ГЧ

«Грозові ванни» були пристрастю професора Ридана. Він знав їм ціну! Фізична втома, пригнічений стан від невдач у науковій роботі, прикра недуга, що нагадує про вік, — усе це зникало після грозових ванн. На зміну їм приходили бадьорість, енергія, веселість, незвичайна свіжість і гострота сприймання навколишнього світу. Він почував, що весь організм наповнюється якоюсь новою життєвою енергією, котрої потім вистачало надовго.

Та це не все. Професор нікому не говорив ще про одне чудове явище, яке він помітив. Коли щось не клеїлось у важкій науковій роботі, не давалося правильне узагальнення або не спадав на думку вичерпний, витончений експеримент, досить було «викупатися» в грозі, як саме це головне утруднення якось само по собі розв’язувалося раптовим спалахом думки, схожої на блискавку…

Ось чому сьогодні з такою впертістю він наздоганяв. грозу.

Робота професора Ридана підійшла до тієї межі, коли вирішується доля уже самого вченого. Визначний фізіолог, анатом і вправний хірург, професор Ридан присвятив своє життя вивченню структури і функцій живого організму. Дивовижні операції серця і мозку, які він виконував, зробили його ім’я відомим не тільки на батьківщині, але й за кордоном. Він майже не знав невдач і, здавалось, настільки оволодів людським організмом, на створення якого природа кинула всі свої творчі ресурси, що на цьому можна було спинитися і присвятити всього себе хірургічній практиці.

Та от сталася катастрофа. Померла дружина. Ридан-людина, Ридан-чоловік був пригнічений горем. Ридан-учений був приголомшений, збентежений. Як же так? На врятування цього життя, найдорожчого в світі, він кинув усі свої знання, весь досвід лікаря. Ніякої помилки він не зробив. І все ж таки його наука виявилася безсилою відвернути кінець.

З надзвичайною ясністю Ридан зрозумів, яка ще недосконала ця наука, і тут вперше, незважаючи на всі попередні успіхи і удачі, він почав сумніватися в правильності її основ. Риданових знань виявилося недостатньо, щоб здобути владу над хворим організмом; виходить, в організмі діють сили, роль яких ще ніхто не знає. Вчений запитував себе, чи міг він коли-небудь у своїй практиці заздалегідь сказати: «Людина житиме». Ні, ніколи такої впевненості не було. Що ж це за наука?! Де ж справжній шлях?

Жахливі дні переживав тоді Ридан. Навіть, здавалося б, найнадійніші, багато разів перевірені положення фізіології зробилися раптом сумнівними. Різні «випадковості», «індивідуальні особливості», як казкові привиди, безперервно цілими натовпами наступали на нього і вимагали нових пояснень, нових гіпотез. З глибин пам’яті виринали давно помічені «підозрілі» факти і явища. Потроху Ридан почав угадувати їх новий зміст, і от, нарешті, в нього виникла ідея про електричні процеси, які керують життям.

Професор Ридан круто змінив курс. Практику хірурга він кинув з властивою йому рішучістю, незважаючи на енергійні протести лікарського світу.

Невеликий двоповерховий будинок в одному з тихих провулків Ординки перетворився на інститут електрофізіології. Уряд не пошкодував коштів, щоб обладнати цей інститут так, як вимагав Ридан.

Дивна це була установа, схована від гамору вулиці за старими липами, густими заростями пахучого жасмину і високою кам’яною огорожею із залізними гратами. Більшу половину нижнього поверху займав «звіринець». Тут жили кролики, собаки, морські свинки, жаби, птахи, мавпи, над якими Ридан з своїми співробітниками провадив досліди.

Окремо стояли ряди спеціальних кліток з оперованими тваринами. Якісь дивовижні намордники, шоломи, пов’язки і станки сковували їх рухи.

Хазяїном «звіринця» був мовчазний, довгов’язий татарин Тирса — холостяк, чоловік суворий і нелюдяний, але він явно умів розмовляти з тваринами і завжди бурмотів щось незрозуміле. Ридан високо цінував уміння Тирси розуміти тварин, розбиратися в їх поведінці і настроях, його виняткову спостережливість і акуратність. «Звіринець» завжди був у зразковому порядку, і Тирса нікого в нього не пускав без спеціального дозволу Ридана.

