Душниця

Сашко розумів. Дізнаються — скажуть мамі. Тоді й дідові, і йому буде непереливки. Їхня мама — жінка сувора.

— Ну гаразд, — буркнув дід, повертаючись назад до столу, — ти лягай, а я ще попрацюю. Світло не заважає?

Уночі Сашко чув, як він повертається в ліжку, зітхає, шкрябає підборіддя. Тихо встає та, човгаючи капцями, рушає до вітальні. Що він там робив, Сашко не чув, але знав. От просто бачив, як дід підходить до кутка, де висить ікона зі Спокутником, торкається бабусиної кульки, прив'язаної до гвіздка. Підтягує її до себе, стирає неіснуючий порох і, притиснувшись лобом до гумового боку, мовчить, мовчить, мовчить, мовчить…

На дідів день народження вдарили морози. Останнє листя осипалося й хрускотіло під ногами, наче хтось висипав на місто весь чипсовий запас країни. Замість бабиного літа настала дідова зима.

За ці два тижні Сашко майже заспокоївся, хоча інколи — особливо коли бачив Курдіна з його кулькою — йому дуже кортіло принести до школи ніж і похизуватися. Неодмінно на перерві, коли Сидорова й Гордійко з новенькою йтимуть зі столовки.

Денису Лебединському Сашко, певна річ, про ножик розповів, а вчора Лебедя, який нарешті своє відгрипував, мати пустила до Сашка в гості. Лебідь подарунок зацінив.

— Таланить тобі, — сказав. — Хоча… — І він покосував на кухню, де дід про щось лаявся по мобільному зі своїм приятелем, редактором Антон-Григоричем.

— Що «хоча»? — перепитав Сашко.

— Життя грає з нами у квача, — віджартувався Лебідь. Віднедавна він підсів на п'єси Олдсміта, тож тепер сипав лункими цитатами до ладу чи ні. — Ти хоч із новенькою познайомився, йолопе?

— А в око? — дружньо запропонував Сашко. — Чого б це мені з нею знайомитися?

Лебідь гмикнув.

— Справа твоя. Курдін, подейкують, на неї задивляється, от йому й заціди в око. Хоча — з якого б це дива тобі йому завдавати тілесних ушкоджень? «Ніхто вона мені, ба — менше, ніж ніхто».

Словом, наступного ранку Сашко так само був занурений у по-олдсмітівськи важкі роздуми. З одного боку — дав слово. З іншого — гад Курдін.

Складений, ножик ідеально лягав до чохла від Сашкового мобільного. І вигляд мав стильний. Не до портфеля ж його класти, звідти і поцупити можуть!..

На великій перерві Сашко неспішно спустився у вестибюль, усівся на підвіконні й дістав із портфеля ароматне яблуко. З кіношною лінькуватістю, яку підгледів у Діка Андреоллі у «Срібних сідлах», клацнув лезом і розполовинив яблуко. Простяг шматок Лебедю, котрий, передчуваючи видовище, тинявся неподалік.

Натовп зібрався за півхвилини. Сашко дозволив кожному потримати ніж у руках, але щоб обов'язково із закритим лезом! Він раптом усвідомив, що не тільки новенька із Сидоровою та Гордійко повертатимуться зі столовки. Дехто з учителів теж.

Але ризик був того вартий.

Спершу Сашко помітив кульку — та майнула над головами ґав, наче теж хотіла поглянути, що відбувається.

— О, Турухтуне! — поблажливо посміхнувся Курдін. — Чим вихваляєшся? — Він посунувся, щоб новенькій було краще видно. Вона стала поряд із ним, і Сашко зрозумів: поблизу немає ані Сидорової, ані Гордійко. Це з Курдіним вона ходила до столовки!

— Ножик, либонь, зламаний. Ану, дай-но. — Курдін покрутив, розглядаючи, корпус, потім висунув лезо. Пошкрябав нігтем. — Тьмяне якесь. Де взяв?

— Дід подарував.

— Ді-ід!..

— І лезо там нормальне, ти, диви, обережніше, не поріжся.

— А можна мені? — попросила новенька.

Попросила, дивлячись на Сашка.

Йому здалося: в грудях наче невидимі двері прочинилися й звідти ринув потік свіжого повітря, запахло світлом, лісом, веселкою. Сашко кивнув, усміхнувся, знову кивнув, не відводячи погляду від її зеленавих очей.

Вона усміхнулась у відповідь.

