Бойня номер пять, або Хрестовий похiд дiтей

— «Я зумів би навіть з банана вирізати кращу людину!»

Серед іншого, що Рамфорд наказав Ділі привезти йому з Бостона, був і виступ президента Гаррі С. Трумена про атомну бомбу, скинену на Хіросіму. Ділі дістала ксерокопію цієї заяви, і Рамфорд спитав, чи вона її читала.

— Ні.— Ділі не дуже добре вміла читати, і це була одна з причин, чому вона вибула із школи.

Рамфорд наказав ій сісти й прочитати Труменову заяву. Він не знав, що вона ледве вміє читати. Він взагалі майже нічого про неї не знав, окрім того, що вона — ще один доказ його надлюдської снаги.

Отож Ділі сіла й удала, ніби читає Труменову заяву, в якій говорилося таке:

«Шістнадцять годин тому американський літак скинув одну бомбу на Хіросіму, важливу японську військову базу. Потужність цієї бомби більше ніж 20 000 тонн тротилу. її вибухова сила більше ніж у дві тисячі разів перевищує вибухову силу британського «Великого шолому» — найпотужнішої досі бомби в історії воєн.

Японці розпочали цю війну повітряним нападом на Пірл-Харбор. Тепер їм відплачено сторицею. І це ще не все. Поява такої бомби означає небувале посилення дедалі більшої могутності наших військових сил. На виробництві перебувають нові бомби такого самого типу, провадиться підготовка до виробництва ще потужніших бомб.

Це атомна бомба. І це означає, що опановано основну енергію всесвіту. Проти тих, хто розв’язав війну на Далекому Сході, використано ту енергію, якою живиться сонце.

Перед 1939 роком науковці вважали теоретично можливим визволення атомної енергії. Однак ніхто не знав, як це зробити на ділі. У 1942 році ми довідалися, що німці гарячково шукають спосіб використати атомну енергію для підсилення своєї воєнної машини, за допомогою якої вони сподівалися завоювати весь світ. Але їм не пощастило. Ми мусимо дякувати провидінню за те, що німці спромоглися виробляти ФАУ-1 і ФАУ-2 занадто пізно й у невеликій кількості, а ще більше за те, що німці не створили атомної бомби.

Битва лабораторій була для нас не менш важлива й небезпечна, ніж битва у повітрі, на суші й на морі, але ми виграли цю битву так само, як виграли й усі інші битви.

Тепер ми маємо можливість швидко й остаточно знищити будь-який промисловий заклад японців, хоч хай де на поверхні землі він розташований,— сказав Гаррі Трумен.— Ми знищимо їхні доки, їхні фабрики, їхні комунікації. Поза всяким сумнівом, ми повністю знищимо японський військовий потенціал. Це збереже...»

І так далі.

Одна з книжок, які привезла Рамфордові Ділі, називалася «Знищення Дрездена»; написав її англієць Девід Ірвінг. Це було американське видання, випущене 1964 року видавництвом «Голт, Райнгарт і Уїнстон». З цієї книжки Рамфордові потрібні були фрагменти двох передмов пера його друзів Айри С. Ікера, відставного генерал-лейтенанта американських ВПС, і британського маршала авіації сера Роберта Сондбі, кавалера численних військових відзнак.

«Мені важко зрозуміти тих англійців і американців, які розчулюються над жертвами серед цивільного населення противника, але яких не зворушує доля наших хоробрих воїнів, що загинули в боротьбі проти жорстокого ворога,— зокрема писав його друг генерал Ікер.— Містерові Ірвінгу, коли він змальовує моторошну картину знищення цивільного населення у Дрездені, гадаю, не завадило б пригадати, що в той же час ФАУ-1 і ФАУ-2 падали на Англію і вбивали всіх цивільних підряд — чоловіків, жінок і дітей, задля чого ці снаряди і були спроектовані й послані. Не завадило б, крім того, пам’ятати про Бухенвальд та Ковентрі».

Передмова Ікера закінчувалася словами:

«Я глибоко жалкую, що при нальоті британських й американських бомбардувальників на Дрезден загинуло 135 тисяч чоловік, але я пам’ятаю, хто розпочав останню війну, і жалкую ще більше, що союзникам довелося втратити понад 5 мільйонів чоловік, які полягли в ім’я того, щоб остаточно розбити й зітерти з лиця землі нацизм».

Бува й таке.

