Душниця

Періщив дощ, але під дашком нікого не було. Кульки в їхніх руках гойдалися, мляво смикали за ланцюжки, наче сподівалися злетіти. За останні кілька днів Сашко вже звик і не зважав.

— Ну який віш-лист… — сказала Настя. — Тільки щоби не їстівне — навіщо? Іграшку якусь. Можна, мабуть, квітку гарну в горщику, але недорогу, добре? Ще він аудіокниги з казками любить. Часом плакати перестає.

— А. — Сашко потер пальцем задублий ніс. — А. Це брату, точно.

Приїхала маршрутка, народу — битком набито.

— Ну, я побігла.

— Ага.

Він спостерігав, як Настя, склавши парасольку, пробивається до салону, потім рушив додому. Направду, не надто й поспішав. Батьки цими днями досі сперечалися через дідів спадок. Батько хотів, щоб вони зателефонували редактору Антон-Григоричу, аби розібрати рукописи, навести в них лад і, може, видати. Мама була проти. Гроші грішми, але спершу варто самим розібратися. Хтозна, що там є.

Тільки аби розбиратися, у тата й мами бракувало часу: щоб утриматися на плаву, працювали з ранку до ночі.

Він подумав про день народження Настиного брата. Дурна ідея: влаштовувати свято тому, хто не зможе повеселитися. Заспокоїть це брата чи тільки ще більше засмутить? Та й чи зрозуміє він узагалі, що відбувається?

І який подарунок для нього вибрати?..

Увечері зателефонував Лебединський.

— Ти що, — запитав, — з Курдіним помирився?

— Га?

— Ну от я й подумав, що фігня.

— Чому ти взагалі про це завів мову?

— Та… — спробував ухилитися від відповіді Лебідь. — Ходять чутки… — Він прокашлявся й ніби між іншим поцікавився: — Слухай, а ти зараз сам?

Сашко озирнувся на кухню, де поралася коло вечері мама. Батько, насупившись, читав у вітальні якісь роздруківки.

— Ну, сам. А що? — спитав Сашко, причиняючи двері своєї кімнати. Сів за стіл, тримав мобільний лівою рукою, а сам почав малювати на аркуші записника безглузді візерунки.

— Ти давай обережніше завтра-післязавтра. Ну, коли до школи йтимеш. А назад узагалі пропоную разом і лише залюдненими вулицями.

— Очманів?

— Ти, Турухтуне, слухай, що тобі мудрі люди кажуть. Рукоп'ят відтоді на тебе дуже лютий. Кажуть, збирається зі своїми тебе заловити.

— Хай спробує.

— Бовдур ти, Турухтуне. Вони ж психи: якщо почнуть…

Сашко згадав, як Рукоп'ят борсався в багні.

— Не почнуть.

Лебідь пирхнув.

— Гаразд, — мовив, — не почнуть то не почнуть. Можеш просто старому друзяці зробити послугу і прислухатися до поради?

Сашко намалював ще одну закарлючку. З'єднав із сусідньою. Трішки повагався, вирішуючи, яка буде усмішкою, а які — очі.

— Лебедю, давай від післязавтра, га? Завтра не можу.

— А, ну звісно. Знову Настя, еге ж? Нарешті запросив у кіно? Диви, Альфредо. Якщо передумаєш, пропозиція все ще актуальна.

— Дякую, Лебедю. Я ціную це, правда. Але завтра ніяк.

Він натиснув «відбій» і ще деякий час просто сидів, розглядаючи намальованого собаку. Пелехатого й життєрадісного, з повітряною кулькою в кулаці.

Що б не зображав, рано чи пізно завершував таким собакою. Наче це могло допомогти зрозуміти діда чи Настиного брата.

За вечерею батько повідомив, що прийшов лист із душниці.

— Чекають до кінця березня чи курикулум, чи кульку. Інакше угоду буде анульовано. «За нинішніх непростих умов те, що комірки залишаються абсолютно незайнятими, для нас є неприпустимим марнотратством» — і далі в такому ж дусі. Я перечитав угоду. Мають право. — Він зітхнув так, наче збирався сказати щось неприємне, але неминуче. — Може, усе-таки?..

Мати, не дивлячись на нього, похитала головою. І далі собі наливала чай, ніби нічого не сталося. Так само спокійно відповіла:

— Ти знову за своє? Те, що написав Бурдига, нікуди не годиться, сам знаєш. «Борець за гуманізм», «складні внутрішні протиріччя»… Якщо він ще хоч раз сюди заявиться, я скину його зі сходів, цього покидька. Не допоможеш — сама впораюся.