Широкі сходи з мармуровими поручнями вели у другий, верхній вестибюль, звідки можна було потрапити в квартиру професора або в коридор, вздовж якого розташовувалися лабораторії. В кожній з них працювали один або два співробітники. Вони приходили щодня о восьмій годині ранку і йшли додому о третій. Ридан суворо забороняв їм лишатися довше. Сам він звичайно працював у своїй лабораторії, що межувала безпосередньо з його кабінетом.

Мало хто відвідував цю таємичу кімнату. Тут постійно жевріло життя — тихе, дивне, обмежене загадковими нікельованими станками або скляними посудинами, обхоплене металевими щупальцями апаратів. Тут билися серця, вийняті з тіл, ворушилися собаки, позбавлені сердець. Голови, відокремлені від тулубів, повільно поводили очима. А електричні прилади зазирали своїми проводами в живі препарати органів, у черепні коробки тварин і, вкрадливо шелестячи, відзначали щось на паперових стрічках в клітинку.

Тишу лабораторії порушували тільки падаючі краплі якихось фільтратів і виділень залоз оперованих тварин та цокання апаратів, що автоматично реєстрували процеси оголеного «фізіологічного» життя.

В сусідній невеличкій кімнаті, обставленій, як палата в лікарні, з одним ліжком, іноді з’являлися хворі з ураженими нервами і мозком. У цій кімнаті не було жодного зайвого предмета, який міг би привернути до себе увагу пацієнта. Але якщо потрібна була операція, Ридан натискав якісь маленькі важелі, і з стін, перетворених на об’ємні шафи, з’являлися операційний стіл, шафа з інструментами, освітлювальні прилади.

І в усіх випадках до голови або спини хворого протягувалися тонкі броньовані кабелі, пропущені крізь стіну, а поруч, в лабораторії Ридана, починали працювати апарати, що реєстрували на фотографічній стрічці електричне життя хворого мозку.

Мозок! Мозок! Ось що командує складною людською машиною! Ось куди сходяться всі сигнали зовнішнього світу, всі нитки управління кожним мускулом, органом і кожним процесом, що обумовлює роботу організму, його розвиток, життя. Але що ж відбувається в мозку? В чому полягає напружена, безперервна діяльність у цій нерухомій речовині? Що насправді являють собою ці «збудження» і «гальмування», ці «зв’язки», угадані великим Павловим за їх зовнішніми проявами в організмі, яка їх фізична природа? Відповідей на ці запитання поки що нема. Але їх треба знайти; тільки тоді людина здобуде повну владу над своїм організмом.

Увесь досвід, величезні знання, пристрасна енергія вченого спрямувалися до нової мети. Ридан діяв так, немовби він уже знав розв’язання, правильність якого треба лише довести.

Одним з перших він почав вивчати струми, які виникають у мозку. Тонкі срібні голки, проникаючи в трепанований череп, намацували центри, що керували яким-небудь певним відчуттям тварини — зором, слухом, нюхом. Від голки тягнувся провід до посилювача, звідти — до чутливого осцилографа; як тільки осцилограф виявляв ледве вловимі електричні напруги, в ньому тремтів маленький світловий зайчик. Падаючи на рухому світлочутливу стрічку, зайчик креслив на ній своєрідні криві, які зображали електричні імпульси мозку.

Ось воно, електричне життя організму! Ридан щодня робив десятки таких записів — цереброграм. З’ясувалися незвичайні речі. Від кожної ділянки мозку в спокійному стані утворювався свій характерний рисунок кривої. Внаслідок зовнішніх подразнень або під час захворювань рисунок змінювався у певних межах. Кожному видові і ступеню подразнення відповідали цілком певні зміни в характері електричних імпульсів мозку.

Уважно вивчаючи такі криві, Ридан помітив, що товщина самих ліній, які зображують коливання струму, ніколи не була сталою, а весь час змінювалася. При цьому слід світлового зайчика дуже рідко був таким же тонким, як сам зайчик. Він майже завжди був трохи товщим, а подекуди товщина сліду в багато разів перевищувала діаметр зайчика.