А маршал авіації Сондбі писав між іншим:

«Ніхто не буде заперечувати, що бомбардування Дрездена було великою трагедією. А прочитавши цю книжку, мало хто повірить, що воно було необхідне з військових міркувань. Це було одно з тих прикрих нещасть, які іноді трапляються у військовий час, спричинені нещасливим збігом обставин. Ті, хто санкціонував акцію, не були лихі чи жорстокі, хоча, можливо, вони перебували занадто далеко від суворої реальності війни, щоб усвідомити всю жахливу руйнівну силу повітряного бомбардування навесні 1945 року.

Поборники ядерного роззброєння, здається, вірять, що коли вони досягнуть своєї мети, то війна стане чимось терпимим і порядним. Їм би не завадило прочитати цю книжку й замислитись над долею Дрездена, в якому 135 000 чоловік загинуло внаслідок повітряного нальоту з традиційною зброєю. Вночі на 9 березня 1945 року наліт на Токіо американських важких бомбардувальників, які скинули запалювальні й фугасні бомби, призвів до загибелі 83 793 чоловік. Атомна бомба, скинута на Хіросіму, вбила 71 379 чоловік».

Бува й таке.

— Якщо вас коли-небудь занесе у Коді, штат Вайомінг,— промовив Біллі Пілігрим за білою полотняною ширмою,— ви тільки спитайте Шаленого Боба.

Ділі Рамфорд здригнулась і знову вдала, ніби читає заяву Гаррі Трумена.

Того самого дня, трохи пізніше, прийшла Барбара, дочка Біллі, вся нашпигована заспокійливими засобами. Очі в неї були такі ж склисті, як і в бідолашного старого Едгара Дербі перед тим, як його розстріляли в Дрездені. Лікарі надавали їй таблеток, щоб вона могла якось функціонувати, хоч її батько розбився, а мати померла.

Бува й таке.

Разом з Барбарою ввійшли лікар і няня. Брат Барбари, Роберт, летів додому просто з центру воєнних дій у В’єтнамі.

— Тату,— нерішуче погукала вона.— Тату!..

Але Біллі був аж за десять років від неї, у 1958 році, і саме перевіряв зір якогось монголовидого хлопчика-ідіота, щоб прописати йому окуляри. Мати ідіота була там-таки, вона виступала в ролі перекладачки.

— Скільки цяточок ти бачиш? — запитав Біллі ідіота.

А потім Біллі перенісся в той час, коли йому було шістнадцять років і він сидів у приймальні в лікаря. У нього був нарив на пальці. Крім нього, там був ще один пацієнт — старий дідок. Старого діймали гази. Він голосно виділяв їх, а тоді гикав.

— Пробачте,— сказав він Біллі. І знову повторив те саме.— О боже,— сказав він.— Я здогадувався, що старість — це кепська штука.— Він похитав головою.— Але ніколи не думав, щоб аж така кепська!

Біллі Пілігрим розплющив очі у вермонтському госпіталі і не відразу втямив, де він. На нього дивився його син Роберт. Він був в уніформі славетних «зелених беретів». Русява чуприна Роберта була коротко підстрижена. Чепурний і стрункий, він був нагороджений «пурпуровим серцем», срібною зіркою і бронзовою зіркою з двома стяжками.

Це був той самий хлопець, якого вигнали зі школи, який у шістнадцять років став пияком, який водився зі зграєю розбещених підлітків, якого один раз заарештували за сплюндрування сотень надгробків на католицькому кладовищі. Тепер він вирівнявся. Він мав чудову поставу, чоботи його блищали, штани ретельно випрасувані, і він командував людьми.

— Тату!

Біллі Пілігрим знову заплющив очі.

Біллі не зміг бути присутнім на похороні дружини, бо лежав ще надто слабкий. Проте він був при пам’яті, коли Валенсію опускали в могилу в Іліумі. Відтоді як до нього повернулася свідомість, він рідко озивався; почувши про смерть Валенсії, про повернення Роберта з війни й таке інше, він майже ніяк на це не зреагував, отож навколишнім почало здаватися, що він і справді веде якесь рослинне існування. Поговорювали навіть, щоб пізніше зробити йому операцію, яка могла б поліпшити кровообіг у його мозку.

Насправді ця відособленість Біллі була просто ширмою, за якою його розум розгорнув гарячкову діяльність. Біллі подумки готував листи й лекції про літальні тарілки, про малозначимість смерті, про справжню природу часу.

Біллі міг чути, як професор Рамфорд казав про нього страхітливі речі, гадаючи, що Біллі зовсім зсунувся з глузду.