав Траут.— Я от, скажімо, боюся раку, пацюків і доберман-пінчерів.

— Я, на жаль, не знаю, отож доведеться у вас спитати,— сказала Меггі.— Яка з ваших книжок найвідоміша?

— Та, що про похорон славетного французького шеф-кухаря.

— Це, певно, дуже цікаво!

— На похорони з’їхалися найкращі кухарі з усього світу. Церемонія була чудова,— придумував на ходу Траут.— Перш ніж закрити віко труни, траурний кортеж посипає небіжчика петрушкою і перцем.

Бува й таке.

— А таке насправді було? — спитала Меггі Уайт. Розумом вона не відзначалася, але всім своїм виглядом ніби закликала чоловіків робити з нею дітей. Щойно чоловік гляне на неї, як йому відразу кортить нажити з нею купу немовлят. Проте вона ще не мала навіть однієї дитини, бо була за контроль над народжуваністю.

— Звичайно,— відповів Траут.— Якби я написав щось таке, чого не було насправді, і спробував його продати, мене посадили б у тюрму, бо це шахрайство.

Меггі повірила йому.

— Я ніколи про це не думала.

— А ви подумайте.

— Це наче реклама. У рекламі, щоб не мати неприємностей, мусиш казати правду.