— Прошу, не починай!.. Гаразд, гаразд, я згідний, Бурдига забабахкав ще одну агітку. Ну, він завжди таке писав, раніше це тебе не дратувало, але, — батько здійняв руки, щоб випередити звинувачення, — маєш цілковите право, я не сперечаюся.

— Він шпигував за татом. Якщо віддамо йому рукописи, ми їх більше ніколи не побачимо. А надрукують вони лише те, що вважатимуть за потрібне.

— Зараз ідеться не про рукописи. Олено, нам треба щось вирішити. Не Бурдига — тоді хто? Давай візьмемося й напишемо самі. Чи когось наймемо. — Батько спохмурнів і похитав головою. — От тільки грошей катма…

— Тато, — втрутився Сашко, — а хто взагалі їх пише, ці курикулуми?

— Та по-різному. Найчастіше підряджають хроніста й розповідають йому все, що пам'ятають про людину. Ну, іще дають подивитися фото, документи… Потім він пише, це затверджують люди, котрі юридично вважаються найближчими, пам'ятетворчими. Коли щось не так — звісно, виправляють. І фінальну версію віддають до душниці.

— А про бабусю хто писав?

— Про бабусю, — сказала мама, — дідусь писав. Узагалі-то, про обох твоїх бабусь і про другого діда теж.

— Тільки він, — додав батько, — був поетом. А ми з мамою аж ніяк не письменники.

— Слухайте, — сказав Сашко. — Слухайте, а давайте так. — Він і сам тільки зараз збагнув, що збирається запропонувати. Йому не дуже подобалася ця ідея. Геть не подобалася. Але мама… — А давайте я візьму і до грудня зроблю щось на кшталт чернетки курикулуму? А ви потім підправите. Га?

Батько зиркнув на нього так, наче на Сашчиному місці раптом опинився балакучий єнот.

— А вчитимешся коли?

— Та що вчитися! — з удаваною байдужістю махнув рукою Сашко. — Пусте, до кінця року нічого серйозного вже не буде. Ну, там геометрію трохи підтягну, а так усе гаразд. Чесно!

— І на якому матеріалі ти збираєшся писати свою чернетку?

— Ну-у-у… Ви мені розкажете про діда, еге ж? Мамо? І плюс ще його нотатки… якщо можна, певна річ, аби я їх прочитав.

— Я подумаю, — пообіцяв батько, — щодо нотаток. Нумо, любий друже, підготуй мені до вихідних план робіт. Намітиш — тоді й поговоримо. — Він перезирнувся з мамою і підморгнув їй. Та усміхнулась у відповідь — не звичною своєю втомленою усмішкою, а справжньою, щирою. Такою, що в Сашка зайшлося від щастя серце.

Про те, чого це йому вартуватиме, Сашко намагався не думати. У принципі, вирішив, це навіть на краще. Адже до кінця навчального року треба зробити проект: типу, провести маленьке дослідження. Сашко скаже, що займеться вивченням життєвого і творчого шляху свого знаменитого діда. Навряд чи ідею забракують. І вже ніякий Курдін надалі не посміє плескати язиком про «дикунів, котрі не поважають своїх предків».

Ідея подобалася Сашкові дедалі більше. Він швидко впорався з уроками й витяг із полиці одну з дідових збірок. Здмухнув пил, влаштувався за столом перед кулькою.

Це, зрештою, позбавляло ще однієї проблеми: старомодну книжку, що її не встиг дочитати дід, Сашко подужав. Але дотепер навіть не уявляв, що далі. Зараз усе вирішилося саме собою.

Він прочитав уголос декілька віршів. Як на нього, непоганих, але якихось… наче рваних. Неприємних на слух. Не Святослав Долинський, це точно.

Прочитав ще декілька. Сам час від часу тихцем поглядав на кульку.

Нічого. Сашко відчув дивну суміш розчарування і полегшення. За кілька останніх тижнів кулька, здається, змінилася. Зовні все залишалося по-старому, але вже не так сильно гойдалася під порухами неіснуючого вітру, не так сильно смикала за ланцюжок. Напевно, скоро доведеться віднести її в майстерню, щоб перевірили на герметичність. Але й це допоможе ненадовго.

Кулька видихалася.

Сашко навіть думати не хотів, як відреагує на таку новину мама.

Виявилося, що в Настиного брата було безліч друзів серед меншаків. Після уроків Сашко прибіг у вестибюль, де Настя збирала всіх запрошених. Галас стояв до небес. Двійко малюків уже щодуху гамселили одне одного, щокатий опецьок задумливо смоктав пальця, а дівчина з куцими кісками вмостилася на підвіконні й читала книжку. Ще п'ятеро чи шестеро займалися хто чим.