Сашко потягнувся за ножиком, щоби дати їй, і уявив, як доторкнеться до неї теплою долонею, а вона, може…

Але цієї миті гримнув дзвінок.

— Ой, у нас же ж літра! — аж підскочила Жирнова. — Контрольна! Ой!

Літератич був дядьком хорошим, але надміру суворим. Подейкували, що він навіть до туалету по годинах ходить.

Усі рвонули до сходів, і Курдін теж. Із Сашковим ножиком у кулаці.

Сашко підхопив незакритий портфель і помчав за Курдіним, перестрибуючи одразу через дві сходинки.

— Гей! Ану поверни!

Курдін наддав ходу. Вони влетіли на поверх, загримали коридором.

— Віддай!

Черговий на поверсі, позіхаючи собі на стільці, провів їх байдужим поглядом. Після дзвінка таке коїлося всюди, особливо на підступах до кабінету Літератича.

— Курдін!!! Поверни!

Вони саме пробігали повз учительську. Курдін нарешті обернувся, паскудненько посміхнувся Сашкові та швиргонув йому ножик. Той ковзнув по паркету, хтось із бігунів мало не наступив, інший зачепив і відфутболив убік.

Сашко, не відводячи погляду від ножика, кинувся навперейми.

— Турухтуне! Це що, по-твоєму, хокей? Ти на стадіоні? — Перед учительською стояв, розгнівано блимаючи окулярами, сам директор. — Ану ж бо… — він нахилився і підібрав ножик раніше, ніж Сашко встиг усвідомити весь масштаб майбутньої катастрофи. — Це що? Він твій? Курдіне, а ти чому мовчиш?

— Та я ж нічого, Євгенію Маркичу, — Курдін розвів руки так, щоби виставити про людське око дідусеву кульку. — Турухтун дав подивитися, це його.

— От і повернув би йому. Нащо на підлогу кидати?

— Я не навмисне, Євгенію Маркичу! Так вийшло!

Директор подивився на обох, нахмурив вузькі, схожі на шрами, брови.

— Ну добре, ходіть. Потім поговоримо.

І сховав ножик у кишеню.

Контрольну Сашко завалив. Із трьох запитань на одне відповідь списав у Грищука, другу вигадав сам, просто аби хоч щось відповісти. До третього добратися не встиг — Літератич звелів Жирновій збирати аркушики.

Урок слухав абияк. Уявляв собі, що буде ввечері. Зробив дідусеві подарунок, еге ж. Хотілося провалитися крізь землю, здохнути. Потім згадував, як дивилася новенька, як вона усміхалася, — і сам усміхався; нічого не міг із собою вдіяти. Було і соромно, і солодко водночас.

На уроці вголос читали «Легенду про Душепивцю». Коли дійшла черга до Сашка, він машинально почав із місця, на яке вказав йому Лебідь. Читав теж машинально, думав про своє.

— «І от помітили люди: у фамільних душницях та на погостах коїться щось лихе. Бувало так: спочила людина років десять тому, а міх з її душею виглядає, наче минули вже не роки, — віки! Наче вивітрилась вона, видохлася начисто.

До кого лишень не зверталися! Зазивали святих отців, щоб ті душниці заново освятили, доблесних лицарів, щоби несли сторожу біля входу на погости!.. Нічого не допомагало.

Підозрювали у лихих намірах погостових, але ті самі переполохалися так, що годі описати. Говорили, ночами долинають із душниць звуки, від яких кров холоне в жилах. Зачувши їх, собаки забивалися під лави, а люди божеволіли. Один священик тричі переночував у фамільному склепі барона на прізвисько Впертюх. Після першої ночі його знайшли посивілим, після другої — осліплим, після третьої не знайшли взагалі, скільки не шукали.

І тривало це паскудство доти, доки не зачепило герра Вольфреда Ешбаха, за крутість і непримиренність прозваного Сталевим Бескидом. А варто зазначити, що мав Сталевий Бескид дружину, котру кохав понад життя. Коли померла, помістив він її душу в найнадійніший і найміцніший міх, доглядав за нею трепетно, вів щовечора бесіди і, куди б не рушав, всюди возив із собою. Навіть після низки років, коли будь-хто інший уже б упокоїв міх у фамільній душниці, герр Бескид не хотів із ним розлучатися.

От якось король, дізнавшись про свавілля, що чинилися на погостах, закликав до двору вірних своїх васалів. Поїхав і герр Бескид. Дорога до столиці була неблизька, і на підступах до міста застала його ніч. Неподалік побачив він заїжджий двір…»